5 травня 1921 року Коко Шанель представила парфуми Chanel №5. Цей аромат став символом її підходу до моди: відмова від зайвого декору на користь чистої форми та характеру. Але за естетикою бренду завжди стояв особистий маніфест Габрієль, її радикальне прагнення фінансової та фізичної незалежності.
У 1916 році, коли війна руйнувала звичний світ розкоші, Шанель зробила ставку на прагматизм. Вона вкоротила спідниці та почала шити одяг із джерсі — тканини, яку раніше використовували лише для чоловічої білизни. Це не було гонитвою за епатажем, а лише логікою часу: жінкам, які вийшли на роботу та сіли за кермо, потрібен був рух.
Публікуємо уривок з книжки видавництва «Фабула» Анрі Гіделя «Коко Шанель» — про те, як впертість і прагнення незалежності перетворили невелике ательє на один з найвідоміших у світі модних домів.
Одного вечора незадовго до закриття магазину на вулиці Камбон Габрієль зустрічає свого бухгалтера і ставить йому декілька несуттєвих питань. Працівник, надавши необхідні пояснення, додає з ноткою гордості в голосі:
— Зрештою, з такими грошима нам явно нема чого хвилюватися...
Тоді в Габрієль, яка, поглинута роботою, вже давно не мала вільного часу, щоб перевіряти рахунки, пробуджується цікавість... Де ж вона насправді? Вона знає, що справи йдуть добре, але наскільки? Вона йде за бухгалтером, який розкладає перед нею величезні чорні журнали, в яких вона нічого не розуміє. Технічні роз’яснення, які їй надають, вище її розуміння. Тоді вона запитує, яку суму вона може взяти, не створивши труднощів для підприємства. Нарешті почувши точну суму, вона вражена: цієї суми цілком вистачило б, щоб повернути Бою все, що він їй позичав, і навіть із великими відсотками...
Вона не чекатиме... Вона могла б — а чому б і ні? — заявити йому, що скоро поверне все, що позичала, хоча б для того, щоб подивитись, як він відреагує на цю новину. Але він, напевно, відповів би їй, що вона нічого йому не винна. Тим більше, що він став дуже багатим.
Про це не може бути й мови. Вона хоче бути незалежною. Вона вважає, що гроші потрібні тільки для цього і ні для чого іншого. Тому наступного ж дня, з самого ранку, вона переказує на рахунок Боя необхідну суму, до останнього сантима...
Без попередження... Його про це повідомить банк «Ллойдс».
Бой, дещо ображений вчинком Коко, одного вересневого дня під час прогулянки пляжем у Біарріці скаже їй з деяким сумом:
— Я думав, що дав тобі іграшку, а насправді дав тобі свободу...
Але Бой нічого не втрачає. Незадовго до війни вона сказала йому:
— Я по-справжньому зрозумію, чи кохаю тебе, лише тоді, коли не потребуватиму тебе!
Що ж, це саме той випадок. Тепер вона знає, наскільки сильно до нього прив’язана.
Багато років по тому вона скаже:
«Бальсан та Кейпел жаліли мене; вони вважали мене бідолашним покинутим пташеням. Насправді ж я була хижаком. Поступово я навчилася життю, я маю на увазі — навчилася захищатись від нього».
У Парижі Габрієль, усвідомлюючи, що вона створила оригінальний стиль, намагається продовжити й примножити свій успіх, тримаючись якомога ближче до того напряму, який вона обрала. Усе, що вона винаходить або оновлює у сфері моди, виходить безпосередньо з того, що криється глибоко в ній — в її походженні, минулому, але в першу чергу — в її зовнішності...
Ми вже помітили, як вона жорстоко опирається усім модним тенденціям, що підкреслюють жіночність. І небезпідставно! Її власне тіло, її майже андрогінна худорлявість, для цього не годиться. Вона швидко це усвідомлює. Також вона зрозуміла, що їй не пасує усе розкішне. Чому? Вона не знає, але це так. Не через принципи, а майже інстинктивно її приваблюють не розкішні тканини, а трикотаж, який, тим не менш, є популярним і дешевим. Трикотаж у високій моді? Чому в дідька ніхто до цього не додумався? Пуаре, відчуваючи деяку заздрість, придумав влучний вислів, щоб це описати: «бідність для мільярдерів». Як до неї прийшла ідея використовувати трикотаж? Дуже просто — завдяки спостереженню за деякими елементами чоловічого одягу: жилети та светри конюхів, светри Боя.
Якщо дивитися ширше — вона обожнює запозичувати для себе елементи чоловічого гардероба: брюки галіфе конюха з Руальє, пальто Леона де Лаборда. Ця тенденція проявлятиметься у стилі Шанель усе її життя. Маючи беззаперечний смак, вона зрозуміла, що це пасуватиме не лише їй, а й багатьом іншим жінкам, які зможуть грати з цією двозначністю, з цим двозначним шармом. Вона відкрила новий спосіб підкреслення жіночності: менш очевидний, більш невловимий, однак не менш ефектний.
Чи слід пов’язувати любов Шанель до трикотажу з її провінційним бідним походженням, з усіма тими вечорами в дитинстві, проведеними у монотонному ритмі руху голок? Доволі вірогідно. Але Габрієль, настільки одержима бажанням стерти все, що стосується її минулого, ніколи цього не визнавала.
Узимку 1916 року, коли тканина стала дефіцитом, Коко для її майбутніх моделей потрібна дешева матерія, що не сильно відрізняється від трикотажної, яку вона вже використовувала та яка несподівано відкрила б свої переваги при пошитті вишуканого одягу. Вона знайде те, що шукає. Трапилось так, що незадовго до війни промисловець Родьє, виробник текстилю, мав величезний запас тканини джерсі, яка планувалася для пошиття панчіх та спіднього. Але постачальники забракували цю нову тканину, вважаючи її занадто простою, навіть для чоловічої білизни, тому частина так і залишилась нерозпроданою. Дізнавшись про це, Коко, рішуча жінка, негайно купує її, на вагаючись. І одразу ж просить Родьє виготовити нову партію, оскільки цієї тканини їй потрібно багато. Тоді вона стикається з твердою відмовою з боку промисловця, який боїться опинитися з новим запасом на руках. Він робить гидливий вираз обличчя:
— Навіть чоловікам не подобається ця тканина, що вже казати про жінок! Повірте мені, ця тканина стовбурчиться, мнеться, не слухається... Ви не пошиєте з неї нічого, взагалі нічого!
Але Коко, яка не любить, коли з нею сперечаються, наполягає. Її погляд похмурніє, тон швидко підвищується. Вона ледь не доходить до образ Родьє. Такий же впертий, як і вона, він поступиться лише тоді, коли Габрієль доведе йому, що він помиляється...
Слугуючи прикладом, вона шиє для себе і постійно носить комплект майже чернецької простоти, до якого входить куртка «три чверті» з джерсі, на якій не позначена талія... Чи це тому,— як припускають,— що нова тканина так погано піддається крою, що найменша спроба звузити її вище стегон закінчується катастрофічним розпусканням тканини? Подейкують, тоді на Коко найшов приступ страшної люті. Згодом, відмовляючись визнати свою поразку, вона вирішить цю проблему, свідомо відмовившись від цієї злощасної талії. Це дуже притаманно її характеру.
Дуже скоро Габрієль готує для своїх клієнток у Біарріці нові моделі: одна з них у 1916 році з’являється у журналі Harpers Bazaar — перша з даної концепції, що була опублікована, — це сукня, знову ж таки без талії: на її місці Коко пов’язує стрічку, що недбало спадає на стегна. Комір переходить не у корсаж, а у жилет чоловічого фасону. Американській журналістці, зачарованій цією моделлю, забракло слів, щоб описати настільки дивний витвір, і вона називає її «чарівною сукнею-сорочкою від Шанель».
Додамо також, що Габрієль сміливо вкорочує сукню — порівняно зі звичною для тих часів довжиною. Звісно, показувати ноги почав ще Пуаре: але цього разу сукня відкриває всю гомілку і навіть трохи більше. Це справжня революція! Яка ностальгія невдовзі охопить чоловіків, які звикли вичікувати той делікатний момент, коли незнайомка, ступаючи на тротуар, обережно трохи підніме поділ спідниці, відкривши малесеньку ділянку свого тіла. Це навіть стало однією з улюблених тем художників-жанристів, таких як Жан Беро чи Альбер Гійом.
Хай там як, Родьє визнає свою неправоту і запускає виробництво джерсі, про яке Габрієль, що вміє влучно висловлюватися, пізніше скаже:
«Джерсі слугувало лише для спіднього; я винесла його переваги на поверхню».
Фактично, революція, яку здійснила Габрієль, не обмежиться вибором нових матеріалів. Ще не так давно головною турботою кравців був декоративний аспект жіночого одягу: яскраві кольори, розкішні тканини, вишивка, мережива, банти, волани, газ, вуалетки, оборки, помпони, численні коштовності, різноманітні витончення... На думку Шанель, на першому місці має бути загальний силует, контур. Необхідно терміново позбавити його усього зайвого оздоблення, дурнуватих брязкіток, і, беручи ширше, усього, що може спотворити його чистоту. В цілому, Габрієль робить з одягом те саме, що й з капелюхами. Це невпинне прагнення строгості і відмови від зайвого, у поєднанні з використанням дешевих матеріалів, перетворило колишню вихованку релігійного закладу на янсеністку у світі моди. І не виключено, що певну роль у формуванні смаку Коко Шанель відіграла строгість архітектури Обазинського абатства та стриманість уніформи черниць, які виховували маленьку Габрієль. Паризька вулиця Камбон не така вже далека від Коррезу...
.jpg)
Кетрін Хепберн у вбранні, що імітувало образ французької модельєрки Коко Шанель, для своєї ролі в бродвейському мюзиклі «Коко»
Поряд із цією тенденцією є ще одна, яка співіснує у Габрієль та спонукає її сприяти фізичній свободі жінки, рухливості її тіла. Не так давно, після відмови від шлейфів, які збирали пил по землі, модниці ще носили так звані «завужені» спідниці. Під них доводилось одягати спеціальні підв’язки, які фіксували ноги близько одна до одної таким чином, що жінка могла робити лише маленькі кроки. У 1916 році з цим покінчено...
Відколи мільйони чоловіків вирушили на війну, жінки, які тепер змушені вести активний спосіб життя, здобули принципово нову свободу. А Шанель має і завжди матиме талант підлаштувати моду до умов, що невпинно змінюються, та яким її клієнтки — як і сама вона — змушені підкорятися.
Одяг вільного крою, який вона створює, відсутність чітко окресленої талії, відмова за будь-яку ціну підкреслити груди й випуклості, безапеляційне засудження корсетів, укорочені спідниці давали все більше свободи жіночому тілу. Всі ці нововведення відповідають новому способу життя, який, починаючи з 1914 року, ведуть її клієнтки. Тепер є ділові жінки, які керують підприємствами на час відсутності їхніх мобілізованих чоловіків, спортсменки, гольфістки, автомобілістки, які беруть участь у перегонах... І просто жінки, що їздять у метро та автобусах. І навпаки, жінки, які ще не так давно були присутні на зважуваннях у Лоншані та Шантільї, обвішані коштовностями, хутром і екстравагантними капелюхами, тепер виглядають, наче пережитки минулого століття.
«Я повернула тілам жінок їхню свободу, — скаже Габрієль, — Це тіло пітніло під парадним одягом, під цими мереживами, корсетами, білизною та підкладками».
Так, коли Шанель руйнує моду, яку вона ненавидить, і створює абсолютно новий жіночий силует, людство входить у нове століття...
Кетрін Хепберн у вбранні, що імітувало образ французької модельєрки Коко Шанель, для своєї ролі в бродвейському мюзиклі «Коко»
