Спеціальна версія журналу
ELLE Україна

Весільні традиції України: Чернівецька та Закарпатська області

Особливості святкування одного з найголовніших днів у житті 

Продовжуємо розповідати про весільні традиції наших пращурів. Перший матеріал про весільні обряди та звичаї на Рівненщині, Чернігівщині та Харківщині шукайте за посиланням.

Чернівецька область, Кіцманський район

Буковина значно відрізняється від інших регіонів України своїми весільними обрядами — це відображається, як у вбранні, так і в ставленні до священного дійства.

Весільний головний убір молодої називався «кода», або «капелюшиння». Перед покриванням голови нареченої головний убір знімали. У XIX ст. і на початку XX ст. використовували нафраму — рушник, а от у XX ст. повноцінно почали брати хустку, якою свекруха покривала голову молодої.

З обох боків до пояса молодої чіпляли квітчасті весільні хустки з тороками. Зверху одягалася цурканка (безрукавка з вибіленої овчини, оздоблена хутром тхора, аплікаціями з сап’яну, сукна, шнурками з вовни та шкіри, вишивкою та кольоровою вовною). Шию молодої обвивав нагрудник із монет.

Вінок для молодої на Буковині складався з паперових квітів, які могли доповнюватися оздобленням із намистин та пір’я. Він був високим і складався з трьох-чотирьох рядів квітів. 

На Буковині існує цікавий обряд — поклоніння вінку батьками. Обряд відбувався вдома й у молодого, і в молодої. Молодого поклоняли з двома хлібинами та маленьким вінком, який він потім кріпив на одяг, а молоду поклоняли головним убором, у якому вона була під час весілля. Це відбувалося перед вінчанням. Обряд знаменував собою батьківське благословення на шлюб.

Як і в багатьох регіонах України, під час весілля використовували свічки. На Буковині вони були дуже високими та масивними. Спочатку свічки тримали весільні батьки, потім їх передавали молодим під час вінчання, а далі весільна мати мала їх з’єднати та задути, перев’язати хусткою і стрічками і передати світилці. Це був обряд єднання вогню, що символізує єднання родів. Після весілля свічки ховались і більше не використовувалися.

На весіллі також був присутній дружба. Дружба — це вірний товариш молодого, який супроводжував його у новий етап життя. На відміну від інших регіонів, на Буковині дружби були як у молодого, так і в молодої. Вони були важливою частиною свята та  залучалися у багатьох сценах весілля.

Наприклад, коли молодий приїжджав до коханої зі своїм причепом, виносили її придане. Воно складалося з постілі, рушників, одягу, посуду, прикрас, елементів побуту і підкреслювало статус нареченої. Під час цього дійства дружби співали.

Викуп нареченої називався «брамою». Обряд був дуже веселим та містив елементи торгівлі, інколи з підставною нареченою. На брамі могли бути присутні не лише гості, а й сусіди, люди, які проходили повз. Їх також могли частувати, пригощати пляцками, горілкою.

Закарпатська область, Виноградівський район

У Виноградівському районі завжди спільно проживали українці, угорці та румуни. Цей фактор позначився на традиціях та особливостях святкування весіль. Українці Закарпатської області завжди тісно комунікували з цими народами, заборон на шлюби також не існувало, тому випадки міжетнічних шлюбів були частим явищем.

На початку XX ст. цей регіон належав до Австро-Угорської імперії, тому українці часто мали змогу виїжджати за кордон та купувати дорогі європейські товари, у тому числі тканини, прикраси.

На весілля у Виноградівському районі нареченій робили досить незвичну зачіску. Це було плетіння з дуже тонких косичок, які перепліталися між собою. Зачіска доповнювалася вінком та невеличкими віночками з барвінку. Такі віночки виготовлялися як для молодої, так і для молодого. Цікаво, що після того, як пара вінчалася, з них знімали барвінкові віночки. Далі вінки закопували в городі молодого і спостерігали, чи проросте барвінок на весну, чи ні. Це показувало, наскільки гарним буде подружнє життя у молодих.  

На заплітання збиралося декілька жінок. Чоловікам перебувати біля молодої під час цього обряду не дозволялося. Це був доволі сумний момент, адже він супроводжувався піснями, в яких оспівувалось те, що дівчина покидає свій рід і переходить у новий статус. Таким чином, жінки з роду молодої та подруги наче прощалися з дівчиною.  Важливим було те, аби наречена плакала у цей момент. Наші пращури вірили, що якщо вона не заплаче під час заплітання та на весіллі, то плакатиме все своє життя.

На відміну від інших районів України, на цих територіях не існує такого поняття, як коровай. На Закарпатті коровай не випікали. Натомість готували калачі. Їх носили дружки, а також калачами обдаровували гостей і рідню. Зазначимо, що дружками могли бути лише незаміжні жінки.

На Закарпатті молодого називали «женихом», а молоду — «одданиця». У нареченої мала бути дружка (одна або декілька), а у нареченого — дружба (один або декілька). Вони виконували ряд функцій на весіллі. Зокрема дружби та дружки мали шити кураговлю — обрядовий атрибут дружб. Кураговлею була палка, до якої пришивалося три хустини різних кольорів, барвінок у вигляді вісімки як символ нескінченності. А напередодні весілля влаштовували гуски, так званий дівич-вечір. У цей день сходилися сусіди та допомагали готуватися до весілля, а дружки з дружбами шили кураговлю.

Окрім цього, під час весілля дружки з дружбами супроводжували молодих до церкви. Дружка мала тримати печений калач, який потім роздавали гостям.

Чималу роль в обрядовій частині весілля відігравали і батьки. На Закарпатті існував особливий обряд обдаровування батьків нареченої подарунками. Старости приносили їм хустки, вишиті рушники та інші статусні речі. За що мати давала у відповідь калачі. 100 років тому подарунки були специфічними та незвичними для нашого часу. Наприклад, на Закарпатті всім гостям дарували курей.

Матеріал створено на основі документальної стрічки «Весільний спадок», 2020 року

 


Реклама

Популярные материалы

Портрет нації: прикраси, які носили українки


Як Друга світова війна змінила beauty-індустрію


Благодійні ініціативи для допомоги українцям


Читайте також
Популярні матеріали