Спеціальна версія журналу
ELLE Україна

Весільні традиції України: Чернігівська, Рівненська та Харківська області

Головні звичаї укладання шлюбу наших предків

Українське традиційне весілля для наших предків було священним дійством. Це було не просто свято, а певний набір обрядових дій, які мусила виконати громада, аби шлюб набрав чинності. Традиції та звичаї, головні атрибути, одяг та обряди різнилися в залежності від регіону України й мали сакральне значення, що й сьогодні має свій відбиток в укладанні українських шлюбів. Розповідаємо про головні елементи українського весілля кінця XIX – початку ХХ століття.

Варто зазначити, що більшість звичаїв схожі в усіх областях України. Наприклад, у більшості регіонах було заведено готувати придане нареченій, пекти коровай, запрошувати музик на весілля, одягати на весілля вінки та покривати голову хусткою. Однак певні відмінності все ж існували, про них і розповімо.

Тривалість весілля

Зазвичай українське весілля тривало 3 дні. Переважно в суботу, неділю та понеділок. Однак траплялися винятки. Це залежало від конкретного регіону країни. В деяких куточках України святкування могли бути тривалішими. Наприклад, починатися з четверга.  

Олексій Кулаков «Весілля»

Чернігівська область, Ніжинський район

На Чернігівщині жінка починала рахувати свій вік удруге з моменту взяття шлюбу. Починалася нова сторінка її життя. Дівчина мала попрощатися з дівоцтвом, вечорницями, гуляннями, слухатися свекруху та формувати статус господині своєї домівки. За звичаєм українців, усі господарські функції переходили до старшої невістки. Після весілля свекруха звільнялася від усіх хатніх справ. За нею залишала функція розпорядниці, ключниці.

Народний одяг Чернігівської області був надзвичайно багатим. Регіон входив до складу Гетьманщини. Землі Чернігівщини завжди були багатими, вільними, козацькими. Це вплинуло на національний одяг. В ньому використовувалися дорогі тканини, нитки.

Василь Васильєв, «Свати»

На весілля наречена одягала яскравий вінок. Його основою були паперові квіти, як правило червоні, або малинові. Брюнетки обирали здебільшого червоні квіти, а білявки — блакитні.

Одяг теж був різнобарвний: наречені одягали яскраві червоно-білі спідниці, пишно вишиті сорочки та жилети. Доповнювали образ великою кількістю намиста та золотими сережками.

Звичаї

Випікання короваю. На приготування короваю кликали жінок, які були найщасливішими у шлюбі, яких найбільше поважали в селі та на яких мала би рівнятися молода. Саме вони приносили все необхідне для створення весільного короваю. Готуючи коровай, жінки обов’язково співали. Вважалося, що саме це робить коровай обрядовим хлібом, а не просто звичайною хлібиною.

Світилка. Персонаж світилки також був невіддільною частиною обрядової частини українського весілля майже в усіх регіонах України. Світилкою була маленька дівчинка, яка виконує обряд тримання свічки під час весілля.

Старший дружко. Старшим дружком мав бути поважний чоловік, своєрідний авторитет. Його основним атрибутом був рогач, прикрашений, квітами, стрічками, житом. Він виконував роль тамади та слідкував за порядком.

Троїсті музики. На весіллі обов’язково мали бути присутні музики. Їх називали «троїсти музики». Це міг бути один скрипаль чи декілька музик.

Чернігівщина, 1867 р.

У більшості регіонів України було обов’язковим звичаєм перевіряти придане молодої. Воно складалося з постілі, рушників, одягу, посуду, прикрас. Молода їздила по селу та показувала, що вона надбала. Інколи перевірку робили бояри (найкращі друзі нареченого) або родина молодого. Але саме на Чернігівщині перевірку робили скринниці. Це були заміжні старші жінки, щасливі у шлюбі та з певним досвідом. Вони йшли до будинку молодої та під час весілля, перед тим, як наречена поїде до нареченого, перевіряли, чи дійсно вона має все необхідне і є тією господинею, якою вона себе вважає.

У разі розірвання шлюбу або смерті нареченої скриня поверталася її родині. Цей звичай говорить про те, що українська жінка в ті часи мала економічний базис, який надавав їй певну свободу в подружньому житті. Незалежність жінки була важливою складовою українських традицій.

Рівненська область, Сарненський район

Регіон Полісся, до якого входить Рівненська область, має найбільшу кількість архаїчних елементів.

Важливо пам’ятати, що тоді панував патріархальний уклад, тому шлюби укладалися рано — в 15-16 років для дівчини. Після 20 років виходити заміж вже вважалося запізно.

До весілля існували запоїни — так звані весільні переговори. До молодої приходили старости з горілкою, яку вони випивали під час перемовин про хід весілля. В кінці на знак того, що весілля буде, брат молодої засипав зерном пусту пляшку з-під горілки, ставив зверху букет і перев’язував його червоною стрічкою. Після цього вони йшли по селу, демонструючи, що про весілля домовилися.

Микола Пимоненко, «Свати»

Вінок для нареченої робили із стружки різних кольорів у формі квітів, що нагадували кульки. Квіти мали бути непарної кількості — 7 чи 9 штук зеленого, синього, червоного кольорів. Їх чіпляли до стрічки та одягали поверх розпущеного волосся. Обов’язковим елементом весільного вбрання наречених в Сарненському районі були білі свити. Для їх виготовлення брали сукно з вовни.

Обряд зустрічі. Прівочу (хресну мати молодого) зустрічали мати молодої та дружка. При зустрічі дружка тримала решето, в якому були хліб і мед, аби мама молодої пригостила прівочу.

Обмін хлібами. В цьому звичаї обом батькам давали дві хлібини, загорнуті в полотняні рушники, якими вони обмінювалися між собою. Обмін хлібами символізував обмін дітьми.

Коровай. Випікання короваю було важливим обрядом на Поліссі. Він випікався у молодого вдома. Цікавим атрибутом на короваї було весільне деревце, встромлене в коровай. Деревце складалося з вишневих гілочок, які обкручували тістом і запікали. Зверху додавали квітки з дрібними прикрасами із паперу, які отримали назву трапаляхи. Вони вільно звисали, накриваючи майже весь коровай.

Злучення свічок. Після вінчання свахи з боку молодої та молодого на порозі схрещували свічки. Цей звичай символізував об’єднання двох родів. Під час злучання свічок кожна сваха старалася, аби її свічка була вище, бо це означало перевагу у домінуванні того чи іншого роду в майбутній сім’ї.

Цікаво, що покривання голови молодої в Сарненському районі відбувалося двічі. Перший раз наречену покривали в неї вдома в кінці весілля. Намітку брали на рогач або на довгу палицю, аби накинути на голову молодій, не торкаючись її. Після того наречену з її посагом везли до молодого додому. Вже там дівчину покривала свекруха своєю наміткою або хусткою.

Раніше цьому надавали велике значення, адже останній раз на весіллі наречена з’являлася заплетена. Потім вона розплітала волосся, і після того, як її голову покривали наміткою, за традицією, надалі вона мала ходити лише з покритою головою.

Харківська область, Балаклійський район

Починаючи з XVI століття регіон Харківської області заселили два народи: в південній частині Слобожанщини жили українці, а в північній — росіяни. Слід звернути увагу, що серед населення Слобожанщини існувало негласне правило — українці не одружувалися з росіянами. Хоча й були винятки, однак уже масово міжетнічні шлюби почали укладати в другій половині ХХ століття. Це зумовило те, що стан збереженості культури у народів, що проживали на цих теренах, є досить високим і не має взаємовпливу.

Рушник. На Харківщині широко використовували кролевецькі рушники, які виготовлялися в місті Кролевці. Також використовувалися домоткані та вишиті. Їх повинно було бути багато, щоб використовувати у різноманітних обрядах. Рушники були невіддільною частиною будь-якого українського весілля. Ними молода перев’язувала сватів, молодого, а також із рушниками запрошували на весілля.

Микола Пимоненко «Весільна перейма», 1908

Головний убір. На Харківщині головний убір нареченої відрізняється від інших регіонів України. Замість вінка голову нареченої прикрашали шовкова хустка і дві квітки зі стрічок. Могли також оздоблювати намистинами. Наречений одягав картуз, до якого також кріпилася квітка, як і на головному уборі нареченої. Окрім цього, на весіллі в молодого на правій руці була пов’язана хустка, яку дарувала молода, коли її сватали. Саме цією хусткою свахи згодом покривали голову молодої. Під час цього обряду свахи співали: «Покривачка плаче — покриваться хоче. Не так покриваться, як поцілуваться». Одна сшавка (заміжня подруга нареченої) знімала головний убір із молодої і одягала на себе, друга знімала картуз із молодого і одягала собі на голову. І так вони мінялися тричі. Після цього вони одягали молодій очіпок. Очіпок молода двічі скидала, демонструючи небажання переходити до нового статусу. Свашки мали тричі одягти очіпок молодій на голову. Після третього разу наречена повинна була залишитися в очіпку.

А ось пишно прикрашений вінок одягала старша дружка нареченої. Вінок у неї був високим та оздоблений восковицями.

Іван Соколов «Весілля в Україні»

Матеріал створено на основі документальної стрічки «Весільний спадок», 2020 р.


Реклама

Популярные материалы

Портрет нації: прикраси, які носили українки


Як Друга світова війна змінила beauty-індустрію


Благодійні ініціативи для допомоги українцям


Читайте також
Популярні матеріали