Різдвяно-новорічний wishlist українських захисниць

На сторінках нашого видання ми не раз говорили, що вішлісти мають дивовижну здатність ставати реальністю. Тож якщо це справді працює, то чому б цього разу не скористатися особливим передріздвяно-новорічним періодом і не передати в усі можливі галактики скромні бажанки тих, хто сьогодні боронить нас і нашу країну?

Під час реабілітації військовослужбовиць в Карпатах, організованої ГО «Землячки», шеф-редакторка ELLE.UA Світлана Кравченко познайомилася з дев’ятьма надзвичайними дівчатами. Молодими, енергійними, сміливими. Які випромінюють світло і міць. Ця зустріч у «Дідовій хатчині» й надихнула нашу редакцію створити вішліст, який не схожий на жоден із раніше опублікованих.

У ньому є речі, які дівчатам потрібні для служби й захисту їхніх життів. Але поруч із ними — цілком «мирні» бажання, які нагадують про дівочі радощі й ритуали, які так хочеться зберігати навіть на війні. Збираючи ці списки (які, сподіваємося, втіляться в реальність якнайшвидше) ми поговорили із захисницями про те, чи не розучилися вони мріяти на фронті, яким видався для них рік, що минає, і чого очікують вони від прийдешнього. 

Оскільки я п’ять років служу в армії, мій гардероб переважно складається з військового одягу. Тому чотири пункти мого вішліста — це маленька частинка з цивільного життя. Станом на сьогодні відчуття свята немає, але все ж ми стараємося на бойових позиціях створити передноворічну атмосферу: я от над ліжком повісила собі гірлянду.

Рік, що минає, не був легким: були й хороші, й погані моменти, але головне, що ми живі.

У новому ж році найбільше мріється про спокій і тишу.

При формуванні свого вішліста я найбільше хотіла поринути в цивільний світ, бо світ військовий, в якому я живу зараз, зовсім інший. Серед моїх бажанок: ноутбук для роботи, рюкзак, у який би помістилися всі речі, вишиванка (бо в мене її немає). Та найбільше мені потрібен фен на акумуляторі, тому що не завжди є світло і, відповідно, не завжди можна висушити волосся. А так, навіть якщо помилася в холодній воді, увімкнула фен — і вже файна!

2024 рік став для мене роком болю, втрат і водночас професійного росту: я досягла цілей, до яких давно йшла, впевнено йду до своєї мети. Водночас в наступному році намагатимуся не забувати й про себе і ставити в пріоритет свою родину.

Найбільша мрія — закінчення війни й повернення до своїх дітей.

Також хочеться більше жіночої енергетики й таких зустрічей, як ця в Карпатах, де ми провели чотири дні в дівчачому колективі, де кожна просто була собою і приймала інших такими, як вони є.
 

Буду відвертою: головні мої мрії нематеріальні, вони стосуються сім’ї, тому непросто усвідомлювати, що я наразі не можу їх реалізувати. Якщо ж говорити саме про речі, то я давно хочу сукню з вишивкою Закарпатського регіону, смарагдовий корсет і високі чоботи, в яких мрію піти на побачення з чоловіком. Рюкзак на 40 літрів теж у моєму вішлісті є, бо куди ж без роботи. (Посміхається. — Ред.)

Рік був продуктивним і в плані роботи, і в плані ротацій. Оскільки я перебуваю в добровольчому батальйоні, то маю ще й основну роботу. У цьому є свої складнощі: я наче застрягла і там і там, не можу повноцінно працювати на ротації, бо для цього потрібно мобілізуватися, і не можу йти кар’єрними сходинками у своїй компанії. Тому поки катаюся з рюкзаком і ноутбуком за своїм чоловіком-військовим. Ми жартуємо, що нам, молодій сім’ї, дуже грає на руку те, що ми не прив’язані до одного місця, наш дім там, де ми. Звісно, хочеться менше переїздів у новому році і більше часу з чоловіком. Ще хочеться попрацювати на різних напрямах в плані ротацій. Набиратися досвіду на стабілізаційному пункті, звісно, добре, але я б хотіла спробувати себе на медеваку, щоб була робота тут і зараз, щоб почуватися максимально корисною й потрібною.

Відчуття свята в мене немає. Тому коли з нами узгоджували робочий графік, я навмисне обрала собі чергування на Новий рік. Багато моїх друзів і побратимів досі перебувають у полоні. І я знаю, що кожне свято для їхніх родин — це найважчий період. Тому найбільше мріється, аби всі захисники й захисниці повернулися додому.

2024 рік запам’ятається мені зміною місця служби і безперервною роботою. Але я зовсім не скаржуся, я безмежно люблю свою роботу! До того ж я справді старалася тримати баланс, зустрічатися з друзями, відпочивати й жити життя.

Серед матеріальних бажанок я б виокремила стетоскоп, до якого давно придивляюся. І подарунок для душі — книжка Валер’яна Підмогильного «Місто»: багато чула про неї гарних відгуків. З читанням, чесно кажучи, трохи складно, бо, коли на нього з’являється час, я відкриваю книгу і одразу засинаю, але все одно стараюся.

На 2025 рік у мене великі очікування, адже ми з моїм хлопцем плануємо нашу першу поїздку за кордон (не робочу, а особисту). Ну, власне, ми ще одружитися плануємо, хоча ще й не знаємо, як саме це все буде.

2024 рік став для мене дуже важким і переломним, оскільки я втратила багатьох людей, які були цінними для мене, які несли в собі жагу до перемоги, до відновлення нашої держави, які боролися за правду. А ще я опинилася в іншому батальйоні після того, як попередній розформували.

Попри те що до Різдва лічені дні, відчуття свята в мене немає зовсім — ще з 2022 року. Мені хочеться миру не тільки в усьому світі, а передовсім у своїй душі. Бо через війну я втратила себе, я не відчуваю себе у своєму тілі.

Коли я приїжджаю на ротацію, я більше не відчуваю, що я приїхала додому, я не можу віднайти комфорт у цьому місці. Водночас мені все ж хочеться чогось дівчачого, хочеться більшого занурення в себе, самопізнання. Тому в моєму вішлісті опинилася портативна колонка, яка стане мені корисною під час медитацій і занять йогою. Також я зрозуміла, що в мене зовсім немає аксесуарів, тому мрію також про бананку і про намисто в етностилі. Намисто, яке планую носити з вишиванкою, не тільки стильно виглядає, а й транслює нашу культуру, історію, зв`язок з предками.

Відчуття свята в мене потроху зароджується, особливо вплинуло на мій стан перебування з групою дівчат у горах; колядки, виготовлення різдвяної атрибутики — це все надихає. Різдво — це те, що гріє душу з дитинства, те, з чим пов’язані найтепліші спогади. Тому це тепло хочеться вкласти в душі своїх дітей, щоб і вони, ставши дорослими, згадували з ніжністю, як вони святкували Різдво в колі близьких і небайдужих людей.

Ключовий пункт мого вішліста — сімейний відпочинок. За період війни я мало відпочивала і справді дуже втомилася. А поєднати це з часом із дітьми взагалі здавалося місією нездійсненною. Тому наразі для мене це дуже важливо і першочергово.

Окрім того, після демобілізації я маю намір допомагати таким жінкам, як я, ветеранкам, тому разом з іншими людьми працюю над низкою важливих проєктів, для реалізації яких мені потрібно здобути чи вдосконалити певні навички. Це теж я внесла до вішліста.  

Мрій, планів, ідей багато. На жаль, реалії сьогодення змушують і зобов’язують нас не забувати про те, що війна триває. Якщо я, ставши ветеранкою, не беру участі в бойових діях, мене немає на фронті, я мушу, це мій громадянський обов’язок, обов’язок совісті, бути дотичною і хоч якимось чином допомагати людям, які виборюють нашу незалежність.

Багато особистих мрій пов’язано з подальшою реалізацією і налагодженням комунікації в сім’ї, бо за період війни вона була втрачена — троє дітей залишилися фактично без мами. Тому це питання одне з ключових.

2024-й був трансформаційним роком, що приніс мені багато усвідомлень, випробувань і разом з тим подарував багато можливостей, багато нових людей, кардинальну зміну зовнішності, зміну поглядів на життя, на все, що відбувається довкола.

Техніка — це важливий інструмент моєї роботи. Тому, аби не нервувати і якісно працювати, я мрію про техніку, яка може адекватно тягнути широкоформатні й високоякісні супутникові знімки, не перегріватися і не зависати. До свого вішліста я внесла також вишиванку, тому що, коли я поверталася з навчання з-за кордону, я всі свої сукні, фотоапарат та інші улюблені речі залишила в іншій країні. Найбільше сумую за вишиванкою. Друга позиція — платівка пісень Володимира Івасюка, бо це безсмертна класика, від якої душа розгортається і знову загортається в клубочок. Це щось на рівні нашого ДНК, тому ці пісні так легко співаються.

А взагалі мені зараз важко мріяти. З початку повномасштабної війни я живу в поточних задачах, у повсякденності. Мені здається, що час для мене зупинився на тому моменті, коли я потрапила у військо. Проживання життя я поставила на паузу і, коли мене питають про вік, я досі кажу, що мені 25 — саме тоді для мене все завмерло. При цьому я відчуваю, як невпинно дорослішаю. Кажуть, що військовий стаж рахується як один рік за три. От для мене це десь так і відчувається. Війна, і 2024 рік зокрема, зробили мене більш самостійною, незалежною. Було багато викликів, змін, прийняття. У 2025 році найбільше хочеться миру. Це занадто банально, так? (Посміхається. — Ред.) Хочеться зберегти і примножити те, що маємо, віднайти внутрішній спокій. Щоб всі мої люди були живі, здорові та поруч. Це та річ, за яку я найбільше хвилююся і якої найбільше боюся.

Найбільше напередодні Різдва мені хочеться побути з родиною, від якої я, на жаль, наразі далеко. Тато служить і не може до мене приїхати, та і мій графік завжди досить непередбачуваний. З усіх місць світу мені найбільше хочеться зібратися з батьками за одним столом саме вдома, де я зростала. Це місце моєї сили, де я завжди відчуваю міцний зв`язок зі своїми предками.

Перша з моїх бажанок — це сумка, яку я давно хотіла: її зручно носити як влітку, так і взимку. До того ж там є патч-панель, а я колекціоную патчі й хочу, щоб усі це бачили. (Сміється. — Ред.) Мрію про новий парфум, бо люблю приємно пахнути. Мені хлопці щодо цього часто роблять компліменти. Коли я виходжу з бойових, домовляюся про душ, тому що мені важливо почуватися охайною й доглянутою. Днями я спробувала у знайомої фен-стайлер, і тепер серйозно задумалася про покупку такої необхідної для мене речі, бо сушити волосся на повітрі взимку в бліндажі — ідея не з найкращих. Та й укладка, яку можна зробити за допомогою стайлера, — це завжди гарно, особливо якщо для нагороджень. Наступний пункт — догляд за шкірою. Через те що на бойових немає відповідних умов для догляду, її стан дуже погіршився. Мені не подобаються висипання, і, звісно, я хочу повернути свою здорову, сяйливу, чисту шкіру.

На службі в мене служба. Але коли я виходжу з бойових і маю час посидіти в телефоні, я знаходжу собі якісь бажанки. Бо якщо ти не мрієш, то для чого ти живеш? Без мрії жити дуже нудно.

Повноцінно духу Різдва я не відчуваю, хіба лише присмак. Може, річ у тому, що останні три роки майже кожен день у мене проходить однаково. Минулого року ми не святкували Новий рік, навіть ті, хто були не на бойових, сіли, повечеряли і розійшлися спати. Цього року ми все ж хочемо купити ялинку, поставити в кутку, нехай навіює нам свято. 2024-й дав нам свої уроки. Від наступного в мене найкращі очікування: хочеться любові, серйозних стосунків, відпочинку на морі, тиші. І ще хочеться знову в Карпати. Це перша поїздка від початку повномасштабної війни, коли мені було весело.

Я стежу за нашими брендами, і мені подобається, як зараз розвивається українська мода. Як те, що намагалася «зшароварити» Росія, відроджується з новою силою і сенсами. Особливо мене приваблює етноодяг в сучасному трактуванні. Тому почесне місце в моєму вішлісті займає вишиванка Etnodim «Полісся» (все просто: я родом звідти). Куртка Riotdivision — це стиль серед своїх, хто знає, той знає. Минулого разу на реабілітації в «Дідовій хатчині» мені сподобалися продукти бренду nadiia, я знайшла їх в Instagram, слідкую більше ніж пів року, бо мені подобається, як Надія бачить цей світ через кераміку, це неймовірно. Тому я їх собі вподобала. Через специфіку своєї роботи, коли я їжджу туди-сюди, я думала: «Може, не на часі?» А потім вирішила: чого воно має бути не на часі, якщо я хочу? На цій реабілітації в нас була фотосесія в шубках від Gushka. Це неймовірна шуба, вона виглядає так, що ти будеш іти, і на тебе всі звертатимуть увагу! Я виставила сторіс, і мене людей 50 запитало про неї. Я хочу, щоб такий одяг все частіше з’являвся в соціумі, адже це наша культура, наша спадщина, і світ має таке бачити. Щодо ноутбука у моєму вішлісті — мені здається, в наш час всі роботи підв’язані під гаджети. І ноутбук — це те, без чого зараз не обходиться серйозна робота. А в мене серйозна робота, тому маю відповідати критеріям. (Усміхається. — Ред.)

Відчуття свята я можу створювати там і тоді, де його немає. От як минулого року в лиманських лісах у бліндажі ми повісили гірлянди. Настрою не було: евакуації, поранені, фокус уваги зовсім на іншому. Але виникло бажання створити різдвяну атмосферу не скільки для себе, скільки для поранених, які потрапляли до нас у бліндаж. Коли вони приходять до тями і бачать вогники, що блимають, вони усміхаються, бо йде Новий рік. Думаю, цього року зробимо так само. І хоч того відчуття очікування дива, як у дитинстві, зараз немає, теплі моменти з року, що минає, теж запам’ятаються. Найкращим для мене спогадом стане ця реабілітація, тому що ми провели дуже круто час у колі дівчат: військових і цивільних, які пройшли курс молодого бійця і вже перебувають з нами на одній хвилі. Це так чудово, коли люди, абсолютно не дотичні до війська, перехоплюють наші слова, наші жарти. А ми, своєю чергою, їхні. Це колаборація між двома світами, різними професіями. Синергія, що відбулася під кінець року, була потрібна цим двом світам.

 

*Сконтактувати з дівчатами щодо їхніх бажанок можна через ГО «Землячки».

---