Традиційний костюм розкриває глибинне коріння історії українського народу: показує зміну світогляду різних верств населення, відтворює естетичні вподобання людей та передає емоційну насиченість за допомогою вишитих деталей. Національний одяг формувався під впливом різних культур, проте ніколи не втрачав власну унікальність.
Досліджуючи українську вишивку, ми відчуваємо подих не одного століття, а вивчаючи орнаменти — дізнаємося про символізм узорів та мотивів. Тому й народний костюм — особлива тема для досліджень кожного регіону нашої країни.
Фотопортрет молодої жінки у вишитій сорочці. Кінець XIX — початок XX століття
Про основні складові українського вбрання XIX-XX століть читайте в матеріалі. Джерелом для написання стала книжка «Історія українського костюма» Тамари Ніколаєвої.
Натільний одяг
Сорочка — найдавніший елемент українського народного вбрання, тому вона й виступала єдиним видом натільного одягу майже до початку ХХ століття. Сорочка мала велику кількість локальних варіантів крою й відповідала одному чи одразу кільком цільовим призначенням. Такий одяг оформляли для повсякдення більш стримано, а для святкових подій колоритно прикрашали. Естетичним еталоном традиційної української сорочки був білий колір.
Забезпечити чоловіка та інших членів родини білизною мала дружина. Часто на весіллі наречений був одягнений у сорочку, що її пошила наречена.
Залежно від варіантів крою можна виділити основні типи сорочок, що побутували в Україні: тунікоподібна, з плечовими вставками, із суцільнокроєним рукавом та на кокетці.
Сорочка вишита жіноча. Середина XIX століття
Поясний та нагрудний одяг
Поясне вбрання прикрашало нижню частину фігури, тому його одягали безпосередньо на сорочку.
Чоловічий поясний одяг — це штани різноманітної форми та крою. Їхніми найдавнішими загальнослов’янськими назвами є гачі, холошні та ногавиці. Наприкінці XIX — на початку XX століття такі вузькі штани побутували переважно на Закарпатті та в інших західних областях. У другій половині XIX століття в Україні вже не траплялися шаровари, однак широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігався, допоки його не замінив міський крій.
Існували два основні способи носіння натільного й поясного одягу. На території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них. З вузькими штанами сорочку носили навипуск.
Гачі з білого сукна. Початок XX століття
В українському жіночому костюмі існувало декілька способів утворення поясного одягу. Зазвичай носили сорочку та один чи кілька шматків тканини, що охоплювали нижню частину фігури.
Запаска — один із найдавніших елементів незшитого одягу. Спочатку на талії пов’язували задню частину, ширшу і довшу, чорного кольору, потім спереду закріплювали вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску — попередницю. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски, які прикрашали тканим орнаментом або вишивкою. Також побутували й фартухи-запаски, які носили зі зшитими формами поясного одягу. Крім них, використовували ще й дерги та плахти.
Запаска вишита. Кінець XIX століття
Спідниця поширювалася на всій території України, проте мала різні місцеві назви. Спідницю-літник шили з грубої саморобної вовняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. У центральних районах України траплялися спідниці, прикрашені вибійчастим малюнком, а на Львівщині її шили із саморобної тканини у вертикальну яскраву смужку з рясними дрібними зборами. На Волині й Поліссі подібні спідниці робили з білого полотна у 5-6 полотнищ і по низу прикрашали орнаментом червоного кольору. Наприкінці XIX століття плахта, запаска, дерга, а також спідниці із саморобних матеріалів майже вийшли з ужитку — так жінки надали перевагу фабричним матеріалам.
Літник тканий. Початок XX століття
Українки вдягали на сорочку нагрудне вбрання, що прикривало верхню частину фігури й виразно впливало на загальний силует. В Україні поширювалася керсетка — її шили з фабричних тканин, часом дуже дорогих. Керсетки прикрашали плисовими обшивками, вишивкою, аплікацією, пізніше машинним стібком. Щодо нагрудного одягу з рукавами, то він побутував у вигляді юпки, куртки, вбрання піджачного типу та різноманітних кофт із фабричних тканин. Тривалий час кофти побутували паралельно з вишитою сорочкою та керсеткою.
Жінки у народному вбранні. Початок XX століття
Верхній одяг
Верхній одяг поділявся на осінньо-весняний та зимовий. Особливою групою також слід виділити плащове вбрання, яке зазвичай вдягали в негоду.
Значного розвитку у центральних районах України XIX століття набули різні види приталеного верхнього одягу із саморобного сукна. Звужений у талії крій притаманний свитам — вони й побутували здебільшого як чоловічий одяг, а потім ще тривалий час зберігалися селянами.
Свита жіноча з білого сукна. Кінець XIX століття
На значній території України верхній одяг шили середнім та довгим, короткі варіанти побутували у гірських та передгірських районах Карпат.
Старовинне вбрання — черкеска, жупан, кунтуш, чумарка — почало виходити з ужитку у другій половині XIX століття. Проте його художні особливості розвинулися в інших елементах костюма. Наприклад, раніше жупан шили з дорогих тканин блакитного або зеленого кольору. Поверх нього одягали кунтуш, який прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами.
Кожух, оздоблений аплікацією. Початок XX століття
На території України можна простежити еволюцію хутряного одягу від овечої шкури, якою просто обгортали тіло, до складних і різноманітних форм. У другій половині XIX століття у центральних областях поширився одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном, доступний заможній частині сільського населення. Вбрання називали кожушанками, хутрянками та шушунами. На початку XX століття овчинно-кожушане селянське виробництво скорочується у зв’язку з переходом до використання фабричних тканин, а також через підвищення цін на сировину. Майстерно вишиті кожухи почали поступово виходити з ужитку, а ті, що продовжували вироблятися, уже мали значні зміни — зокрема, зменшення розміру деталей. У побуті селян з’явився зручний ватяний зимовий одяг із фабричних тканин.
Ганна Зитинюк із подругами. 1954 рік
