У черговий раз на долю українців випали важкі випробування, і багато хто не роздумуючи мужньо прийняв виклик. 28-річна киянка Катерина Прокопенко, міжнародниця за освітою, ілюстраторка за покликанням, стала яскравим обличчям невтомної боротьби за повернення героїв, які здійснили подвиг в Маріуполі, вступивши в нерівну боротьбу з ворогом, що, як чорна мара, наступав з півночі, півдня, сходу нашої країни.
«11 місяців. Понад 700 азовців досі перебувають у російському полоні. Вони захищали не тільки Маріуполь, вони захищали моє, наше мирне життя в Києві, й через те, що вони стягнули на себе величезну кількість противника, у нас зараз вільний і мирний Київ, ми всі можемо в ньому жити й працювати. Нам усім потрібно пам’ятати про це і не забувати, якою ціною».
Про свою боротьбу за звільнення з полону живих та вшанування полеглих, про власні емоції, тиск та почуття провини, про те, що впливає на обміни полоненими, пацифізм міжнародних організацій та діяльність Асоціації родин захисників «Азовсталі» Катерина Прокопенко розповіла для ELLE.UA у розмові з Лесею Пахариною.
Катю, розкажіть, будь ласка, трошки про себе. Де ви вчилися, ким працювали до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Як змінилося ваше життя після 24 лютого?
Я здобула освіту в Київському університеті імені Бориса Грінченка за спеціальністю «Міжнародні відносини». Після університету працювала гідом, консультантом із туристичного спорядження. Потім мене закинуло у відеомонтаж, анімацію, ілюстрацію, SMM. До 24 лютого працювала ілюстраторкою в мережі магазинів «Сільпо».
Як тільки розпочалася повномасштабна війна, я зайнялася волонтерством. З часом зрозуміла, що не вивожу, не можу виконувати будь-які задачі, що не стосуються війни, поки чоловік воює в Маріуполі.
Я постійно вдосконалююся, на початку минулого року купила багато різних курсів — 3D, професійна анімація. Багато чого висить, але я розумію, що повернутися до цього скоро не буде змоги. Навіть коли війна закінчиться, буде стільки інших задач та обов’язків, стільки страждань і болю. Люди повернуться, потрібно буде з ними працювати, організовувати щось корисне для них, і це все якась нескінченна історія на багато років уперед. Можливо, десь і буде віконечко для розвитку, але це вже стане зрозуміло в майбутньому.
Колаж: @alina_art_collage
Після того як Денис приєднався до «Азову», він постійно був у Маріуполі. Як часто там бували ви? Яким бачили і відчували місто Марії? Що відчуваєте зараз, коли бачите, наскільки російські окупанти зруйнували його?
Зазвичай ми з Денисом так планували, щоб раз у місяць, раз у два місяці бачитися в Маріуполі обов’язково. У Маріуполі залишилося моє серце. Це мій найбільший біль, всередині все руйнується від усвідомлення того, що з ним сталося.
Для мене Маріуполь — це «Азов», це ностальгія. Усі ці роки він був пов’язаний у мене з полком, з поїздками до чоловіка. Я бачу це знищене місто, і в мене одразу такі ностальгічні флешбеки: як я приїздила, як «Азов» там жив, як звичайні хлопці, які добровільно стали на захист країни, жили там, ходили по місту, просто відпочивали там.
Коли я приїздила, я бачила, наскільки місто розвинуте, має європейські кав’ярні, відремонтовані лікарні. Місто жило, постійно були якісь концерти, спортивні заходи, стільки всього цікавого відбувалося. А зараз це просто одна суцільна руїна й біль на серці.
Twitter @KatProkopenkoUa
Хоч я і народилася в Києві, але Маріуполь — це другий мій дім. Я часто там бувала, і це все пов’язано з якимось безтурботним життям, поїздками потягом. Ти приїздиш, дивишся на місто, усе таке мирне, хоча десь там за кілька кілометрів лінія фронту, неактивна фаза війни, заморожена, але все одно війна, а тут мирне цивілізоване життя в Маріуполі. І так воно вщент за один раз зруйнувалося, неможливо навіть описати адекватно ці відчуття, просто одна велика рана.
У Маріуполі похована моя ностальгія, уся моя пам’ять про поїздки. Воно все в одній руїні, дуже сумно від цього.
Ганна Науменко, яка теж із вами в Асоціації родин захисників «Азовсталі», розповідала, що ви дізналися про вихід у полон під час поїздки до Ватикану до Папи Римського, коли були на одному з інтерв’ю, де розвінчували міфи про полк «Азов», пояснювали чому потрібна екстракція в третю країну. Що ви думаєте про це, чи могло скластися інакше?
У них не було іншого вибору. Або загинути під руїнами заводу, який сам по собі вже ледь тримався, або за наказом скласти зброю і вийти з «Азовсталі» в полон. Це рішення було прийняте державою, Верховним Головнокомандувачем. Хлопці робили все, що могли.
Але, погодьтесь, це був вихід з честю та гідністю, з власними речами, з високо піднятою головою, без білих прапорів. І це було дуже показовим, що вони не здались за власним бажанням.
Фото: azov.org.ua
Я навіть знаю, що турецькі кораблі вже були готові їх забрати, дипломати вели активну роботу з питання екстракції в третю країну, направляли свої запити в Росію, щоб та дозволила вийти хлопцям. Навіть Папа Римський надсилав певні пропозиції, але Росія не дозволила цього зробити.
«Або ми вбиваємо їх по бункерах, або нехай виходять у полон» — така була позиція росіян. І з жодною з них наш мозок та серце не хотіли погоджуватись. Але всі розуміли, що в полоні може бути шанс вижити. Поки не стався жахливий теракт в Оленівці, після якого рухнув весь світ для нас.
Ілюстрація: @koza_rohata_
Як ви справляєтеся з усім, що впало на ваші плечі? Наскільки вам морально важко зараз?
Інколи дуже важко морально, адже багато чого пронизує мене через всі мембрани душі, багато різних почуттів інших людей, які втратили або чекають. Звичайно інколи зіштовхуюся з несправедливими емоціями певних осіб, які не борються, нічого не роблять, їх максимум — це писати коментарі в соцмережах. Розумію, що з цими людьми нічого корисного не буде, лише їх бруд, який вони постійно шукають куди пролити.
Наразі мене несе течія боротьби, в першу чергу, за полонених воїнів, які зробили все для мого вільного життя, а тепер не мають змоги бути вільними, тому є розуміння, що треба робити по максимуму, завантажувати себе по всім напрямкам, навіть не спати ночами, придумувати з дівчатами з Асоціації нові ідеї по адвокації та креативам, аби тільки був результат.
Одного разу я виступила з фразою, з якою рухаюся по життю:
«Живі повинні боротись за полеглих,
Здорові за поранених,
А вільні — за полонених».
Мирна та вільна Європа повинна розуміти, що наші воїни захищали не тільки Маріуполь, вони захищали наше, а також і їхнє мирне життя, стягнувши на себе величезну кількість противника. Одна з причин, чому наразі ми маємо мирний Київ, в якому приймаються глобальні міжнародні рішення, в який мають змогу приїжджати високопосадовці з усіх частин світу.
Нам усім потрібно пам’ятати, якою ціною дається наша та їх свобода. Хлопці з Азовсталі заслуговують на те, щоб бути звільненими з полону якнайшвидше і в першу чергу! Досі в полоні перебуває понад 700 азовців.
Що вас зараз найбільше злить? Чи взагалі властива вам ця емоція?
Росія, диктатура, ментальність експансіонізму, імпотентність міжнародних організацій, слабкість позицій іноземних країн, тортури росіян до наших полонених, теракт в Оленівці, підбиті героїчні евакуаційні гелікоптери з нашими пораненими з «Азовсталі» й неможливість дізнатись про долю екіпажу, вбивства росіянами наших цивільних... Цей список можна продовжувати нескінченно.
Все те жахливе, що продукує Росія на наших землях і на що немає належної реакції зі сторони міжнародників.
Враховуючи навантаження, яке на вас лягло, що вам дає сили продовжувати свою боротьбу?
Мабуть, це спорт. Мені його зараз максимально не вистачає. Раніше я дуже захоплювалася басейном, у мене є нагороди, плавання завжди зміцнювало мене фізично, розслабляло морально. У мене є абонемент, який ось-ось згорить. За останній рік я там була дуже мало разів, тому що навіть боюся туди піти, бо думаю, що зараз я на годину випаду з телефону, а мені хтось подзвонить або напише щось важливе, поки я буду не на зв’язку. А я цього інколи не можу собі морально дозволити, тому й не ходжу, я весь час у телефоні, згорблена, у листуваннях, у дзвінках. Останнім часом я більше думаю про налаштування тайм-менеджменту і виділення більше часу для свого здоров‘я. Але також дуже сильно релаксую фотографуючи на плівку чи цифру, а також з останніх хобі — відеозйомка на відеокамеру 2000-х років.
Ви користуєтеся послугами психолога чи самі із цим усім справляєтеся?
Ні, ніколи не користувалась. Наразі для мене найкращий сеанс психотерапії — це поїхати в басейн, поїхати на якусь ферму до овечок, кізоньок, піти в похід в гори, тобто те, що колись відбувалось часто, а зараз — рідко. І, звичайно, найкращий мій психолог — це чоловік. Але наразі ми не можемо бачитись так, як хотілось би. Я у вічному очікуванні на зустріч.
Тому зараз з реального — це спорт, звірята і фото та відеозйомка природи та людей, які мене «вирівнюють емоційно». Нещодавно дозволила собі через силу піти кілька разів на скалодром, бо спорту зараз дуже не вистачає. Однак для кожного все це індивідуально. Якщо відчуваєте потребу у підтримці психолога — треба йти й не намагатись боротись сам на сам із собою.
Що для вас найтяжче зараз?
Найтяжче те, що Дениса немає поряд, що немає обмінів, які були б приємні для нас, щоби була більша кількість азовців. І взагалі є дуже багато гарних бійців з «Азовсталі», яких не видають росіяни. Це викликає депресію.
Мені тяжко, коли я дивлюся, як тримаються рідні тих, хто загинув або тих, хто безвісти. Особливо рідні з Оленівки — найтрагічніша для мене ситуація, яка сталась за останній період. Це інколи дуже сильно замикає мене в собі, і це продукує багато роздумів про життя та смерть, про цінності, про майбутнє, про світ, в який потрапили наші мужні воїни після загибелі.
Дуже багато трагічних доль, на жаль. Хочеться якось допомогти всім, хто втратив когось на війні, і найкраще було б повернути їх рідних, а ти, на жаль, цього вже ніяк не зможеш зробити. Тяжко. Дуже тяжко все це і несправедливо. Розумієш, що якби Росія не напала, то вони б мали змогу жити, будувати сім‘ї, народжувати кращих синів та доньок. Але все, що лишається про полеглих захисників — це пам‘ять про їх героїзм та нескінченне кохання рідних.
Я постійно думаю про тих, чиї рідні знаходяться ще в полоні. Хочеться їх якось переключити від тої туги, щось для них організувати — походи в кіно, спортивні заходи, поїздки на реабілітацію. Ми з дівчатами продавали мої листівки в кав’ярнях, зібралась на банку певна суму коштів і ми з цих коштів відправили двічі дві групи мам і дружин загиблих та полонених у Карпати на реабілітацію. Можна сказати, що це один з маленьких прикладів для кожного, як можна допомогти з підтримкою рідних.
Ви працювали ілюстраторкою в «Сільпо», наразі ви весь час присвячуєте боротьбі за визволення захисників. Розкажіть, будь ласка, про роботу Асоціації, як усе починалося, у що трансформувалося, що найскладніше у вашій діяльності.
Усе почалося з того, коли ми поїхали вчотирьох до Папи Римського. Ми тоді зібралися і зрозуміли, що треба єднатися, щоб далі діставати хлопців. Все на той момент було дуже незрозуміло, потрібно було проводити адвокації по полонених, створювати якісь проєкти, постійно досліджувати та розвиватись в тих речах, в яких у нас було мінімально досвіду. Так ми створили нашу громадську організацію і почали рухатись.
Далі були перші обміни. Ми побачили, що хлопці виходять і в них нічого немає, навіть речей першої потреби — тих же звичайних футболок, капців, рушників — так ми започаткували проєкт «Нарешті ти вдома», який досі діє. І кожен може долучитись до підтримки проєкту.
Звичайно, це все такий важкий локомотив, потрібно робити дуже багато закупок, спілкуватися, досягати якихось домовленостей. Це все постійна та кропітка робота зі зборами коштів, товарів, інколи виснажлива та апатична (наприклад, коли дівчата збирають готові бокси для азовців, яких рідко обмінюють, і ці бокси можуть пару місяців стояти в очікуваннях).
У нас є дуже багато креативних ідей зі збору коштів: наприклад, ми зв’язуємося з Укрпоштою, робимо марки з бійцями, використовуючи фото з їхнього дозволу. І так постійно знаходимося в русі думок, як щось закреативити, щоб зібрати кошти для сімей, для хлопців. У такому русі щодня і живемо.
У результаті все це трансформувалося в таку потужну спільноту, за кермом якої невеличка кількість дівчат, спільноту з адвокаційними поїздками, з іншими цікавими проєктами. Крім боксів, ми зробили окрему ініціативу по допомозі родинам загиблих — це оплата житла, навчання, лікування, святкові бокси для дітей, індивідуальна допомога по запиту тощо.
Останній наш проєкт присвячений загиблим у Маріуполі бійцям «Азову». Ми хочемо випустити багато томів книжок про наших героїв, щоби про кожного була цілісна біографія, коментарі, цитати їхніх побратимів, які вийшли з полону, які можуть щось розказати про них. Наша пресслужба спілкується з кожною сім’єю, яка розповідає про свого героя, захисника. Хочемо під цей проєкт не тільки випустити книжки, але і зробити окремий сайт. На даному етапі ми збираємо історії та знаходимося в пошуку видавництва, яке було б готове долучитися до нашої ініціативи.
Все це не так просто дається. Адже наш фонд не має постійних спонсорів та донорів. Збираємо по крихтах як можемо, використовуючи різні креативні або стандартні підходи.
Що ви думаєте з приводу роботи міжнародних організацій, які виступили гарантами при виході захисників з «Азовсталі» (Міжнародний комітет Червоного Хреста, Організація Об’єднаних Націй)?
Що я можу сказати — вони проявили себе максимально непрацездатними, вони убезпечують себе, оберігають від трагедії як можуть. Пацифізм, стабільність риторики стурбованості. І відчуття, що це не зміниться, поки не зміниться сприйняття демократичним світом нашої боротьби і нашої ролі в ньому для збереження тих цінностей, про які стурбовано говорять представники організацій, виступаючи на конференціях з прав людей.
Поняття прав людини руйнується тут і зараз, під час війни в Україні, внаслідок антигуманної діяльності росіян. Як виявилось, задля отримання допомоги ми маємо постійно доказувати всьому світу про геноцид в прямому ефірі, показуючи всі жахи, скоєні росіянами щодо дорослих і дітей. Деякі країни, як-от Німеччина, в більшості випадків досі ведуться на пропаганду Росії, там дозволяється використовувати комуністичну символіку, і там постійно потрібно боротися за правду, яку намагається спаплюжити Росія. Ймовірно, після перемоги ми побачимо формування більш дієвих організацій зі штаб-квартирою у Києві, які не будуть боятись діяти.
Кров наших людей на руках різних країн, різних іноземних організацій, бо вони не належним чином відреагували на атаку Росії на наші землі ще у 2014 році. Політика заколисування агресора була хибною. І наразі ми маємо вщент зруйновані міста, велику кількість наших героїв в полоні, загиблих десятки тисяч цивільних та чималу кількість загиблих військових.
І що найбільше мене обурює — потрібно постійно доказувати те, що існування країни-терористки у 21-му сторіччі неприпустиме. Пробиваємо стіну стурбованості протягом цілих 9 років. Мій чоловік ще 1 березня робив запис на відео, знаходячись в Маріуполі, де просив Європу надати нам якісне ППО, а почали надавати дуже й дуже пізно.
Twitter @KatProkopenkoUa
Що, на вашу думку, може позитивно вплинути на звільнення з полону? Як кожен, як українець, так й іноземець, може допомогти в цій ситуації?
Щодо суспільства, у першу чергу, потрібно не забувати про наших героїв, постійно говорити, особливо робити контент для іноземної аудиторії, щоб це залишалося на порядку денному, щоб усі були в контексті подій, щоб люди в інших країнах також займались адвокацією їхніх прав, щоб хлопців, які героїчно боролися і за Європу в тому числі, врешті-решт звільнили з полону. Звичайно, це все в рамках логіки, без поширень особливих даних про військових, бо це може їм нашкодити.
Що стосується фронту — це брати в полон російських загарбників, аби у нас формувався більший обмінний фонд. Це дуже важливо і дієво для подальших обмінів.
Ілюстрація: медійна служба бригади «Азов»
Для збільшення обмінного фонду також повинна бути якась матеріальна мотивація для наших бригад, які перебувають на «нулі». Наприклад, Telegram-канал Золкіна робить її, збираючи кошти на дрони або якусь іншу техніку для війни, аби підрозділи, мали змогу отримати такий «подарунок» за нових полонених.
Паралельно наша держава активно працює на дипломатичному рівні щодо звільнення наших військових з полону через треті країни світу. Дуже важка процедура, але ми живемо з надіями.
Чи відчуваєте підтримку держави, суспільства, як українського, так і міжнародного?
Ми на постійному контакті з Координаційним штабом, який займається питаннями полонених, також нас підтримують й інші державні органи. Нас слухають, запитують, чим допомогти, зазвичай, звертаємось з різними питаннями: від важливих проблемних до креативних (чи не зашкодить та або інша демонстрація тощо). Ми в постійній комунікації.
Фото: Асоціація родин захисників «Азовсталі»
Відчуваємо підтримку від прибалтів, поляків. Вони інколи приїздять до нас, кличуть до себе. У них немає упереджень щодо нас, щодо хлопців з «Азовсталі», усі розуміють, що це справжній героїзм і тут ми повністю відчуваємо підтримку. Також ми побачили певні позитивні зрушення щодо США. Чого не скажеш, наприклад, про Німеччину та Францію, де дуже багато проросійських настроїв.
Щоб розблокувати «Азов» у соцмережах, ми співпрацювали з нашим Міністерством цифрової трансформації та Meta, як тільки хлопці вийшли в полон. Ми збирали багато матеріалів про полк, надавали наші інтерв’ю, де ми розвіювали міфи про «Азов» тощо.
Дуже дякуємо Мінцифрі, що вони взялися за це, що допомагали нам, що були відкриті до нашого болю. «Азов» врешті розблокували, і ми це вважаємо маленькою перемогою для України.
Що б ви хотіли сказати українцям та всьому світу?
«Борітеся — поборете». Треба постійно руйнувати стіну байдужості, аби чогось досягти. Інакше нічого не буде. Постійний рух вперед в ім‘я цінностей життя та свободи.
