Сильні та незламні: особиста історія Ганни з Харкова, нареченої військовополоненого захисника «Азовсталі»

​​«ELLE Україна» запустив рубрику «Сильні та незламні», де ми публікуємо історії українських жінок, які щодня борються за повернення своїх рідних, захисників Маріуполя та «Азовсталі», з російського полону 

Наша сьогоднішня героїня — харків’янка Ганна Науменко. Ще з підліткового віку вона бореться за справедливість та має активну громадянську позицію — під час Революції Гідності Ганна разом із друзями блокувала Академію внутрішніх військ МВС у Харкові, щоб не допустити відправлення курсантів на допомогу силовикам, які намагалися придушити народні повстання на майдані Незалежності в Києві.

Особиста історія Ганни з Харкова

Фото: Ігор Єфімов

«Я борюся і хочу продовжувати боротися проти того, що відбувається в країні. Мене так виховали. Якщо відбувається щось, що нам не подобається, ми не повинні мовчати, ми повинні діяти, змінювати цей світ на краще».

Зараз Ганна очолює проєкт допомоги воїнам, які повертаються з полону, «Нарешті ти вдома» та бореться за те, щоб мати змогу обійняти коханого чоловіка, бійця полку «Азов», який досі перебуває в неволі.

Про перебування коханого на «Азовсталі» та загибель найкращого друга, про поїздку до Папи Римського та інформаційну діяльність за кордоном, про «мертве життя» та постійне почуття провини, про те, що може позитивно вплинути на обміни, та емоції тих, хто повертається, — про це та інше в особистій історії Ганни, якою вона поділилася з Лесею Пахариною для ELLE.

Наречена бійця полку Азов

Фото: Ігор Єфімов

Привіт, мене звати Ганна, мені 26 років, я з Харкова, ще одного залізобетонного міста нашої країни. Закінчила вечірній факультет Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Уже майже 10 років працюю в компанії, яка спеціалізується на виробництві промислового обладнання. Мій напрямок — це електричні лебідки. 23 лютого в мене було відвантаження на «Азовсталь», а 24 лютого мала бути друга поставка. Наразі я майже постійно мешкаю в Києві, займаюся проєктом «Нарешті ти вдома».

Мого коханого звати Дмитро, він родом із Сум, з 2014 року перебуває на службі в полку «Азов». У російському полоні йому виповнилося 29 років. Мені пощастило побачитися з ним 24 лютого в Маріуполі, коли я дуже вчасно приїхала забрати нашу автівку і трішки його тренінгових речей. 25 вересня цього року він мав пробігти Берлінський марафон.

Зараз, коли я буваю в Харкові, щоразу перевіряю, чи пахнуть ще його футболки ним. Пахнуть.

Особиста історія Ганни з Харкова

Знайомство з Дмитром

У Харкові ще зі школи у мене сформувалася невелика компанія друзів-істориків на чолі з нашим учителем історії. Один з них у 2014 році вирішив долучитися до тоді ще добровольчого батальйону «Азов», і я з подругою поїхала до Києва його проводжати. За день до відправлення добровольців із Софійської площі ми зустрілися з нашим другом та його новим товаришем, щоб погуляти містом. Цим товаришем виявився Діма, так ми і познайомилися.

У той час я була достатньо закритою в спілкуванні з новими людьми й не розуміла, про що з Дімою говорити, тому почала розповідати про свою роботу на заводі, про якісь лебідки та механізми — зазвичай це звучить дуже незвично для людей. (Сміється.)

Особиста історія Ганни з Харкова

Згодом ми з подругою почали возити азовцям гуманітарку на місце їхньої першої бази в Урзуфі. Спочатку збирали гроші на коробку з допомогою, а потім везли її з трьома пересадками, назад добиралися автостопом, бо грошей на зворотний квиток не залишалося. У той час мені було 17 років і це все здавалося дуже веселим підлітковим життям, сповненим нових емоцій.

Якось я запитала Діму, що йому привезти. Він попросив холодний апельсиновий сік. Пам’ятаю, як оббігала все село, щоб його знайти, — я відчувала величезну відповідальність, адже військовий поставив мені завдання і його обов’язково потрібно виконати. (Сміється.)

Восени Діма написав, що в нього скоро відпустка і він у справах приїде до Харкова, запитав, чи можу я показати йому місто, бо він там ніколи був. Звичайно, я погодилася і влаштувала для нього цілу екскурсію. Тоді стало зрозуміло, що ніяких справ у Харкові в нього немає і він просто приїхав до мене.

Грошей, щоб винаймати квартиру більше ніж кілька днів, не вистачало, тому я попросила маму дозволити Дімі зупинитися в нас, хоча зі мною в кімнаті вже жила моя подруга. «Віддавай йому своє ліжко, ви з Ірою поспите на підлозі», — відповіла мама, коли почула, що він доброволець. (Сміється.)

Мої батьки дуже люблять Діму, можливо, навіть більше за мене. (Сміється.) Зараз мамі дуже важко, бо я ще якось намагаюся триматися, а мама просто з розуму сходить, хвилюється за нас обох.

Мій коханий — дуже цілеспрямована особистість, постійно займається самовдосконаленням. Коли приїздить на ротацію в Харків, то насамперед ми йдемо в Книгарню «Є». Він дуже любить спорт, займається бігом та велоспортом, обожнює гори — вони його заряджають. Мінімум раз на рік — а краще більше — ми повинні в горах побувати. У вересні 2021 року Діма разом з побратимами «Пістоном» та «Наві» за кілька днів пройшли всі двотисячники. З тієї подорожі він повернувся надзвичайно щасливим.

Хлопці, які були в полоні разом з Дімою та повернулися, розповідають, що перші два місяці він намагався займатися спортом, хоча це й було дуже важко за браком нормальних умов та їжі. Для мене коханий — приклад в усьому, найкращий з людей. Моє життя без нього — просто «мертве».

Діма дуже ніжно ставиться до тварин, завжди підтримує мої поїздки в притулки, купує для них корм. Разом ми постійно вплутуємося в якісь історії з порятунком тварин. Пам’ятаю, як одразу після Нового року ми поїхали у притулок за містом, було дуже слизько й наша машина застрягла, коханий був дуже сердитий, сказав, що більше сюди не поїдемо, але вже через кілька днів ми знову їхали на допомогу. (Сміється.)

«Азов»

У багатьох дівчат, чиї хлопці у 2014 році пішли в «Азов», історії дуже перетинаються. Більшість майбутніх бійців були футбольними фанатами, серед яких є багато патріотів — тих, хто добре знає історію і на історії вчиться. Вони усвідомлювали, чим агресія та амбіції Росії можуть закінчитися, тому саме азовці стали тоді рушійною силою українського спротиву, бо в той час наші Збройні Сили були в значно гіршому стані. Потрапити до 2014 року в армію здавалося якимось покаранням.

Оцінюючи ситуацію, Діма та його побратими розуміли: якщо вони не приїдуть на Донецький напрямок, не зупинять і дозволять подіям розвиватися за сценарієм, вигідним Росії, то рано чи пізно це закінчиться повномасштабною війною, бо окупантам не потрібна тільки Донецька область, їм потрібна вся Україна.

  • Фото: Reuters
    Фото: Reuters
  • Фото: МОУ
    Фото: МОУ

Повномасштабна війна

Коли загальна напруга почала зростати, Діма попросив зняти наклейку старого шеврона «Азова» на вікні в Харкові та зібрати речі. На мої запитання про те, що відбувається, він відповідав: «Усе нормально, не хвилюйся, але ти повинна бути готова». Після чергового «Усе нормально, але приїдь у Маріуполь, забери машину» я дуже напружилася.

Я планувала поїхати у вихідні, але в понеділок, 21 лютого, коли прийшла на роботу, відчула, що нема чого чекати, — подзвонила коханому, сказала, що приїду в середу. Він одразу погодився, і це мене дуже здивувало та збентежило, зазвичай приїжджати посеред тижня не було сенсу, Діма постійно зайнятий роботою.

Коли я приїхала 23 лютого до Маріуполя, я побачила коханого таким напруженим, яким не бачила досі. Ми одразу почали планувати мій маршрут назад — стало зрозуміло, що це не просто «будь готова», це найближчим часом точно відбудеться. Але тоді ми навіть не могли уявити масштаби катастрофи.

Діма дуже хвилювався, що у разі потреби я не захочу поїхати з Харкова і він буде скутий у діях думками про мою безпеку. Я ніколи не бачила його таким стурбованим, це мене дуже вразило.

Того вечора ми пішли в нашу улюблену кав’ярню «Містер Бін». Дорогою я весь час повторювала, що ми не дамо їм ані краплі нашої крові, а потім Маріуполь просто потонув у ній. У той час я не могла прийняти думку, що нам знову доведеться виборювати Маріуполь та свою свободу. Зараз я постійно прокручую в голові цю розмову.

24 лютого, прокинувшись до світанку, я побачила, як Діма ходить по кімнаті та обдзвонює хлопців, щоб вони їхали на базу. Тоді я ще не чула вибухів, але розуміла, що це все — почалося. Коли Діма віз мене на перший блокпост за Маріуполем, у місті вже було гучно. Далі я поїхала в Харків, а він повернувся в те пекло. Я їхала й розуміла, що він буде там до останнього.

Мені було дуже страшно. Це була моя перша самостійна подорож машиною, у дзеркало заднього виду я бачила заграву від вибухів — це був якийсь сюр. Усю поїздку я думала: «Для чого нам усе це? Це нам дається, щоб ми кимось стали, але чому саме в такий спосіб?» Це було жахливо.

Особиста історія Ганни з Харкова

Коли я нарешті дісталася до Харкова, мама не хотіла виїжджати, вона говорила: «Аню, куди ми підемо? У нас дві собаки та кіт». Я не могла в такий час засмутити коханого, сказати, що щось пішло не так, бо якщо мама не поїде, то і я теж залишуся. На щастя, у мене було чарівне та безвідмовне «Діма сказав», ми довірилися йому й вирушили в Кременчук, звідки родом наш найкращий друг і побратим Діми — Максим «Пістон».

Це була поїздка в невідомість із двома собаками та дуже недосвідченим водієм, яким була я. Траса була перевантажена, дорогою їхали танки. Мама весь час уточнювала: «Аню, а ми правильно їдемо?», «Аню, а це наші танки?». У той день, 24 лютого, я виїхала з Маріуполя о 5-й ранку і тільки о 12-й ночі приїхала до Кременчука — 19 годин у дорозі здавалися цілою вічністю.

Загибель найкращого друга

25 березня в боях за Маріуполь загинув наш найкращий друг Максим «Пістон». Його загибель — це колосальна втрата не тільки для рідних та близьких, а й для самого полку. Він був чемпіоном світу з кікбоксингу, усі знали, що Максим найкращий, найшвидший, найвправніший. Після перемоги на чемпіонаті у 2014 році він кинув спортивну кар’єру і прийшов у полк, щоб долучитися до боротьби за рідну країну.

Це звучить дивно, але під час війни була якась упевненість, що з ким з ким, але з «Пістоном» усе буде в порядку, бо він постійно вигравав у різних змаганнях, а потім авіабомба виявилася спритнішою і сильнішою.

«"Пістон" загинув. Авіабомба. Я спустошений повністю». Для Діми це був величезний удар, бо вони завжди були разом. Він збирав тіло найкращого друга і, коли виходив з «Азовсталі», вкотре мені нагадував: «Тіло "Пістона" я завернув у таку-то ковдру, з двох боків зав’язав, поклав усередину і зверху листочок, усе підписав».

З російською стороною була домовленість, що загиблих передадуть у перші три дні, але вони її не дотрималися. Вони передавали тіла партіями, але навіть це робили нечесно. Наразі тіла полеглих воїнів нібито передані всі, але до кінця перевірити цю інформацію немає можливості, триває процедура ідентифікації. Коли є тіло, то за якимись фрагментами можна ідентифікувати особу і для певності зробити ДНК-тест, у нашому ж випадку є просто купа останків і кожен з них потрібно перевіряти. Щодня чекаючи, що Діма вийде на зв’язок, я розумію, що другим його запитанням буде «Ви попрощалися з "Пістоном"?». А мені немає що йому відповісти.

Коли я ходжу по Софійській площі в Києві, де проходить фотовиставка, присвячена загиблим бійцям «Азова», героям Маріуполя, мені складно усвідомити, що ми вже втратили стількох людей, що так багато з них я знаю особисто. Це наче дивишся шкільний альбом — усі загинули, а ти живий.

Особиста історія Ганни з Маріуполя

«Азовсталь» та маленька дівчинка, яка грала в бункері в «обезбол»

Спогади про «Азовсталь» перегортаються, як аркуші у фотоальбомі. Діма ніколи не вдавався в подробиці, це були якісь загальні історії про одну склянку води, яку вони п’ють по ковтку, про відсутність нормального харчування та вітамінів, які б сприяли загоєнню ран, про велику кількість плісняви, коли ти ставиш автомат на підлогу, а через пів години він вкривається шаром цієї гидоти.

Найчастіше в пам’яті спливає кінець їхнього перебування. У бункері з пораненими була страшна спека та задуха, знеболювальні через обмежену кількість використовувалися тільки для дуже важких операцій. Передача їжі з бункера в бункер замість 15 хвилин займала до 4 годин. Дехто не повертався живим після цього, бо потрапляв під ворожий обстріл.

Над ними постійно літали літаки, постійно були прильоти, за день їхня кількість могла сягати до п’ятдесяти — і так весь час. Коли я сиджу, наприклад, у Харкові й чую, що вібрує земля від вибуху поблизу, у мене все одно психологічно є розуміння: «Це ж не по мені», «Я сиджу в своєму маленькому будиночку, кому я потрібна». А там, на «Азовсталі», вони розуміли, що це конкретно їх намагаються викурити.

На голосових повідомленнях було постійно чути ці страшні вибухи. Якось я порахувала, що за 58-секундне голосове було 4 дуже гучних вибухи. По них працювала й артилерія, і з кораблів, і з неба. Я не розумію, як, навіть психологічно, можна було це витримувати.

Окрема тема — це цивільні та діти, які ховалися в бункерах. Їхню евакуацію було дуже складно організувати, вона постійно зривалася, бо російська сторона спочатку погоджувалася, а потім, коли люди виходили, починала свої підступні обстріли. Постійно хтось гинув.

Діма розповідав про дівчинку Алісу, яка грала на «Азовсталі» у гру — вона ходила по бункеру й тикала своїм маленьким пальчиком бійцям у плече, промовляючи «обезбол, обезбол».

Замість щасливого дитинства діти бачать війну, замість дитячих ігор вони, щоб якось полегшити чийсь біль, грають в «обезбол». «Гаразд, ми тут, ми — військові, але ці діти, як їм потім реабілітуватися в житті, як їм жити далі, переживши все це», — коханому було нестерпно спостерігати за цим.

Одного разу, коли Діма повертався з бункера з дітьми, він надіслав мені голосове повідомлення — його голос був настільки зморений та сумний, що я по кілька разів переслухувала його, бо не могла розчути через власні сльози.

Перший мітинг із закликом до деблокади Маріуполя, поїздка у Ватикан

У квітні стало зрозуміло, що ситуація в Маріуполі критична. Я поїхала до Києва провести акцію із закликом до деблокади Маріуполя. З усіх боків говорили, що зараз не можна влаштовувати заходи, але ми все одно його провели, бо потрібно було щось робити.

Перед акцією я зустрілася з Ольгою Андріановою, яка теж чекає коханого з полону й наразі в Асоціації займається психологічною підтримкою та організацією лекцій. Історія Олі для мене найважча — у березні вона втратила найкращого друга, а зараз уже третій місяць у постійному стресі та невідомості, бо сенс її всесвіту був у списках загиблих в Оленівці. Досі ми не маємо ні підтверджень, ні спростувань, проте сильно віримо в найкраще.

Катя Прокопенко, дружина Дениса «Редіса», — найкраща подруга Олі. Чесно кажучи, я уявляла собі дуже ділову даму — дружину командира полку, а побачила маленьку дівчинку, яка сиділа та щось малювала в планшеті. Маленька дівчинка виявилася такою надзвичайно сильною.

Особиста історія Ганни з Харкова

Після заходу, повернувшись до Кременчука, я поспілкувалася з Дімою і була в повному розпачі, бо з кожним днем ставало тільки гірше. Якщо раніше він писав, що все нормально, то цього разу повідомив, що якщо не буде допомоги, то вони довго не витримають. Я розплакалася і написала Олі, що треба робити щось масштабне, вона запропонувала поїхати до Папи Римського.

Я сиділа на підлозі в чужій квартирі в Кременчуку й писала лист-звернення до Папи Римського. Сиділа й думала, який це все сюрреалізм, а наступного дня сказала мамі, що я їду до Ватикану, і поїхала.

Особиста історія Ганни з Харкова

До Ватикану ми вирушили вчотирьох — я, Оля Андріанова, Катя Прокопенко і Юля Федосюк. Юля працює помічником депутата, батько якого є Послом України при Святому Престолі. Вона сказала, що домовилася про аудієнцію, тому я була впевнена, що поїздка займе кілька днів, і прихопила із собою маленький рюкзачок. Коли ми прибули до місця призначення, з нами зустрілися представники посольства й повідомили, що вони будуть працювати і сприяти нашій зустрічі, тож потрібно почекати.

За порадами посольства та досвідчених людей ми вирішили скористатися часом та можливістю для проведення інформаційної діяльності — почали давати інтерв’ю про Україну, про своїх хлопців, про «Азовсталь», тому що люди в Європі не дуже в контексті, а тим паче в Італії, де була дуже розвинута російська пропаганда.

Ми розповідали про те, що полк «Азов» — не нацисти, про їхню символіку, про те, як вони працюють, які представники інших країн та релігій є в полку. Під кінець цієї інформаційної кампанії в нас уже ніхто не запитував про нацизм.

  • Reuters
    Reuters

Так ми прочекали десь два тижні — передали один лист, потім другий. Нам відповідали, що зараз Папа не може з вами зустрітися, бо в нього болять коліна. Залишатися в Римі було дуже дорого, ми вирішили їхати до Польщі, щоб обдумати подальші дії. Тільки-но ми туди приїхали, надійшов лист із запрошенням на закриту аудієнцію. Довелося терміново повертатися. Але так склалося, що саме в цей день наш автомобіль евакуювали й ми з Олею, вирішуючи це питання, не встигли на літак.

Звичайно, було трохи сумно, але найголовніше, що своєї мети ми досягли — змогли розповісти Папі Римському про нашу проблему і привернути до неї увагу світу. Зараз, після висловлювань Папи про «великодушный русский народ», ми з Олею навіть жартуємо, що доля нас уберегла від цієї зустрічі.

Особиста історія нареченої військовополоненого захисника Азовсталі

Після цього ми відвідали Німеччину та Францію. Коли ми сиділи на останньому інтерв’ю, де пояснювали, що відбувається з людьми в російському полоні з 2014 року й чому для нас це так страшно й неприпустимо, нам усім одночасно прийшло сповіщення. Це було відео зі зверненням Дениса Прокопенка про те, що їхній гарнізон виконав наказ вищого командування. Стало зрозуміло, що вони виходять з «Азовсталі» в полон. Ми відразу повернулися до України.

У нас був справжній шок, бо хвилину тому ми пояснювали, що полон — це не опція, що потрібно організувати екстракцію в інші країни, а вже за мить прийшла звістка, що те, чого ми так хотіли уникнути, відбудеться.

Вихід з «Азовсталі», полон

Із 17 травня Діма щодня писав про можливий вихід, а 20-го подзвонив і повідомив: «Усе, ми виходимо, я відправив тобі заплановане повідомлення, яке прийде через 10 днів. Якщо до цього моменту я не вийду на зв’язок, то опублікуй його». Хлопці, виходячи в невідомість з «Азовсталі», не були впевнені, що буде звернення від влади, підтримка, боротьба за них, тому Діма й запланував повідомлення, щоб ми точно дізналися правду.

Він написав, що вони військові й виконали наказ, розповів, які були сили в них та противника, він хотів, щоб усі люди розуміли, який масштаб вони відтягнули на себе. А ще попросив: «Боріться! Боріться за кожного з нас».

Чи був інший варіант? З погляду збереження людських життів, мабуть, що ні. Ситуація була надскладною — завод просто не витримував, бункери сипалися. Вони могли ще кілька тижнів протриматися, проте на той момент дуже багато людей гинуло в бункерах, і, я так розумію, Денис не міг допустити ще більшої кількості безглуздих смертей. Треба було щось вирішувати.

Останнього разу голос коханого я чула 20 травня, потім, у перший місяць полону, він надіслав мені кілька есемесок. На цьому будь-який зв’язок з ним обірвався.

Особиста історія Ганни з Харкова

Останню інформацію про Діму я отримувала від звільнених з полону бійців, коли розвозила їм по лікарнях коробки «Нарешті ти вдома». Знайомі хлопці впізнають мене одразу, а я їх ні, вони дуже змінилися — щоб зрозуміти, хто перед тобою, зіставити з людиною, яку ти знав, мозку потрібно кілька секунд. На одному з обмінів я зустріла лікаря-хірурга, такого молодого, такого сонячного, він розповів, що час у полоні тягнеться дуже довго — день за рік.

Я не дуже розпитую тих, хто повернувся, про коханого, бо сьогодні він може бути і в іншому стані, і в іншому місці, тому що їх постійно переміщують. І це, мабуть, найстрашніше для мене. На початку, коли більшість азовців перебували в Оленівці, ми хоча б розуміли, що вони всі разом і можуть підтримувати один одного.

Після трагедії в Оленівці, коли їх розкидали по невідомих локаціях, окрім того що ти взагалі не знаєш, чи людина жива, ти ще й постійно безрезультатно намагаєшся з’ясувати місце перебування. Ця невідомість руйнує, і з кожним днем усе гірше.

Обміни полонених та підтримка суспільства

Коли відбувся великий обмін 21 вересня, багато людей вирішили, що всіх з «Азовсталі» обміняли. Звичайно, я розумію, що це я зосереджена на інформації про полонених, але все одно дивує, що багато українців взагалі не в контексті, серед них є навіть ті, хто на мене підписаний та постійно слідкує за історіями. Мені здавалося, що, судячи з контенту, все зрозуміло, але нещодавно мені написав знайомий, для якого було відкриттям, що не всі повернулися.

Важко просити людей цікавитися тим, що їх прямо не стосується, що не болить їм особисто. Але ми всі мусимо не забувати про тих, хто за нас боровся. Якщо кожен буде хоч трішки цікавитися перебігом подій, підтримувати інформаційно, нам буде легше. По-перше, ми будемо відчувати, що ми не самі, по-друге, це, можливо, покращить хід нашої боротьби, бо велика підтримка цієї теми, особливо за кордоном, дуже добре впливає на обміни.

Коли нагадування про те, що нам є ще за кого боротися, перебуває в інформаційному потоці, це спричиняє більше відповідальності й у представників влади, і у світової спільноти. Коли ж ми починаємо замовчувати, втрачати інтерес, нові теми стають актуальнішими, а люди тим часом залишаються в неволі.

Військовополонені захисники Азовсталі

Instagram: @olishiliak

На жаль, родичі теж не завжди можуть проаналізувати, як продовжувати свою боротьбу. Я не раз бачила, як після чергового заклику люди починають розповідати деталі про своїх рідних, а це завжди небезпечно. По-перше, це не дуже цікаво людям до розповсюдження, по-друге, ми не знаємо, яка зараз там історія в хлопця. Можливо, він значиться кухарем, а насправді снайпер. І це може спростувати його історію, йому доведеться терпіти тортури, або його видалять зі списків на обмін.

Зараз є багато якісних матеріалів про полонених, про полон — таке слід просувати. Якщо ти хоч трошки прочитаєш, воно відкладеться у свідомості — десь ти зробиш репост, десь обговориш із кимось, десь надихнешся і вийдеш на мітинг. Це все дає набагато більше користі, ніж публікація персональних даних військових.

Потрібно розповідати, що велика кількість захисників досі в полоні, що це звичайні люди, яких удома щодня чекають рідні та друзі, що кожен з них має власні плани та мрії.

У мого коханого була мрія пробігти Берлінський марафон у вересні цього року, тому він, навіть виходячи в полон, попросив проконтролювати питання його участі й перенести реєстрацію на наступний рік, якщо до цього часу він не повернеться. Ми сподівалися, що так станеться, бо за попередніми домовленостями з російською стороною хлопці мали виходити протягом 3–4 місяців, але окупанти, як завжди, знехтували цим, тому я зв’язалася з організаторами й перенесла марафон. Як і коханий, я вірю в те, що він здійснить свою мрію і пробіжить його.

«Нарешті ти вдома»

Більшість військовополонених повертаються без нічого — усі їхні речі або згоріли в Маріуполі, або залишилися там, де їх утримували окупанти. Коли наші дівчата з’їздили на перший обмін у червні, вони помітили, що держава не була достатньо підготовлена. Так виникла ідея проєкту «Нарешті ти вдома».

Його основна цінність не тільки в тому, щоб забезпечити речами першої потреби, а й у тому, щоб проявити турботу про людину, підкресливши важливість кожного.

Спочатку в нас були дуже масштабні та амбітні плани, ми хотіли охопити якомога більше партнерів — домовилися про коробки, про велику знижку в друкарні, почали писати листи партнерам. Згодом це переросло в особисту практичну роботу: комунікація, планування, закупівля, документація, формування складу разом з розвантаженням машин, організація простору. Мій досвід роботи на підприємстві та з проєктами, знання документації та ведення комунікації сприяли в цьому. Із часом я стала керівником проєкту. По можливості до роботи долучаються й інші дівчата, а також допомагають друзі.

Багато бійців, які повертаються з полону, опиняються в різних місцях, потрібно всіх знайти, усім відвезти бокси — це потребує багато часу. Але щоразу, коли ти бачиш емоцію людини, яка його отримує, розумієш, що це варте всіх зусиль. 

Коли ми їздили на жіночий обмін — дівчата плачуть, нас обіймають, ми ніяковіємо, не знаємо, що робити. Усім дуже приємно. Неймовірні емоції.

У наші бокси ми вкладаємо листівки з розповідями, як ми весь цей час боремося за полонених: акції, виставки, виступи, дитячі малюнки, щоб вони розуміли, що ми всі за них дуже хвилювалися, дуже їх чекали. Деяких людей можуть одразу забезпечити рідні, але їм усе одно дуже приємно. Пам’ятаю, як ми їхали на перший обмін: Богдан «Тавр», начальник штабу «Азова», якого тоді обміняли, сказав, що їм Національне інформаційне бюро видало рюкзак з речами, що все є, не треба їхати, а потім скидав фотографії в нашій футболці.

Я перфекціоністка, мені постійно здається, що все недостатньо добре, що треба ще щось додати, постійно хвилююся, що їм щось не сподобається. А їм усе до вподоби, вони всі дуже радіють.

Нещодавно наша Оля Андріанова разом з Катериною «Пташкою» їздили до Іспанії на нагородження «Золотим левом», якого вручають за вагомі досягнення в суспільстві.

«Пташка», яка довгий час була без зв’язку в неволі, розповідала, що, коли вони їхали Україною після обміну і всюди бачили написи «Азовсталь», у них був захват і шок. Після повернення з полону в неї нічого не було, всю поїздку до Мадриду вона казала: «Ось це зубна паста, яку ви мені дали, ось це крокси, які ви мені дали». 

Паралельно із цією роботою ми намагаємося просувати проєкт, розповідати про нього, про його цінність. На жаль, через велику кількість роботи це виходить найгірше. Я дуже вдячна всім, хто долучається, хто нас підтримує в цей непростий час. 

Нам дуже допомагають українські бренди — щось дають безкоштовно, щось зі знижкою, щось ми купуємо самі, бо розуміємо, що бізнес повинен працювати. У Кременчуку я познайомилася з друзями «Пістона», наші долі переплелися, вони стали для мене близькими людьми. Зараз ми співпрацюємо в рамках діяльності Асоціації, одна з речей нашого боксу — рюкзак, який вони відшивають. Це досить дорога та якісна продукція, вони зі свого боку зробили все, щоб ми могли його придбати.

Крім цього, є ініціативні групи, які проводять виставки та english speaking club, продають NFT та стикерпаки, а потім частину виручених коштів перераховують нам у фонд. Це дуже класно, бо в такий спосіб люди отримують користь та займаються своєю справою.

«Мертве» життя

Багато хто з нас вважає, що ми не повинні жити звичним життям, що ми продовжимо жити ним, коли хлопці повернуться з полону. Однак психологи на лекціях, які організовує наша Асоціація, наголошують, що це хибна думка, що не потрібно картати себе за те, що ти, наприклад, полікувала зуб чи випила кави, — синдром відкладеного життя лише руйнує психіку. Я намагаюся на це налаштуватися, теж хочу поспілкуватися з психологом, але обсяг роботи такий великий, що на все не вистачає часу.

Цей період я особисто характеризую як «мертве життя».

Я розумію, що перебуваю не в найгірших умовах, я можу дозволити собі купити каву в кав’ярні чи поїсти в закладі, бо вдома не встигаю це зробити. І збоку може здаватися, що життя йде, але таке відчуття, наче його поставили на паузу: ти наче все й робиш, але ніякої насолоди не отримуєш, бо в такому форматі воно тобі не потрібне. Якби хлопці були хоча б у безпечнішому місці, я б, може, й дозволила собі зробити щось для себе, не відчуваючи за це провину.

А так... я відчуваю провину, навіть коли прокидаюся пізніше сигналу будильника.

І так в усьому. Зараз більшість свого часу я приділяю проєкту «Нарешті ти вдома», але й тут періодично мене наздоганяє відчуття провини — навіщо це все, якщо я досі не визволила коханого, можливо, я щось не те роблю, якщо він досі в неволі.

Особиста історія Ганни з Харкова

Фото: Ігор Ткачов

Триматися допомагає те, що поруч є люди, які тебе розуміють, які так само, як і ти, хвилюються, проживають подібні емоції, що можна з ними обговорити свої почуття. Звісно, це не допомагає в практичному плані, але дає додатковий заряд.

Також дуже мотивує кожен обмін, коли ти зустрічаєш повернених хлопців. Ми бачимо їх, бачимо їхніх щасливих родичів, і це дарує надію, що хоч і дуже повільно, але цей процес іде, і ти все одно починаєш сильніше вірити й чекати.

Є дуже гарні слова Лесі Українки: «Без надії сподіваюсь». Так і в мене — дуже довго була надія, зараз залишилася тільки віра. Бо коли вже немає більше об’єктивних причин триматися, віра — це єдине, що допомагає продовжувати щось робити.


Реклама

Популярные материалы

Як це було: підсумки тижнів чоловічої моди сезону осінь-зима...


Секрети етикету Єлизавети II, які допомагали їй закінчувати нудну...


Instagram-тренд: леопардові образи, які допоможуть у постачанні...


Читайте також
Популярні матеріали