Спеціальна версія журналу
ELLE Україна

Жінки на фронті: 10 запитань старшій лейтенантці ЗСУ Юлії Микитенко

«ELLE Україна» запустив рубрику «Жінки на фронті», де ми публікуємо історії про українських жінок-військових, які боронять нашу країну та рятують життя на передовій

Під час війни жінки взяли на себе величезну відповідальність: одні — за родини й дітей, виїхавши за кордон та допомагаючи в тилу, багато інших — на фронті, взявши в руки зброю та поїхавши в найгарячіші точки бойових дій, щоб захищати свої сім’ї та Батьківщину. До речі, близько тисячі жінок обіймають командирські посади, чудово справляючись і з важкою фізичною роботою, і з емоційним напруженням. А героїня нашого сьогоднішнього інтерв’ю це наочно демонструє.

Шеф-редакторка сайту ELLE.UA Катерина Попова розпитала старшу лейтенантку ЗСУ Юлію Микитенко про перші думки 24 лютого, складнощі, болючі втрати та те, що не дає їй зламатися сьогодні. 

Командир взводу Юлія Микитенко

Наша героїня — командир взводу Юлія Микитенко
Вік — 27 років
Звання — старша лейтенантка ЗСУ
Досвід — 6 років. 2016-2018 роки — 54-та окрема механізована бригада;
2018-2021 роки — Київський військовий ліцей імені І. Богуна;
24.02.2022 — мобілізована, командир взводу 

Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?

Перші думки, які виникли вранці, — переживання за рідних, коли було чути вибухи ракет. А пізніше, коли стало зрозуміло, що Росія вкотре напала, але масштабніше, — думка, що треба йти у військкомат. 

Як ви прийняли рішення піти на війну?

Коли я звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо в разі повномасштабної агресії. Так і зробила. Узяла свій баул, мама відвезла мене до військкомату. По дорозі підібрали ще двох військових, які йшли в той же військкомат. 

Я прибула туди близько 10-ї ранку і була там єдиною жінкою. Усі доволі здивовано на мене дивилися, позаяк жінки в першу хвилю не мобілізуються. Але людей у військкоматі було дуже багато. Усі вони були ветеранами. Прийшли вже зі своєю екіпою і з готовністю дати відсіч москалям. 

Наша героїня — командир взводу Юлія Микитенко

Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні? 

Перші декілька місяців я служила в одному з підрозділів Києва, бо мені важливо було залишатися біля дому на випадок захисту своєї сім’ї та своєї домівки. Коли в Києві та області обстановка стабілізувалася, я прийняла рішення їхати на схід. Тож наразі я проходжу службу в одному з підрозділів, які тримають оборону в Донецькій області. 

Мій типовий день сповнений вирішенням поточних питань задля виконання бойових завдань, плануванням, додатково я активно тренуюся на полігоні, щоб не втратити навички та не загинути в перші критичні дві хвилини бою. 

Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі? 

У підрозділі мене зустріли дуже добре. Тут залишилися ще мої побратими з 2016 року. Тож багато часу на напрацювання для себе авторитету не пішло. Звісно, залишаються військові, які дивляться дуже здивованими очима, коли я проїжджаю на машині блокпости, далі яких жінок узагалі немає. Зараз уже трохи звикли і навіть махають, коли проїжджаю. Є, звісно, дурнуваті жартики, доволі недоречні, якби це був мирний час. Інколи доводиться трохи ставити декого на місце та захищати свій особистий простір. Але пощастило, що більшість хлопців насправді адекватно сприймають ситуацію. Та й на полігоні я показала хороші результати — можливо, подеколи кращі, ніж деякі чоловіки. 

командир взводу Юлія Микитенко

Які складнощі вам довелося подолати?

Труднощі... Їх одночасно й багато, і не було взагалі. Напевне, це знову необхідність субординації й підкорення. Я пів року провела в цивільному житті, і моя свобода була мені до душі. Друге, я була в бойовій обстановці, а в підрозділі в Києві опинилася під командуванням людей, які не дуже в ній перебували. Тут варто розуміти, що я не засуджую. Але різниця в керуванні бойових командирів і, умовно кажучи, «паркетних» відчувалася. І було дуже багато речей, з якими я була категорично не згодна. Переважно вони стосувалися ставлення до людей. Моя освіта в Могилянці дала мені розуміння гуманізму і цінності людей як великого ресурсу. На жаль, не всі командири це розуміють — що без людей, без своїх підлеглих, вони ніхто. Тож, певне, це ті перешкоди, з якими я зіткнулася.

Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?

Наразі з негативного мене, напевне, найбільше вражає, що досі є люди, які сумніваються в намірах Росії. Або вважають, що це все Путін винен. Або досі вважають, що зміна назв наших вулиць і пам’яток культури з російських на питомо українські не має сенсу. А ще вражають люди з Донецької й Луганської областей, які з хлібом-сіллю зустрічають російських окупантів — після того що вони із землею зрівняли їхні будинки і позбавили нормального життя. Для мене це дико, і навряд чи я колись це зрозумію. 

А з хорошого, напевне, те, що все-таки немалий відсоток людей нарешті почали прозрівати, що росіяни нам далеко не брати. І деякі навіть стали активно фінансово і фізично підтримувати армію та транслювати дуже проукраїнські думки. Переходити на українську. Це насправді дуже приємно. 

командир взводу Юлія Микитенко

Що не дає вам зараз упасти духом і зламатися?

Триматися мені допомагає думка, що я вдома. Я хочу колись побувати в Донецьку. Там, де я зараз перебуваю, бачу його околиці. І мене туди дуже тягне. Також я хочу повернутися до мами з братом. І думка про те, що зараз я їх захищаю, дуже мене підтримує. 

Мій чоловік і мій тато. Обидва загинули. Чоловік — на війні, тато — через війну. Вони для мене приклад. І я просто не маю морального права здатися. Вони — воїни. І вони в мене за спиною. Тож не можу зрадити пам’ять про них. 

Які перспективи розвитку України ви бачите?

Зараз я бачу лише два сценарії: або ми переможемо, або ні. Третього не дано. Якщо програємо, це знову окупація на століття. Ще один геноцид від рашистів ми не переживемо. Ми ще не оклигали від геноциду совка. Тож вихід один — перемога. І тут уже направду перемога за всяку ціну, хоча вона і дуже страшна. Я не особливо розраховую на світову спільноту, бо в них свої інтереси. Як економічні, так і політичні. Я розраховую лише на себе, свою зброю, своїх побратимів. І готова загинути. 

Це вже друга війна в моєму житті. Перша була не така страшна, як ця. Але вона вплинула на моє життя: забрала в мене коханого чоловіка. 

командир взводу Юлія Микитенко

Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни? 

Єдине, що я дійсно змінила, так це почала цінувати час. Час, проведений з рідними. Бо завтра їх може не стати. Або може не стати мене. Я не будую плани далі одного дня. Є, звісно, якісь мрії. Але це лише мрії. Уранці прокинулася, поглянула на небо — уже спасибі. Як день минув, глянула на зорі — теж спасибі, що я пережила цей день і пережили його ті, кого я люблю. 

А якщо раптом пощастить повернутися, я припиню бути толерантною. У мирному житті я толерувала багато речей в людях — лицемірство, брехню. Вважала, що кожен має право жити так, як він хоче. Зараз я прийняла для себе рішення, що нічого не толеруватиму — не після того, як такою кров’ю нам дістається перемога. Бо після перемоги ніхто вже не матиме права на своє життя. Адже нам доведеться жити два, три життя в одному. За тих найкращих, хто загинув. Тому, напевне, так, я говоритиму різко правду в очі всім. Бо ніхто не має права жити для себе після того, що ми переживаємо зараз. 

Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу? 

Я не дуже люблю відповідати на такі запитання, бо це ніби стати на вулиці й почати закликати до чогось спільного. І все, що буде сказано, вже було сказано до цього. 

Я лише хочу сказати, напевне, що ця війна стосується не тільки військових. Не тільки українців. Ця війна стосується всіх. Бо вона змушує жити інакше. На війні дуже яскраво проявляються і найгірші якості, і найкращі. І маски зриваються дуже швидко. От я хотіла б, щоб кожна людина обрала, якою її зробить війна. Що оголить — хорошу сторону чи погану.

Читайте також:

Жінки на фронті: 10 запитань старшій лейтенантці НГУ Христині, позивний «Кудрява»
Жінки на фронті: 10 запитань військовій парамедикині та доброволиці ЗСУ Аліні Михайловій


Реклама

Популярные материалы

Закуска з печериць та білих грибів


Український фільм «Як там Катя?» здобув дві нагороди на...


Стало відомо, скільки заплатять Леді Газі за роль Гарлі Квінн...


Читайте також
Популярні матеріали