Спеціальна версія журналу
ELLE Україна

Жінки на фронті: 10 запитань військовій парамедикині та доброволиці ЗСУ Аліні Михайловій

«ELLE Україна» запустив рубрику «Жінки на фронті», де ми публікуємо історії про українських жінок-військових, які боронять нашу країну та рятують життя на передовій

Війна в Україні розділила життя кожного українця на «до» та «після». Та разом із цим кожен з нас сьогодні тримає свій фронт — мужньо та завзято. Незламні українці доводять своїм прикладом, що в єднанні — наша сила. 

«ELLE Україна» продовжує серію інтерв’ю із жінками-військовими. Сьогодні наша героїня — Аліна Михайлова, доброволиця, громадська активістка та депутатка Київської міської ради. Свою активну громадянську позицію дівчина проявляє не тільки на фронті, а й у інформаційному просторі — Аліна веде Telegram та Instagram.

Військова парамедикиня та доброволиця ЗСУ Аліна Михайлова

Наша героїня — парамедикиня Аліна Михайлова 
Вік — 27 років 
Звання — 2016–2019 роки — доброволець Першої окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор». Ротації в Широкиному, Авдіївці, Мар’їнці, Зайцевому.
Досвід — 6 років. З початку повномасштабної війни і до сьогодні — Збройні Сили України. Запорізький, Херсонський, Донецький та Луганський напрямки.

Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?

Зранку 24 лютого було дійсно страшно. Попри те що ця війна почалася для мене 2014 року, усвідомлення і «прийняття» того, що війна перекинулася на всю країну, не було. 

Як ви прийняли рішення піти на війну?

На війну я пішла як боєць у 2016 році. До того була волонтером. Зрозуміла, що відчуваю, що роблю замало. Що для перемоги моєї держави можу робити більше. Пройшла курси парамедиків і поїхала на першу ротацію в Широкине. 

23 лютого 2022 року я вже була зі своїм підрозділом. Мене викликав командир: сказав, що в Щасті, де вони на той момент були, — важкі обстріли і я маю повернутися. 

Військова парамедикиня та доброволиця ЗСУ Аліна Михайлова

Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні? 

На сьогодні я координую медицину на фронті у своєму підрозділі, працюю на евакуації. Також займаюся всіма паперами, які потрібні для перебування підрозділу на лінії фронту, трохи допомагаю командиру з побутовими питаннями батальйону.

Я намагаюся робити абсолютно все, що полегшить життя моєму підрозділу на війні. Я швидко вчуся навіть того, що умовно викладають в універах роками. Якщо сьогодні треба 10 разів підтягнутися — я зроблю. Треба допомогти зробити це ще комусь, бо хтось не знає як? Добре. Завтра треба вийти з підрозділом як комбат-медик? Я вже збираюся. (Посміхається.) 

Беру ту роботу, яку можу зробити або можу швидко навчитися, як робити. Завжди відчуваю, що роблю мало, бо здається, що можу більше.

День проходить відповідно до завдання, яке є на сьогодні, і тактичної ситуації на фронті. Іноді ми цілий день просто стоїмо і чекаємо поранених, але все проходить добре. Іноді за пів години доводиться евакуйовувати одразу п’ятьох. Різне буває. Іноді треба вбити день, щоб заповнити всі таблички. Тому я сиджу в швидкій на чергуванні з ноутом і просто працюю в імпровізованому штабі.  

Військова парамедикиня та доброволиця ЗСУ Аліна Михайлова

Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?

Ні, гендерної дискримінації в моєму підрозділі ніколи не було. Буває зараз, коли хтось каже, що в нашому підрозділі обов’язки начштабу виконує дівчина, — люди з інших підрозділів дивуються, але це не більше ніж просте здивування.

Звичайно, хтось може собі тут бубоніти: «Ой, та на це вчаться, на це отримують досвід роками», але я не претендую на визнання, я просто роблю все, що можу, там, де я зараз є. І не гидую складною паперовою роботою, попри те що йшла я на війну точно не для цього і паралельно в мене ще є інші обов’язки.

Військова парамедикиня та доброволиця ЗСУ Аліна Михайлова

Які складнощі вам довелося подолати?

Мабуть, опанувати страх. Уперше в житті я відчувала реальний страх за своє життя. Тричі за цю повномасштабну війну я відчувала, як опускаються вниз усі внутрішні органи і ти не можеш дихати, думати, діяти. Уперше таке було в населеному пункті Пологи на початку березня: ми з групою заходили в будівлі й мали займати вогневі точки. 

Я йшла як комбат-медик. У населений пункт уже заходили росіяни «на марші», завдання було їх зупинити, прийняти бій разом з іншими бригадами ЗСУ. І в якийсь момент по рації передають, що ми знімаємося з позицій і відходимо.

У цей момент наш коптер був у повітрі й ми бачили, як заходить колона техніки з піхотою в 1,8 км від нас. Командир дав наказ зніматися та відходити. Росіяни гатили по місту. Ми летіли з 5-го поверху недобудови вниз, усі з боєкомплектом, зброєю, в амуніції, я ще мала свій рюкзак і несла автомат побратима, бо він не встиг скласти квадрокоптер і ніс це все в розкладеному стані просто на руках. Тоді вперше охопило відчуття якоїсь безпорадності. Страху за життя. Страху за своїх батьків чомусь. Ми летіли вниз сходами, командир кричав усім «Швидше!», а в мене вилітало серце з грудей від емоцій. Ми сіли в машини, а на виїзді із села стояли люди, зупиняли наші машини і плакали. Благали не лишати їх. Вони бачили, як щільно крили Пологи росіяни, і розуміли, що ми залишаємо місто. 

Я плакала тоді разом з кожним із цих людей, які обіймали пацанів та давали ще якусь їжу в дорогу. Вийти я не змогла, щоб не виглядати слабкою. 

Потім такі ж відчуття були, коли ми потрапили з танками практично в оточення на Запорізькому напрямку. І втретє, коли в наш будинок прилетіла ракета «Калібр», знищивши техніку та поранивши бійців. 

Ну і загалом, тут люди долають страх щодня. Щодня, коли сидять під шаленими обстрілами з усіх можливих калібрів. Коли йдуть витягувати із сіряка загиблих друзів.

Я не виняток. Мені страшно іноді буває навіть просто від потенційної думки, що небезпечно сьогодні всюди. І я могла б загинути від ракети в місті Дніпрі, якби я на той момент там їхала. Або від авіаудару по трасі, з якої ми літали. Просто чомусь так не сталося. І це чомусь не має пояснення та логіки. Бо обстріли росіяни ведуть по цивільних об’єктах переважно. Просто знищують цілі міста. 

Військова парамедикиня та доброволиця ЗСУ Аліна Михайлова

Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?

Наші люди вразили мене найбільше. Шалена кооперація, об’єднання, згуртованість. Темпи, з якими вся Україна, вся (!!!) почала підтримувати своє військо та взагалі брати до рук зброю, щоб захищати свої домівки від росіян, які вирішили, що їх тут хтось буде чекати. 

Що не дає зараз упасти духом і зламатися?

Мої побратими. Загиблі. Та живі. Ненависть до росіян. Це, можливо, не найкраща емоція, але вона настільки потужна і закореніла, що дає мені сили всі 8 років війни, а зараз так тим паче. Коли важко і хочеться все кинути, завжди думаю, що тепер я на цій війні за всіх своїх загиблих товаришів і друзів. І здатися права не маю.

Які перспективи розвитку України ви бачите?

Мені б хотілося бачити після перемоги нову еліту України, яка формується зараз — під час нашої визвольної боротьби. І це не ті, кого звикли бачити «елітами» всі попередні роки, — чиїсь сини та доньки, «зажравшиєся» дяді, які заплатили за свої місця в політиці та які стали політиками просто тому, що так склалися колись «зорі», — не ті, хто втік під час війни з України на «заплановане ще рік тому навчання» і каже: «Я ось повернуся через рік, ми виграємо війну, і я з новими знаннями буду тут відбудовувати». Усі ці люди, які в тому числі призвели до війни з Росією, мають піти на смітник історії. 

А перспективи у нас величезні. Бо ми всі стали ще сильнішими та заручилися підтримкою.

Військова парамедикиня та доброволиця ЗСУ Аліна Михайлова

Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни? 

Нічого. У моєму житті все змінилося ще 2014-го. Я перейшла на українську мову, до того 19 років говорила російською. Я змінила ставлення, пріоритети свого життя, змінила оточення. З’явилися цінності, які ведуть мене сьогодні по життю і яким я не зраджую.

Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу?

Хотіла б подякувати у першу чергу. Сказати, що війна завершиться нашою перемогою, але не завтра. І якщо ви ще не почали самопідготовку, курси тощо — саме час подумати про це. 

Військова парамедикиня та доброволиця ЗСУ Аліна Михайлова

Подумати про те, що варто вже смикати державу та говорити про програми реабілітації та соціалізації бійців. Переймати досвід інших країн. Бо ми зараз перебуваємо на абсолютно новому етапі війни. Держава у попередні роки пропускала повз вуха питання ПОВНОЦІННОЇ державної програми реабілітації, але сьогодні вже так не вийде. Ми будемо мати наслідки. І звичайно, хочу подякувати нашим Збройним Силам. Хлопцям та дівчатам. Усім волонтерам.

Ми прекрасні! І ми переможемо, як би важко не було!

Читайте також:

Жінки на фронті: 10 запитань військовій парамедикині Ластівці
Жінки на фронті: 10 запитань доброволиці ЗСУ Олександрі

Жінки на фронті: 10 запитань військовій парамедикині Маргариті Рівчаченко


Реклама

Популярные материалы

Закуска з печериць та білих грибів


Український фільм «Як там Катя?» здобув дві нагороди на...


Стало відомо, скільки заплатять Леді Газі за роль Гарлі Квінн...


Читайте також
Популярні матеріали