«Тисячі жінок, які сьогодні служать і працюють у Збройних Силах України, роблять неоціненний внесок у захист нашої держави. Повага і вдячність кожній з них» — так Головнокомандувач ЗС України Валерій Залужний нещодавно подякував українським захисницям на своїй офіційній Facebook-сторінці.
Українські жінки вступають на військову службу та складають Військову присягу на вірність народу на рівних засадах із чоловіками, займають керівні посади та щодня виконують складні бойові завдання.
Наша сьогоднішня героїня — Катерина Корнієнко, начальниця служби цивільно-військового співробітництва штабу Командування Сил логістики ЗСУ. Вона має 22 роки вислуги та бере участь у бойових діях із 2015 року.
В інтерв’ю для ELLE.UA Катерина поділилася з Лесею Пахариною тим, у чому саме полягає її робота та що найбільше вразило її під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Наша героїня — Катерина Корнієнко,
начальниця служби цивільно-військового співробітництва штабу Командування Сил логістики ЗСУ
Вік — 40 років
Звання — підполковниця ЗСУ
Досвід — 22 роки
Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?
Війна в нашій країні триває з 2014 року, і тому повномасштабне вторгнення 24 лютого мене зовсім не здивувало. Я, як і багато військовослужбовців, його очікувала.
Зранку проінструктувала рідних щодо різних можливих випадків, наказала зібрати документи та необхідні речі та вирушила, як завжди, на службу.
Страху та паніки не було. Було чітке розуміння — Росія націлилася на Київ, щоб захопити всю Україну. І тепер масштаби дій та лють ворога будуть набагато більші, ніж були у 2014 році. Я була до цього готова.
Оскільки я перебувала на сході України та брала безпосередню участь у бойових діях у 2015–2021 роках, можу стверджувати, що насправді масштаби дій та лють ворога зараз збільшилися.
Як ви прийняли рішення піти на війну?
Війна для мене почалася з окупації Криму. Потім був Донбас. А я народилася на Донбасі, у Димитрово (зараз це Мирноград), потім жила в Красноармійську (зараз це Покровськ), а згодом переїхала до Одеси.
Донбас — мій дім, моя земля, на яку прийшов ворог, тому на фронт я хотіла йти з перших днів. Але тоді була команда «жінок не відправляти». Лише у травні 2015 року я потрапила у військову комендатуру міста Волновахи на посаду офіцера штабу.
Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні?
На сьогодні я є начальником служби цивільно-військового співробітництва штабу Командування Сил логістики Збройних Сил України. Із самого початку повномасштабного вторгнення я як СІМІС (Civil-military co-operation) займаюся налагодженням відносин між військовими та цивільними, організацією взаємодії з місцевими органами виконавчої влади, міжнародними та громадськими організаціями.
Моя робота — це недопущення гуманітарної катастрофи серед цивільного населення, а також забезпечення тісної взаємодії військових із цивільними щодо запобігання випадкам блокування підрозділів наших військ.
Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?
За 22 роки моєї служби особисто я не стикалася з проявами гендерної нерівності. Для того щоб тебе поважали, ти повинна мати сильний характер, фізичну підготовку та бути професіоналом у своїй справі.
Але не можу не зауважити, що все ж таки жінці в армії треба викладатися набагато більше, щоб її сприймали нарівні із чоловіками.
Які складнощі вам довелося подолати?
Для мене як для людини, котра обрала для себе шлях бути військовою, не існує поняття «складнощі». Є гарний вислів: «Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Я вважаю, що здатність долати труднощі на основі реального погляду на речі — необхідна умова зростання як особистості.
Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?
Мене вразило об’єднання всіх українців, де б вони не були. Адже війна в нас іде вже дев’ятий рік, але не всі це розуміли та відчували. А зараз наше об’єднання бачить увесь світ.
На початку повномасштабного вторгнення я не бачила страху та паніки в очах свого народу. Люди ділилися харчами, речами, віддавали свої машини для ТрО. Одразу не було чужих та своїх, кожен допомагав чим міг.
А який у нас волонтерський рух! У цьому наша унікальність. Зараз усі незалежно від того, хто ким працює й чим займається, роблять усе задля нашої Перемоги. Волонтери — це наша друга потужна армія. І це не тільки викликає повагу та захоплення, але й вражає.
Що не дає зараз упасти духом і зламатися?
Моя сім’я, яка є для мене надійним тилом, яка надихає, підтримує та допомагає мені. Людська вдячність та всебічна підтримка Збройних Сил України також дають великий заряд енергії, який не тільки «тримає на ходу», але й надає мотивацію продовжувати далі, навіть якщо немає сил.
Які перспективи розвитку України ви бачите?
У нашій країні зараз відбувається переломний момент. Ми вже показали всьому світу, що ми вільна, сильна, незламна нація, яка має чітку позицію на майбутнє та вікове коріння. І як говорять, «найтемніший час — перед світанком». Тому я впевнена, що попереду нас чекає тільки найкраще.
Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?
Нічого. Я вже ціную життя та насолоджуюся кожним моментом. Ціную час, проведений з родиною. Ціную справжніх, вірних друзів. Я вже давно помічаю та запам’ятовую тільки добре.
Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу?
Як би не хотів ворог привласнити нашу історію, знищити нашу мову, культуру та традиції, йому це не вдасться. Бо ми — країна вільних людей. І ми не повинні про це забувати.
А ще ми мусимо пам’ятати, якою ціною нам дістається наша незалежність. І пам’ятати кожного й кожну, хто поклав своє життя за нашу свободу.
