Спеціальна версія журналу
ELLE Україна

Жінки на фронті: 10 запитань доброволиці Алісі Коваленко

«ELLE Україна» запустив рубрику «Жінки на фронті», де ми публікуємо історії про українських жінок-військових, які боронять нашу країну та рятують життя на передовій

У жінок, які стали на захист України, щоб боронити її від сусідньої держави-агресора, водночас різні й дуже схожі життєві історії. Різні, бо хтось уже давно обрав військову справу своєю професією, а хтось взяв у руки зброю та пішов добровольцем на фронт кілька місяців тому. Схожі, бо всі вони хочуть одного — позбавитися окупантів і побудувати сильну та незалежну державу.

Наша нова героїня — Аліса Коваленко, режисерка-документалістка, членкиня Європейської кіноакадемії.

У 2014 році, коли Росія вдерлася до України, 26-річна Аліса поїхала з камерою в руках у найгарячіші точки на Донбасі. Знімаючи свій дебютний повнометражний фільм «Аліса в країні війни», який згодом завоював численні міжнародні нагороди, вона побувала в аеропорту Донецька зі славнозвісними кіборгами під час запеклих боїв.

Тоді, ще на початку війни, Аліса потрапила в полон до сепаратистів під Краматорськом. Те, що там відбувалося: численні допити, гендерно зумовлене насилля, вона згадує як найбільш травматичний досвід у своєму житті.

Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення Росії на територію України, Аліса вступила до лав Української добровольчої армії.

Чому Аліса вирішила змінити камеру на зброю, пішовши в штурмову роту, що найбільше вразило її під час війни та що допомагає триматися, незважаючи ні на що, — з’ясувала Леся Пахарина в особистій розмові з героїнею.

Наша героїня — Аліса Коваленко,
2-га штурмова рота «Чорні поплавки», 5-й окремий батальйон УДА (Українська добровольча армія)
Вік — 34 роки
Звання — доброволиця
Бойовий досвід — з березня 2022 року

Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?

Початок війни в мене асоціюється з Донбасом і нескінченною дорогою.

Це було якесь божевілля. Я їхала в поїзді. О п’ятій ранку мені подзвонила мама, сказала, що чує вибухи: «Усе почалося». Я прокинулася й не могла в це повірити.

У купе зі мною їхав прикордонник, який стояв на нульовому блокпості в Золотому-4 (Луганська область. — Прим. ред.). Нам постійно дзвонили, телефони просто розривалися.

Мені почали дзвонити батьки моїх героїв — дітей з Донбасу, яких я знімала (для фільму «Експедиція 49» про дітей війни. — Прим. ред.). Тоді я саме їхала до них. Я була абсолютно розгублена, не знала, що робити, як далі діяти, які рішення треба приймати. Думала, що, можливо, час домовлятися про евакуацію.

Я приїхала на вокзал у Рубіжне, далі поїхали на машині. Вулиці були вже абсолютно порожні, а по радіо кожні дві години говорили: «Евакуація з Луганської області! Евакуація з Луганської області!» І це був такий сюрреалізм, бо я в той час їхала на лінію фронту.

Я розуміла, що на Донбасі все буде погано, що це розвиватиметься і, можливо, охопить ще й Запорізьку і Харківську області, але я не думала, що зачепить майже всю Україну.

Спочатку я сиділа в Золотому-4, знімала своїх героїв, які там живуть. Потім, коли стало зрозуміло, що все гірше й гірше, я почала вмовляти родини своїх героїв, щоб вони виїжджали. Ми хотіли допомогти їм у цьому. Але вони не бажали їхати, не вірили, що все буде настільки погано. Я вмовляла їх дуже довго, але вони все одно відмовилися. І це було надзвичайно сумно.

Якийсь час я ще залишалася в Золотому-4, а далі разом із другом намагалася потрапити до Маріуполя, потім ми знову повернулися в Золоте-4 і знову вмовляли цих людей виїжджати. Це була якась божевільна подорож.

У цей час ще одна моя героїня перебувала в Харкові, який тоді був під постійними обстрілами. Вона була в гуртожитку, сиділа у бомбосховищі. Ми евакуювали її разом з подругою. Домовилися, що наші друзі з Бельгії заберуть їх на кордоні з Польщею.

Як ви прийняли рішення піти на війну?

Після кількох днів, проведених у Золотому-4, я зрозуміла, що моє кіно наразі закінчилося. Я більше не можу зараз знімати, треба вирішувати, що робити далі.

У 2015 році я дала собі обіцянку: якщо буде повномасштабна війна, то я візьму зброю й піду воювати. Не з камерою, а зі зброєю. Бо коли ти знімаєш, ти все одно залишаєш певну дистанцію між собою й реальністю, ти не допроживаєш усе це.

І ось настав час, коли я виконала те, що й мала зробити. Для мене це було якесь органічне, навіть гармонійне рішення. Я ніби закривала якийсь гештальт.

Ще одна річ, яка відіграла важливу роль у тому, що я повернулася на війну, — це полон, у який я потрапила у 2014 році. Для мене це найстрашніший негативний досвід, який узагалі може трапитися.

Коли почалася повномасштабна війна і я перебувала на лінії фронту, мій чоловік виносив мені мозок, щоб я виїжджала, бо здавалося, що ось-ось — і російські танки будуть з усіх сторін. Тоді мені снилися сни, що я в полоні. Цей страх повертався. Але насправді я певним чином лікувалася фронтом від полону. Можливо, це й неправильно з погляду психології, але це допомагало. Це був своєрідний вихід тих емоцій.

Я хотіла піти до ЗСУ, але у двох військкоматах у Донецькій області та Дніпрі мені відмовили, сказали: «Воєнника нема — гуляй. Чекай другої, третьої хвилі». Я дуже засмутилася, а потім дізналася від друзів, з якими я провела багато часу в 2014–2015 роках на фронті, що вони зараз воюють в УДА.

Я зателефонувала другу й мала бути в Дніпрі, але потім побачила, що один з командирів, якому я довіряла і якого добре знала, перебуває в Київській області, і написала йому. Він тоді ще не знав, що я хочу до них долучитися як боєць, думав, що буду знімати. Я приїхала і сказала: «Барсе, я приїхала не знімати, я хочу воювати». Він так затягнувся і сказав: «Подивимось». Так мене згодом прийняли.

Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні?

Два місяці ми були в нашому секторі в Харківській області, біля кордону з Росією. Ми ходили в «зеленку смерті». Так я її називала. Там сталося багато драматичних подій, наші підрозділи брали в оточення, було багато двохсотих, трьохсотих. Усе відбувалося дуже інтенсивно.

Ми ходили змінами на 24 години контролювати сектор у «зеленці». Остання позиція, на якій я була, — крайня, одна з найближчих до ворога. Ми мали підірвати дорогу, якщо побачимо російську техніку.

Що я відчувала? Це якийсь широкий спектр емоцій. Не хочу говорити, що я безстрашна. Авжеж, здоровий страх є, завжди є. Але ми навіть жартували, що Донбас у 2014–2015 роках порівняно з тим, що відбувається зараз, — це просто дитячий садочок. Бо нас у «зеленці» обстрілювали всім, чим тільки можна: і літаками, і вертольотами, і танками, і «касетками», і «фосфором». І це все могло бути за одну ніч. Звичайно, ти не можеш не боятися за своє життя.

Але війна — це не про постійний якийсь екшн, це також і про рутину. Годинами в «зеленці» ти пильно вдивляєшся в простір, вслухаєшся в усі можливі звуки, рахуєш, де вихід, де прихід. І це повторюється й повторюється. Такий собі «день бабака».

Але насправді на фронті є й багато позитивних емоцій, тому що поруч близькі люди, люди, яким ти довіряєш, з якими складаються майже такі стосунки, як у сім’ї.

У нас був такий момент — ішов дощ, було холодно, ми всі намокли. Один з наших побратимів пішов до командира щось запитати й повернувся з морозивом. Ми здивувалися, звідки воно в «зеленці», а він сказав, що хтось із 92-ї бригади привіз нам морозиво. І ми, сидячи під цим дощем, їли морозиво і були абсолютно щасливі. Я не те щоб дуже його люблю, але те запам’ятаю назавжди. Воно було найсмачнішим у моєму житті.

Ось так, буває багато сюрреалістичних, але дуже милих, прекрасних моментів дружби, які ти теж проживаєш на війні.

Потім у нашому підрозділі відбулися дуже драматичні події. Нашу базу розбомбили, загинув наш побратим Штик. Нас дивом не було там. Дрібні обставини вплинули на нашу відсутність. Просто збіг, лотерея. І саме сприйняття цього як лотереї трохи полегшує перебування на фронті. Впаде — впаде, не впаде — не впаде. Ти інколи не можеш ніяк цього змінити.

Мені вже доводилося переживати втрату близьких людей, але смерть Штика мене просто поламала. Я боялася, що взагалі від неї не відійду. Я була в стані повної депресії, я не могла не думати про нього, не могла не згадувати. Усі ці спогади просто навалювалися на мене. Здавалося, що моє серце просто розірветься і я не зможу більше жити.

Штик був інтелектуалом, ми говорили з ним про кіно, про книги, він багато читав, знав живопис, музику. На фронті ти стаєш частиною родини, ти проводиш весь час із цими людьми, ти знаєш, що вони люблять, знаєш усе про них — можливо, навіть більше, ніж їхня власна родина. Тому що ви постійно разом, 24 години на добу. І це неймовірно важко — втрачати цих людей.

Коли ми приїхали на руїни нашої бази, я знайшла чашку й кепку Штика, і я так з ними і йшла, трималася й казала: «Це його. Ось що від людини залишилося». І мене просто накрило.

Після цього мій командир вийшов з УДА. Наш підрозділ припинив своє існування. А я взяла перерву, яку зараз використовую, щоб закінчити своє кіно, бо це теж дуже важливо. Я збираюся повернутися на фронт — за контрактом із ЗСУ або знову в УДА, але хочу зробити це з вільним серцем, не маючи за собою незавершених справ.

Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?

На якомусь етапі в нас було дві дівчини-парамедикині, потім підрозділ зменшився, і я залишилася одна.

Були інколи якісь там фразочки типу «Що ти тут робиш, чому ти не у Франції?». Бо багато хто знав, що в мене чоловік — француз, моя родина у Франції. Я відповідала: «Чому я повинна бути у Франції? Тільки тому, що я можу поїхати туди? Я не збиралася їхати до Франції, я тут, це моє свідоме рішення. Чим моє рішення відрізняється від вашого?»

Але із часом усе це зникло, тому що ти живеш разом із цими людьми. Вони бачать, хто ти. Ти стаєш повноцінним членом колективу, тому все це стирається.

Якось мій командир сказав, що цікаво мати дівчину в підрозділі, яка робить ті ж самі речі, це якось навіть піднімає дух, бо чоловіки думають: «О боже, оця дівчина це робить, а я що, не можу?»

Які складнощі вам довелося подолати?

Випробуванням холодом. Я ненавиджу холод, дуже швидко починаю мерзнути. А на фронті в мене були якісь постійні тортури холодом. Якщо ти стоїш у «секреті», ти не можеш пройтися, прогулятися. Ти можеш стояти й максимум тупцювати. 

Також згадую, як одного разу ми ходили на одну операцію, яка закінчилася не дуже успішно, було багато загиблих. Ми відступали. Нас не могли забрати машиною чи ще якось, бо це було небезпечно, і ми йшли пішки п’ять чи шість кілометрів через поле в дуже швидкому темпі. А на тобі броник, рюкзак, змінний одяг, їжа, БК, автомат, камера. З мене просто все стікало. Я пришла вся мокра.

Це було ще те випробування, бо ми йшли відкритим полем. Якби нас якийсь «Орлан» (безпілотник. — Прим. ред.) побачив, нас би там і накрили. Це був найскладніший випадок. Не тільки для мене. Для всіх.

Життя на відстані з рідними — це теж дуже важко. Я не бачила свого сина Тео чотири місяці. Він заклеїв мій робочий стіл скотчем і сказав: «Мамо, я заклеїв твій стіл, жодна бомба його не розіб’є».

Я змогла побути з ним кілька днів, коли евакуювала дівчинку з Харкова до польського кордону. Вони з моєю мамою були в Ужгороді. Потім Тео не хотів мене відпускати, стояв у дверях. Я якось його відволікла і втекла. Звичайно, попрощалася перед тим, але тікати від власного сина, який не хоче тебе відпускати, — це дуже важко. Проте я розуміла, що маю це зробити.

На війні я намагалася дуже часто йому дзвонити, навіть блог йому невеликий записувала, щоб не втрачати емоційний зв’язок. Бо чотири місяці розлуки, і мама — це вже якась тьотя. Діти легко забувають. Потім відчула, наскільки це було важливо. Коли ми знову побачилися, він так мене обійняв, що я зрозуміла, що нічого не втратилося. Моє серце раділо.

Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?

На початку вражало все. Усе почало сприйматися в якихось інших координатах сприйняття, усе стало абсурдним, сюрреалістичним, ніби твоє життя почалося з нової точки. Але в якийсь момент усе одночасно перестало вражати. І те, що ти настільки швидко звик до нової реальності, теж вразило.

Нещодавно я слухала новини, там говорили про те, що Харків знову обстріляли, й одна жінка каже: «Ноги були на дереві, голова десь валялася». Вона це коментувала, просто аналізуючи, як усе було. Вона не була в шоці, не кричала: «О боже, вони вбили...» Ми всі звикаємо до цієї реальності. Вона стає частиною нашого життя. І як ми потім будемо виходити із цього, як воно на нас вплине — велике питання.

Що не дає вам зараз упасти духом і зламатися?

Узагалі це якийсь мікс факторів, пазл із багатьох речей. Але найбільше — це гумор. Коли поруч із тобою люди, які вміють жартувати, люди, які вміють радіти життю, незважаючи на всі жахливі обставини, — це не дає зламатися. Бо якщо сприймати все пафосно й дуже серйозно, можна просто збожеволіти. Гумор допомагає виживати. І мені, і всім.

Насправді здатність жартувати — це і є здатність жити, мати життєву енергію. Пафос — це найгірше, що може бути на війні. Гумор спрощує, є певна легкість у всьому цьому. Ти ж не йдеш на позицію з думками: «О боже, оце я йду на небезпечну позицію, мене там можуть убити, може міна впасти мені на голову». Звичайно, може впасти. Але якщо ти все це пропускаєш через гумор, ця реальність сприймається набагато легше.

Які перспективи розвитку України ви бачите?

Це залежить від багатьох факторів. Але я думаю, що, незважаючи на всі трагедії, які принесла війна, нам треба зробити якісь висновки про себе. Це наш шанс змінити парадигму мислення, звільнитися від усього цього пострадянського, постімперського минулого.

Нам потрібно будувати нову країну — вільну, демократичну, правову. Бо ми досі ще не збудували правову державу. Нам потрібно мати сильне громадянське суспільство, яке здатне критично мислити, а також мати сильні інституції: культурні, правозахисні і т. ін. Щоб, яка б влада не прийшла, вона не змогла б зламати їх, не могла б підім’яти під себе. І все це наша робота як частини такого суспільства. Ми маємо не втратити цей шанс.

Зараз ми єдині, ми боремося, багато чого робимо разом, і дуже важливо зберегти цю енергію, не перегоріти, а продовжити працювати.

Ми втрачаємо багато людей на війні. Але ми ще маємо людей, які далі будуватимуть нашу країну. Війна не буде вічною. І нам треба жити в країні, яка підтримує й не зраджує всі важливі людські цінності.

Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?

Це не перша моя війна. Я вже змінилася.

Коли перебуваєш на фронті, ти багато рефлексуєш, думаєш, глибше розумієш якусь екзистенцію. Усвідомлюєш, що справді важливо: любов, дружба, прості людські цінності. Це потрібно берегти. Варто цінувати людей, які поруч, тому що сім’я — це твій тил, а твої побратими — це взагалі твої праві й ліві руки.

Я не відкрила це для себе, просто розуміння цього зараз посилилося.

Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу?

Перше — це, мабуть, що треба любити, жити. Щоб не збожеволіти, потрібно залишати місце для любові, для життя, цінувати якісь маленькі речі. Інколи ми просто не помічаємо, наскільки важливо, наприклад, мультик подивитися з дитиною, поговорити з нею. Потрібно цінувати ці маленькі буденні радощі.

Друге — мене дуже травмує й засмучує, що люди постійно впадають то в «зраду», то в «перемогу», з гарячого в холодне, у той час коли є дуже багато відтінків між цим.

Я хочу побажати людям не впадати з одного крайнього стану в інший, тому що людиною в такому стані дуже легко маніпулювати, можна запросто стати жертвою маніпуляцій. Тому дуже важливо аналізувати інформацію, не сприймати занадто емоційно: «о, зрада», «о, перемога», намагатися мислити критично, раціонально сприймати інформацію. Це дуже важливо, бо це насправді збереже наш мозок, наші нерви й покращить наш психологічний стан.

Читайте також: 

Жінки на фронті: 10 запитань військовій парамедикині Маргариті Рівчаченко

Жінки на фронті: 10 запитань офіцерці ЗСУ Вікторії Кравченко

Жінки на фронті: 10 запитань військовій парамедикині Ластівці

Жінки на фронті: 10 запитань старшій лейтенантці ЗСУ Юлії Микитенко

Жінки на фронті: 10 запитань доброволиці ЗСУ Олександрі


Реклама

Популярные материалы

Закуска з печериць та білих грибів


Український фільм «Як там Катя?» здобув дві нагороди на...


Стало відомо, скільки заплатять Леді Газі за роль Гарлі Квінн...


Читайте також
Популярні матеріали