Як це — відкрити кав’ярню під час війни: дві історії, від яких перехоплює подих

Дівчата, які сьогодні тримають економічний фронт

Це історія про двох різних дівчат, незнайомих між собою, зі своїми життєвими обставинами і точно різними планами на майбутнє. Але є те, що дозволяє мені все ж таки об’єднати два інтерв’ю в один матеріал. І це не тільки географічний фактор (і Поліна, й Аліса — мешканки Херсону). Обидві дівчини разом зі своїми партнерами наважилися на відкриття власного бізнесу під час повномасштабної війни. Поліна — в Івано-Франківську, куди була змушена виїхати, а Аліса — в окупованому Херсоні. Про те, як це — відкривати кав’ярні під обстрілами, в умовах постійних вимкнень світла й води і при цьому перетворити їх у справжні пункти незламності, до яких завжди поспішатимуть люди, я поспілкувалася з дівчатами по відеозв’язку (ледь впіймавши в Києві світло та Інтернет). Це дві сильні історії, які підбадьорюють і вкотре нагадують кожному з нас: з такою молоддю цій країні все до снаги.

Поліна Дудченко, співвласниця кав’ярень Prostir.coffee (у Херсоні та Івано-Франківську)

ELLE.UA: До повномасштабного вторгнення ви мали власну кав’ярню Prostir.coffee у Херсоні. Розкажіть, як і коли з’явилася ще одна кав’ярня — вже в Івано-Франківську?

Поліна: Ми виїхали з Херсону 25 лютого, залишивши рідних і, звісно, свою кав’ярню, яка для нас теж стала частиною сім’ї. Десь два тижні ми пожили в Кривому Розі, а потім поїхали до Івано-Франківська, де мешкали наші друзі. Це місто вже було нам знайомим, ми бували тут чотири рази. Планів відкривати тут щось своє у нас не було. Із собою ми мали тільки кошти, які відклали на весільну подорож (ми якраз планували у 20-х числах лютого летіти на Шрі-Ланку). Тому перші тижні ми всюди шукали роботу, але нічого не могли знайти: всі кафе і ресторани були зачинені. Ми розсилали резюме, але варіантів справді не було. І ми просто йшли містом і міркували: «Франківськ — відносно безпечне місто. І нам потрібно тут щось робити. Тому треба робити те, що ми вміємо. А вміємо ми варити смачну каву». У Херсоні ми двічі відкривали кав’ярні, тож досвід уже був. Так у квітні ми наважилися на новий Prostir.coffee.

Звісно, жодної впевненості, що тут буде так людно, як зараз, у нас не було. Але люди нас підтримали.

Кава давно перестала бути просто кавою. У заклади здебільшого приходять не за напоєм, а за емоціями і приємною атмосферою.

Перший час ми працювали вдвох. Ми відкрилися за 23 дні, враховуючи те, що багато майстрів виїхали за кордон або не працювали через свята. Тому ми багато що робили своїми руками. А коли зрозуміли, що і нам потрібні вихідні, почали наймати людей. У цей час до нас приїхала Маша, наша бариста з Херсону, з якою ми працювали три роки. Вона приєдналася до нас, коли ми ще не знали, як підуть справи. Але Prostir.coffee — це наша сім’я. І ми розуміли, що Маша — одна з наших дітей.

ELLE.UA: Вам хтось допоміг фінансово під час відкриття нового закладу?

Поліна: Як Prostir.coffee у Херсоні, так і нову кав’ярню ми створювали разом із друзями-партнерами: Іваном та Анею. Наразі вони другий рік живуть у Франції, тому в нас злагоджене партнерство на відстані. 

ELLE.UA: То, можливо, в найближчому майбутньому з’явиться мережа ваших кав’ярень по всій Україні?

Поліна: Усе може бути. Але так склалося, що ми «зав’язали» Prostir.coffee на собі, це була наша маленька помилка. Бо якщо ми поїдемо в інше місто і нас тут не буде, то відвідувачі інакше сприйматимуть цей заклад. Багато хто говорить, що Prostir.coffee — це люди, які в ньому працюють і які проводять тут кожен день. Клонувати себе, на жаль, ми не можемо, а робити щось на пів сили не хочемо. Ми ж не про дорогі інтер’єри, а про душу. У нас площа всього 20 м² і тільки 9 посадкових місць. При цьому на нашій вулиці за останній місяць відкрилося чотири солідні кав’ярні. Хочеться запитати, де вони були вісім місяців тому. (Посміхається.) Нам говорили, що місце непрохідне. А ми одразу все зрозуміли і відчули: поруч озеро, є парковка, тут затишно. Ми, як на відео, побачили, як тут усе має бути: які лампочки обрати, як розставити столики, які надписи зробити на стіні.

Хоч ми і менші, ніж сусідні кав’ярні, люди до нас усе одно йдуть, «бо у нас душа». Тож для нас важливо не втратити цю душу в бажанні розширити бізнес.

ELLE.UA: Як ви працюєте зараз в умовах вимкнення світла? Мер Івано-Франківська передбачає дуже складну зиму і просить містян евакуйовуватися до найближчих сіл.

Поліна: Важко зараз. Ми купили один генератор, і нам його не вистачало, бо він маленький. Так з’явився ще один. Я тепер жартую, що в мого чоловіка Кості є три дружини: із 6-ї ранку він порається біля двох генераторів, а потім уже згадує і про мене. І генераторам він приділяє більше часу і фінансів, ніж мені. (Сміється.) До речі, ще коли ми не мали генераторів, а світло вимикали за принципом «дві години є — чотири немає», наші дівчата варили каву на газі. Костя придбав газові пальники, і ми ставили каструлю, гріли воду і потім робили фільтр чи заливали окропом чай. І що було дивно: люди чекали. Я заходжу і бачу кав’ярню в темряві, а там людей, як тюльки, набилося. Заходять ще двоє: «А кава є?» На що наш бариста відповідає: «Є, але треба чекати 15-20 хвилин, поки водичка он там на вулиці на газі нагріється». А вони: «Окей, почекаємо». І сидять чекають.

ELLE.UA: А перебоїв з водою у вас не було?

Поліна: Якщо немає світла, то немає й води. Ой, це все велике випробування для бізнесу. Ми вже стільки із цією кав’ярнею пережили. Ми не закрилися під час COVID-19, коли всі закривалися. Ми тоді, навпаки, розширилися. Костя прочитав якийсь матеріал і вирішив, що треба розвивати ще один напрямок. Цим напрямком став продаж кави з полиць. І якщо в Києві це було розповсюджено, то для Херсону — щось нове. Так ми привчили наших херсонців готувати самостійно смачну каву. Костя записав спеціальну відеоінструкцію, де розповідав, як і що потрібно заварювати. Ми доставляли зерна по домівках і так розвивалися. А потім: «О, війна». А ми все одно живемо. «О, відключення світла й води». А ми тримаємося. 

Думаю, що скоро все буде добре. Просто після перемоги ми будемо шоковані тим, наскільки все легше.

ELLE.UA: Що сталося з кав’ярнею, яка залишилася в Херсоні?

Поліна: Три місяці заклад був зачинений. Команда говорила нам: «Ми вас розуміємо, тому що не хочемо жити і працювати в окупації». Але згодом ми вирішили, що потрібно відкриватися: орки приходили в зачинені заклади, зривали замки і розгортали там свій бізнес. Коли ми прийняли таке рішення, одразу подумали про Влада — це наш друг-бариста, з яким Костя колись працював. Нам пощастило, що наша кав’ярня розташована на односторонній вулиці, недалеко від театру. Окупанти там майже не з’являлися. Довгий час у нас був зв’язок, Інтернет від місцевого провайдера і навіть робочий термінал. Далі ставало гірше й гірше. Але кав’ярня продовжувала працювати. У нас залишилися добрі запаси кави, були заморожені продукти для кухні. Коли зникло світло, Влад знайшов генератор. Люди приходили до нас заряджати свої телефони, павербанки, ліхтарики. Хтось помітив це і вже на другий день після деокупації поставив поруч із кав’ярнею Starlink. Тепер відвідувачі качають у нас фільми й серіали. (Сміється.)  

ELLE.UA: Яка ситуація зараз у місті? Що говорять ваші друзі, які залишилися?

Поліна: Там страшно. Не минає жодного дня без обстрілів. Я збиралася провідати тата (слава богу, він сам недавно вже виїхав до Запоріжжя), зазирнути в наш Prostir.coffee, побачити рідну квартиру, але почалися ще сильніші й більш хаотичні обстріли. Тому я залишаюся тут і чекаю кращих часів.

ELLE.UA: Як зустрів вас Івано-Франківськ? Як минула адаптація до нового міста?

Поліна: Мені дуже подобається Івано-Франківськ і завжди подобався. Він маленький і комфортний. Я завжди хотіла жити в маленькому місті й подорожувати чи зупинятися на декілька місяців у інших містах. Отака в мене була мрія. А ще була мрія відкрити кав’ярню у Франківську.

ELLE.UA: Думки матеріалізуються...

Поліна: Так... Звісно, шкода, що про «Херсонську каву» (це наш бренд кави в зернах, яку ми продаємо, доставляємо в різні заклади і відправляємо на фронт) і Франківськ, і вся Україна дізналися за таких обставин. Але тішить те, що людей надихає наша історія. Хтось може подумати: «Якщо в них вийшло, то і ми зможемо». Приємно бути таким прикладом.

ELLE.UA: Що б ви порадили людям, які планують відкрити бізнес під час війни?

Поліна: Якби тут сидів Костя, він би сказав: «У жодному разі!» (Сміється.) Бо він реаліст, який у нас відповідає за фінансові питання. А я більш романтична душа.

Тому моя відповідь: так, відкривайте, якщо ви справді це любите. Якщо ви готові присвятити цій справі все своє життя.

Ми з Костею навіть удома обговорюємо нон-стоп, що ще зробити в кав’ярні, як її покращити. Якщо ж ви думаєте відкрити щось, аби вже незабаром як успішний підприємець відпочивати на Балі, змушена вас розчарувати. Аби бізнес розвивався, потрібна ваша постійна залученість. Особисто я тримаюся виключно на людях і тих емоціях, які отримую щодня в Prostir.coffee.

Аліса Істоміна, співвласниця кав’ярень More Coffee та GGC у Херсоні

ELLE.UA: Чим ви займалися до 24 лютого, чи планували відкриття власної справи до повномасштабного вторгнення?

Аліса: Я працювала у сфері логістики і жодним чином не була пов’язана з кавою, крім того що я любила її пити. Ідея відкрити кав’ярню належала моєму хлопцю. Він хотів щось своє, тому що все життя (власне, як і я) був найманим працівником. Амбіції брали гору, хотілося рухатися до чогось більшого. Звісно, я підтримала його мрію.

Ми мали певні заощадження, але бракувало якогось імпульсу. Недарма кажуть, що криза завжди дає поштовх. Так сталося і з нами.

ELLE.UA: Чому ви вирішили залишитися в Херсоні, попри всі ризики, тоді як велика кількість людей евакуювалися за кордон або в західні й центральні регіони України?

Аліса: По-перше, ми не хотіли залишати батьків. По-друге, хвилювалися за майно. Але головна причина: нам просто було страшно виїжджати через відсутність зелених коридорів, лякала цілковита невідомість. Ми вирішили пересидіти, перечекати у своїх стінах, бо були глибоко переконані, що це не назавжди, хоча окупанти нав’язували нам інше.

ELLE.UA: Як вам жилося в окупації, якою була ситуація з медикаментами та продуктами?

Аліса: Дякувати богу, ми здорові молоді люди, тому медикаменти нам не знадобилися. А от у моєї мами від стресу загострилися всі хронічні захворювання і лікувати не було чим: препарати вдома швидко закінчилися, а аптеки працювали вже «на залишках». Березень був для нас найскладнішим. Доводилося відстоювати на холоді кілометрові черги, а коли ти таки достоювався, на касі виявлялося, що з твого переліку, дай боже, є один чи два товари. З продуктами так само, навіть за хлібом по пів години стояли. Я вже мовчу про якісь вишуканіші продукти, ніж хліб. То вже була розкіш.

ELLE.UA: І як у таких складних умовах ви наважилися відкривати бізнес?

Аліса: Пам’ятаю, це був кінець травня. Ми з хлопцем побачили, що одну кав’ярню в нашому районі виставили на продаж власники, які виїхали з міста. Думаю, що охочих купувати було небагато, тому ціна виявилася привабливою. І плюс саме в той час почалися перші проблеми зі зв’язком, а на початку травня росіяни почали блокували українські SIM-карти та Інтернет. Було таке, що два тижні взагалі без зв’язку сиділи: людині потрібно викликати швидку, а вона не може цього зробити. Таким чином, власникам стало неможливо дистанційно керувати кав’ярнею, і вони виставили її на продаж. Звісно, ми раніше мріяли про свій заклад. Ця ж кав’ярня була маленька, без посадкових місць, тільки у форматі на винос. Але ми все одно наважилися на купівлю. У нас не було вибору.

ELLE.UA: Зі скількох людей на початку складався ваш штат?

Аліса: Ми починали вдвох із хлопцем. Потім запросили подругу, яка вже працювала бариста. Коли вона підключилася, хлопець зосередився на закупках і організаційних моментах.

ELLE.UA: Як вам удалося технічно це все облаштувати: де ви брали воду, кавові зерна?

Аліса: Чесно кажучи, я б сама не впоралася. Але мій хлопець має неймовірний талант: дістати необхідне хоч із-під землі. Він їздив по всіх базах, знаходив щось на залишках, домовлявся з перевізниками з підконтрольних Україні територій, скуповував усе, що міг. При цьому ми не хотіли працювати з поганою кавою і шукали кращі варіанти. Пам’ятаю, як ми раділи, коли роздобули каву від українських виробників! До речі, з того часу ми працюємо винятково з українським.

Були періоди, коли пастеризованого молока неможливо було ніде знайти, тому що поставок, звісно, не було. І ми просто шукали бабусь із коровами і купували в них: куштували й обирали найкраще. І люди пили, тому що вибору не було. У якийсь момент щось почали завозити до міста. Але наших запасів вистачало рівно до початку листопада. Ми навіть жартували, що нас просто мусять скоро звільнити, вираховували терміни, робили ставки. Хтось слухав тарологів, ворожок, політичних експертів. Я слухала Кирила Буданова і вірила йому. Але всі сходилися на думці, що в листопаді нас звільнять.

І от Діма говорить мені в перших числах: «У нас залишилося запасів на тиждень, що робити далі — не знаю. Якщо нас не звільнять, то все, зачиняємося». І нас таки звільнили. І нам усього вистачило.

ELLE.UA: У який момент ви вирішили, що потрібно відкривати ще одну кав’ярню?

Аліса: Це був вересень. Саме тоді улюблену кав’ярню біля нашого будинку, в якій ми були постійними клієнтами, також виставили на продаж. Не знаю, що нами керувало тоді. Тому що, чесно кажучи, я озираюся зараз назад і розумію, що нам пощастило: російські окупанти багато бізнесу віджали. Ми подивилися, що навіть у воєнний час люди п’ють каву. І вирішили: якщо ми залишилися, треба працювати далі.

ELLE.UA: Чи був у вас із хлопцем план, як діяти, якщо прийдуть і до ваших кав’ярень з недвозначними вимогами?

Аліса: Звісно, було страшно. Я панікувала, а мій сталевий Діма мене заспокоював. Він вірив, що все має бути добре. І коли до нас приходили й говорили, щоб ми переоформлювали бізнес відповідно до російського законодавства, ми підігрували й обіцяли: «Так-так, ми підемо, все зробимо». У нас був план: максимально відтягувати цей момент і «падати на дурнів». І якось пощастило. До речі, був цікавий момент. Вони переважно шукали і віджимали ті бізнеси, чиї власники виїхали. Згодом вони ще й приходили до нас на каву, люб’язні такі. А ти не можеш їм нічого сказати, тому що вони з автоматами. 

ELLE.UA: Чи були у вас проблеми з комунікаціями? І як удавалося працювати в умовах перебоїв з водою та світлом?

Аліса: З комунікаціями все було добре, окрім зв’язку та Інтернету, але це найменша проблема. А от перебої з іншими комунікаціями почалися після звільнення територій. Після відходу російська армія підірвала за собою всі мости, закріпилася на лівому березі Дніпра і почала обстрілювати місто. Ще до відходу вони також підірвали об’єкти критичної інфраструктури. Відтоді, десь із 9 листопада, впродовж трьох тижнів у місті не було ні електропостачання, ні води, ні централізованого опалення. Пощастило тільки тим, у кого власні будинки на землі.

Щоб помити голову, ми збирали дощову воду, а питну носили зі свердловини. Пального в місті не було півтора тижня. Коли ж нарешті завезли, люди стояли в чергах по 6 годин.

Тоді ми зачинили першу кав’ярню, що була в районі торговельного центру. Друга кав’ярня, що на першому поверсі багатоповерхівки, мала вихід на дорогу. Ми винесли мангал, щодня розводили там багаття і варили каву в турках.

Приходили постійні клієнти: хтось приніс турку для вогню, хтось ще щось. Чай робили і навіть каву з молоком. Звісно, вибір був не такий великий, але людей вистачало. По-перше, в багатьох не було вдома газу, тому до нас спускалися не тільки попити кави, а й погрітися. А з іншого боку — це був своєрідний вайб, воєнна романтика навіть.

Повз нас проїжджали військові ЗСУ, ми махали їм і запрошували на каву. Вони зупинялися і підходили до нас. І до речі, завжди намагалися заплатити.

Ми виставляли довкола багаття стільці, сідали всі разом і пили каву. По-своєму це було прикольно, але через тиждень уже було не так весело. Запах диму в’їдався в одяг. Ось я зараз в Одесі, а пуховик і досі пахне димом.

ELLE.UA: Хто зараз займається кав’ярнями після вашого від’їзду до Одеси?

Аліса: Тимчасово виїхала я, а Діма залишився і зараз займається кав’ярнями, зокрема купує генератори, тому що ми розуміємо, що ця історія надовго. У деяких районах тільки починає з’являтися електроенергія. Тому ми стараємося працювати хоч по пів доби, аби людям було куди прийти. Тим паче коли є генератор, можна ще й підзарядити телефони.

ELLE.UA: Який настрій у людей? Яка зараз ситуація в Херсоні?

Аліса: Людина може адаптуватися до всього. В окупації було складно психологічно і небезпечно фізично. Але ми звикли: якщо прильоти, то це наші стріляють, ми радіємо, все добре. Чистили телефони, на вулиці не розмовляли українською, не носили української символіки, щоб не потрапити «на підвал». А після деокупації довелося пристосовуватися до більш інтенсивних обстрілів. Люди бояться і рідше виходять на вулиці. Багато хто виїхав. Мені здається, що всі херсонці переїхали до Одеси. Усі сподіваються, що це ненадовго, що наші виженуть російську армію з лівого берега і можна буде повертатися додому. Ніхто далеко не їхав, більшість із нас оптимісти. (Посміхається.)

Ми тепер між собою жартуємо: «Ми окупацію пережили, тож і це витримаємо».

ELLE.UA: Як ви плануєте надалі розвивати бізнес?

Аліса: Щось планувати дуже складно. У нас зараз найзаповітніша мрія — зберегти те, що є. Тому що місто обстрілюють. У трьох наших сусідів є прильоти по домівках. За день до мого від’їзду снаряд прилетів у наше авто. Звісно, якщо все буде добре, втілюватимемо мрії: не просто купимо готовий бізнес, а відкриємо щось своє.

ELLE.UA: Зараз дуже важкі часи для українського бізнесу: багато хто не витримує і зачиняється. Ви все-таки ризикнули і наважилися. Що б ви порадили тим підприємцям, які вагаються: «відкривати/не відкривати»?

Аліса: Відкривати, якщо дуже хочеться, є крута ідея і це буде корисно для людей. Тому що зараз відкривати щось заради заробітку не має сенсу. Треба бути готовим просто триматися на плаву. Добре мати фінансову подушку на прожиття. Важливо розуміти, що одразу добре не буде і грошей багато не буде теж.

Треба горіти ідеєю і вірити, що вашого внутрішнього пального вистачить, щоб протриматися до кращих часів.

ELLE.UA: Дякую вам, ви — герої нашого часу.

Аліса: Дякую вам за ідею розповідати про таких, як ми. Хоча я не вважаю нас героями: ми просто робили свою справу — і все. Але довкола нас багато героїв. Одна знайома дівчина волонтерила до останнього, коли це вже навіть було дуже небезпечно, тому що орки любили викрадати волонтерів і катувати їх. Потім у якийсь момент вона зрозуміла, що треба виїжджати, бо їй більше тут не жити. Тож для мене ось такі люди — справжні герої.


Реклама

Популярные материалы

Як це було: підсумки тижнів чоловічої моди сезону осінь-зима...


Секрети етикету Єлизавети II, які допомагали їй закінчувати нудну...


Instagram-тренд: леопардові образи, які допоможуть у постачанні...


Читайте також
Популярні матеріали