17 вересня французький письменник Фредерік Бегбедер презентував у Києві український переклад свого нового автобіографічного роману «Життя без краю». Автор світових бестселерів «99 франків» та «Кохання живе три роки» розповів Роксані Рублевській, чому не вважає себе циніком, боїться критики та як страх смерті допоміг йому створити перший філософський твір.
Роксана Рублевська: Ви завітали до нас із презентацією нового роману. Які враження від перебування в Києві і спілкування з українськими читачами?
Фредерік Бегбедер: Мені сподобалися українці ще відтоді, коли я вперше відвідав Київ. Завжди приїжджаю сюди з великою радістю, бо почуваюся у вас надзвичайно затишно. Щоправда, через щільний графік мені ніколи не вдається поспати. Але те, що відбувається, мене цілком влаштовує (посміхається).
Р.Р.: Як з’явилася ідея автобіографічного роману «Життя без краю»?
Ф.Б.: Моя нова книга про пошуки безсмертя, тому зовсім не дивно, що головний герой – я сам. Подорожуючи світом, я шукаю видатних лікарів, генетиків та біологів, щоб віднайти спосіб врятуватися від смерті.
Думаю, життя – найпрекрасніша річ, за яку варто триматися. Натомість смерть не має жодного сенсу.
Р.Р.: Раніше ви писали про пікантні подробиці гламурного життя, а цього разу звернулися до філософської теми – екзистенційної кризи. Чому вирішили змінити фокус уваги?
Ф.Б.: Насправді мене завжди хвилювали одвічні питання, а з часом цікавість темою небуття та занепокоєність майбутнім тільки міцнішає. Це вилилося у роман-роздум, у якому я намагаюся дати рецепт, як подолати страх смерті. Останнім часом у нас все більше шансів продовжити життя: наука сприяє появі надлюдини. Якщо коротко, про неї і йдеться. Іронічна прикрість у тому, що у пошуках вічного життя ми можемо бути покараними (посміхається).
Р.Р.: Чому переважна більшість головних героїв – ваші двійники? Це така форма нарцисизму?
Ф.Б.: Я просто намагаюся бути чесним на сторінках своїх книжок. Немає жодних підстав перетворювати персонажа на фальшивку, ховаючи таким чином свої потаємні бажання і виправдовуючись життєвою позицією героя.
У романах – справжній я, Фредерік Бегбедер. Звичайний дурень, який любить життя і боїться смерті.
Р.Р.: У своїх творах ви свідомо руйнуєте ідеалістичні ідеї, які охороняє суспільна мораль. Ви цинік у реальному житті?
Ф.Б.: Розчарований романтик. Зрозумійте: у мене, як і у вас, є мрії та надії на краще. Але з часом приходить усвідомлення, наскільки важко за них триматися і втілювати все заплановане. Все, що лишається, – жартувати про свою печаль. Друзі кажуть, у мене добре виходить (сміється).
Р.Р.: І все ж таки, чим саме ваша нова книга відрізняється від усіх попередніх?
Ф.Б.: Мені здається, вона більш осмислена, глибша, оскільки я повільно наближаюся до фіналу свого життя. Як у пісні «Мій шлях». «І зараз, коли кінець вже близько, я стою перед завісою над безоднею…».
У мене більше не залишилося часу на усілякі дурниці.
Р.Р.: Не боїтеся осуду ваших постійних читачів, що звикли до невимушених та скандальних сюжетів? І як ви, до речі, ставитеся до критики?
Ф.Б.: Занадто жорстка критика мене пригнічує і навіть вбиває. Парадоксом є те, що я сам займаюся літературною критикою, і понад усе поважаю свободу слова.
Р.Р.: Чому надаєте перевагу у своїй письменницькій діяльності: роботі за чітким планом чи спонтанності?
Ф.Б.: Загалом користуюся обома методами. У мене завжди є план, але мені так подобається його порушувати.
Р.Р.: Чи погоджуєтеся ви з тим, що наразі ринок масової літератури розвивається за канонами шоу-бізнесу: секс, скандал, епатаж виходять на перший план?
Ф.Б.: Усе залежить від того, які саме книжки ви читаєте. Я не думаю, що сьогоднішні літературні реалії суттєво відрізняються від минулих. Свого часу скандальними вважалися «Лоліта» Володимира Набокова і «Пані Боварі» Гюстава Флобера.
Епатувати читача, висвітлюючи незручні для масового обговорення теми, – чудово, на мій погляд. Ми позбавляємося від комплексів.
Р.Р.: Кого з письменників читає сам Фредерік Бегбедер?
Ф.Б.: Зараз читаю Зеді Сміт. Вона така розумна!
