Волонтерський фронт: Валерія Татарчук про роботу благодійного фонду «Твоя опора» під час війни

А також про особисті головні виклики та найбільші страхи

Унаслідок повномасштабної війни, яку розв’язала РФ на території України, станом на 20 червня загинуло 323 дитини, кількість поранених зросла до 586. Саме допомогою постраждалим від війни дітям (у тому числі) сьогодні займається благодійний фонд «Твоя опора», який до 24 лютого опікувався дітьми з вродженими вадами серця. Про діяльність «Твоєї опори» в нових реаліях, про історії, які вразили найбільше, про свій звичайний воєнний день та про головну мотивацію рухатися далі — в інтерв’ю ELLE.UA розповіла засновниця фонду Валерія Татарчук.

ELLE.UA Чим ви займалися до війни? І як змінилася ваша діяльність після 24 лютого?

Валерія Татарчук У травні було б вісім років, як ми допомагаємо дітям із вродженими вадами серця. Чому кажу «було б»? Бо війна змінила і наші плани, і плани кожного українця. Зараз ми фонд, який надає гуманітарну (в міжнародному значенні цього слова) допомогу постраждалим дітям і дорослому цивільному населенню. Це як адресна допомога, тобто персонально якійсь дитині, яка постраждала внаслідок війни, так і допомога дитячим закладам і дитячим лікарням. Також під опікою нашого фонду є прифронтові лікарні, лікарні в областях, які масово приймають внутрішньо переміщених українців. А ще у співпартнерстві ми відкрили прихисток у Львові. Тож роботи достатньо.

ELLE.UA Яку конкретно допомогу ви зараз надаєте іншим? Скільком людям уже вдалося допомогти?

В.Т. Лікарням ми допомагаємо з обладнанням, медикаментами та виробами медичного призначення. Як я уже сказала, ми підтримуємо як прифронтові, так і медзаклади у відносно спокійніших сьогодні регіонах. Тому що під час війни хибно думати, що області, де ведуться бойові дії, потребують більшої підтримки. Дуже велике навантаження на лікарні Західної України, яка цілковито стала прихистком.

Дитячим будинкам ми допомагаємо зі всім — від ліжок та матраців до засобів гігієни і продуктів харчування. Коли почалася війна, одні сиротинці евакуйовували до інших, і ситуація була вкрай важкою. Дітям ніде було спати, не вистачало матраців, щоби покласти їх на землі, не те що ліжок.

Надаємо прихисток внутрішньо переміщеним особам — у співпартнерстві ми відкрили у Львові шелтер. Днями до нас заселилися 30 осіб, зокрема з Донеччини та Луганщини.

А ще забезпечуємо гуманітарною допомогою Бучанський район. Я сама з Бучі, тож мені особливо болить за це місце. Ми разом із чоловіком привозимо людям засоби особистої гігієни, ліки, продукти, він мені дуже допомагає.

Важко зараз підрахувати кількість людей, яким ми допомогли за останні чотири місяці. Але це точно кілька тисяч українців, на жаль.

ELLE.UA Який вигляд має ваш звичайний воєнний день? Опишіть, будь ласка.

В.Т. Мій день насправді не схожий на ті, що у фільмах про супергероїв (усміхається). Більшість часу я проводжу перед ноутбуком за плануванням стратегічних рішень, пошуком донорів і переговорами з партнерами. Обов’язково щоранку о дев’ятій годині у нас нарада з командою, яка розкидана по Україні. А потім листи, дзвінки та відеозустрічі. Відволікаюся на дітей — у мене двоє синів, яких треба нагодувати і виконати з ними завдання з англійської. Віднедавна й сама почала вчити англійську. Соромно, але до того не знала. Зараз же у нас суттєво побільшало іноземних партнерів і моє незнання мови викликає у мене дискомфорт у проведенні повноцінно якісних переговорів. Бувають дні, коли я їду за кордон по гуманітарку, а потім сама ж везу її у Бучанський район. У мене є два грішки — зранку я п’ю дуже багато кави, 2-3 чашки, щоби налаштувати себе на робочий день, а ввечері засинаю з телефоном, читаючи новини. Не можу не читати, бо маю бути в курсі, яка область може потребувати більше допомоги, де може виникнути проблема з логістикою через бомбардування.

ELLE.UA Певно, за ці місяці вам багато довелося побачити й почути. Яка історія вас вразила найбільше?

В.Т. Важко сказати, що якась історія вразила більше, а якась — менше. У нашому прихистку, наприклад, була жінка, яка поховала свого чоловіка на подвір’ї їхнього будинку. З двома дітьми вона ледве втекла з Маріуполя, не маючи при собі нічого. Я зараз думаю про неї й у мене мурахи по тілу. Складно осягнути її горе.

Також була дитина, яка пораненою потрапила в одну з прифронтових лікарень, якою ми опікуємося. Мені соромно, але, коли я побачила її фото, в якому стані вона потрапила у медзаклад, подумала, що дитина померла. Але ні! Це диво, що її вдалося врятувати. У неї була повністю розірвана нога, травми голови. Зараз дитина за кордоном на реабілітації, але врятувати її вдалося нашим медикам. Таких історій багато. І дуже багато нам знадобиться часу і сил, щоб це горе пережити. Тому що горя в таких обсягах ми не знали раніше і, дай Бог, більше не дізнаємося ніколи.

ELLE.UA У які моменти вам буває страшно?

В.Т. Страшно мені буває щодня, особливо коли ми з дітьми молимося за Україну. Це наш ритуал з 24 лютого. Ми молимося за тих, хто в полоні та окупації, за всіх поранених, за захисників, волонтерів і тих, хто наближає нас до перемоги. У хвилини молитви мені стає страшно, бо я усвідомлюю масштаби зла. Я розумію, що немає дедлайнів, якоїсь точки, до якої ми повинні дійти, щоб усе закінчилося добре. Ми просто боремося. Інколи мені здається, що відтепер так буде щодня. Але це такі хвилини слабкості, у які ти провалюєшся, тому що психіка не може перебувати постійно у стані турбулентності. Але я, як той Мюнхгаузен, сама ж себе за волосся витягую (усміхається). Бо розумію, що єдиноможливий варіант для мене на цей момент — залишатися в Україні, доки це безпечно для моїх дітей, і робити все для того, щоби наблизити перемогу.

ELLE.UA Опишіть людей, які волонтерять разом з вами.

В.Т. Це дуже різні люди, але з одним бажанням — допомагати. Вони прагнуть застосовувати свої знання та вміння для того, щоб наблизити нашу перемогу. Я загалом вважаю, що кожна людина, яка робить щось сьогодні, вже робить дуже багато для перемоги. Наші волонтери — це люди різного достатку та на різних посадах, але сьогодні вони на одному рівні. Нашим волонтером є Надя Матвєєва, яка разом з усіма сортує гуманітарку. Це дуже різні люди, але з одним стрижнем.

ELLE.UA Що вам допомагає не падати духом? Де ви зараз черпаєте сили, аби допомагати іншим?

В.Т. Найперше — це моя сім’я й усвідомлення, що вони хоч у відносній, але безпеці. Це моя команда, десятки лікарів, з якими працюємо, постачальники, підрядники. Така кількість людей, які роблять максимум задля однієї цілі, не може робити все намарно. Ця думка мене заспокоює. І третє — це інтерв’ю експертів, які кажуть, що Україна сильна та переможе (сміється). Несподівано, але це мої сеанси психотерапії. Це мій якір у майбутнє, те, що мене заряджає позитивом.

ELLE.UA Що б ви сьогодні хотіли сказати українцям і світові?

В.Т. Українцям: щоб не здавалися! Зараз не час для сварок і зрад. Зараз час для об’єднання. Ми не повинні звикати до війни. Навіть якщо так станеться, що війна буде затяжною, ми повинні пам’ятати, що вона є. Якщо не в нашому місті чи області, то десь там гинуть наші люди, хоч і незнайомі, але такі рідні. Варто пам’ятати про це і докладати зусиль для перемоги.

Світу я хочу подякувати за підтримку. Спасибі людям, які приймають рішення, організовують благодійні заходи, виходять на мітинги, донатять. Їх я також хотіла б попросити не забувати про Україну. Те, що вони бачать у себе по телевізору, лише 10 відсотків нашої реальності. І ворог лише чекає, що світ забуде про нас. Але ми не можемо йому цього дозволити. Бо зло, як ми знаємо з дитинства, не повинне перемогти добро.


Реклама

Популярные материалы

Портрет нації: прикраси, які носили українки


Де шукати приємні емоції під час війни


Доторкнутися до історії: як вишивка стала душею українського...


Читайте також
Популярні матеріали