Перша леді України Олена Зеленська поспілкувалася з головною редакторкою іспанського ELLE Бенедеттою Полетті та розповіла про те, що відчувала в перші хвилини після початку повномасштабного російського вторгнення, чи запроваджує гуманітарні проєкти для підтримки українців та яка роль жінки під час війни.
Пані Олено, розкажіть, будь ласка, де вас застала війна?
Я можу розповісти ту ж історію, що й мільйони українців. Ми були вдома, вся наша родина. Війна розбудила нас вибухами о четвертій ранку. Від того дня чоловік фактично живе на Банковій, у своєму офісі, і ми не бачилися перші місяці війни — розмовляємо лише по телефону.
Поки Президент зосереджений на захисті свооєї країни від російської армії, які головні завданя зараз маєте ви як Перша леді?
Ті ж, що й узагалі покладені на Першу леді будь-якої країни — гуманітарні проєкти. Тільки під час війни вони стали ще більш актуальними.
Завдяки ініційованому мною минулорічному Саміту Перших леді та джентльменів світу наша спільнота активно допомагає українцям за кордоном. Спільно з Першими леді, урядами різних країн, активістами та волонтерами ми організовуємо евакуацію хворих дітей та дітей-сиріт за кордон, у безпечні місця. Це діти, чиє лікування війна поставила перед реальною загрозою, і їм потрібен мир, щоб одужати.
Регулярно чергова група автобусів у супроводі медиків перетинає польський кордон — і в цей момент ми розуміємо, що вибороли ще кілька десятків життів у війни. На сьогодні (на кінець квітня) відбулося вже 14 таких конвоїв, якими вивезли понад 515 українських онкохворих дітей. Ці дітки продовжують лікування в клініках Європи, в тому числі в Іспанії, а також у США та Канаді.
Окрема ініціатива — це вивіз за кордон спеціалізованих закладів, де проживають діти, позбавлені батьківської опіки, в тому числі діти з непростими діагнозами. Велику групу зі 112 дітей ми вивезли до австрійського Тіролю та 2 групи (75 дітей) — до Швейцарії.
Також спільно з українським Інститутом книги, Міністерством закордонних справ та Міністерством культури та інформаційної політики ми запускаємо великий культурний проєкт — «Книжки без кордонів» для українських дітей, які вимушено залишили Україну через війну, адже наші сім’ї покидали домівки, беручи з собою мінімум речей, сподіваючись повернутися за декілька днів додому. Наше завдання — пошук партнерів для забезпечення друку та поширення української дитячої літератури серед таких дітей. У Польщі, Чехії, Швеції, Норвегії та ряді інших країн уже розпочався друк книжок. А значить, українська малеча вже зовсім скоро отримає свої примірники. Сподіваюся, що і в Іспанії цей проєкт знайде партнерів та друзів для його реалізації.
Інформаційний фронт — також мій напрям роботи. Я намагаюся доносити правду про війну в Україні через звернення, інтерв’ю, через концерти в Європі на підтримку України. Спочатку нас були сумніви: чи доречна музика під час війни? Але вже після першого концерту зрозуміли — потрібна. Бо мистецтво протистоїть руйнуванню. До того ж ці концерти допомагають дієво — виручені з них кошти йдуть на гуманітарну допомогу тим cамим будинкам дитини чи лікарням в Україні. Там потрібне все — від ліків до їжі.
Також ми допомогаємо дитячим будинкам сімейного типу, багатодітним сім’ям, літнім людям, які залишились і проживають на звільнених територіях Київщини і не тільки, побутовою та комп’ютерною технікою, продуктами, засобами гігієни — речами першої необхідності, які, я дуже сподіваюся, завдяки нашим зусиллям приїжджають вчасно та саме тим, хто цього потребує найбільше.
На офіційних заходах із Президентом ви завжди поводилися скромно, перебували на другому плані, проте через війну ваша діяльність змусила публіку звернути на вас неабияку увагу. Як ви впоруєтеся з таким тиском, такою увагою?
Я вже якось казала — ТАКОЇ уваги через трагедію мого народу я точно не хотіла. І не сприймаю її як увагу до себе. Мені хочеться думати, що це увага до України, тому намагаюся виражати саме її потреби і біль.
Ваш акаунт в Instagram — приклад того, як життя може змінитися за декілька хвилин. Переглядаючи ваші попередні пости, ми бачимо щасливі, натхненні фотографії. Без сумніву, Instagram зараз — сильний інструмент для заяв. Як вважаєте, якого резонансу ви досягаєте через соцмережі?
Як я вже казала в попередній відповіді — хотілося б викликати резонанс іншою ціною. Наприклад, продовжувати наші мирні проєкти із корисного дитячого харчування чи розвиток безбар`єрності в країні. Дійсно, за два місяці війни у моїх соціальних сторінок плюс 1,2 млн нових читачів. І це не тільки ті, хто розуміє українську, більшість своїх постів уже перекладаю англійською, бо такий запит читачів з усього світу.
А чого я хочу досягти? Правди.
Я хочу поширювати правду про те, що відбувається в Україні, де йде розв’язана Росією нападницька і злочинна війна, яка не щадить мирних. Я почала акцентувати на цьому із її перших днів, коли стало зрозуміло, що Росія бреше і збирається брехати далі — про те, що не чіпає цивільних, наприклад. Тому моя місія — розказувати правду настільки, наскільки чути мій голос у світі.
У своєму акаунті ви багато говорите про жінок-військових, волонтерок, художниць і письменниць, які готові воювати на одному рівні з чоловіками, щоб захищати свою країну. Яку роль на війні відіграють жінки?
Я б сказала, феномен української жінки полягає в тому, що вона на всіх фронтах, не тільки на суто воєнному. У нас взагалі дуже «жіноча» країна — жінки домінують у багатьох сферах: від медицини до освіти, на багатьох державних службах.
А зараз, на жаль, і обличчя нашої еміграції — жіноче. І хоча я за гендерну рівність у можливостях і завжди за рівні можливості та зарплатні між жінками та чоловіками, скажу зараз: добре, що не всі наші жінки військовозов`язані, бо хто б зараз вивозив у безпечні місця дітей та літніх людей?
Тож серед головних ролей наших жінок зараз не тільки захисна та забезпечувальна, а й рятувальна.
І, чесно, знаючи історії, як жінки на прострілених авто вивозили своїх і чужих дітей, батьків і сусідів під обстрілами, мали для кожного добре слово та підтримку — я б усім таким жінкам давала звання героїні-рятувальниці. Бо це справжні рятувальні місії.
Багато українок піддавалося тортурам і насильству, їх жорстоко позбавляли життя. Як ми всі можемо захистити жінок під час війни? Я б хотіла запитати вас про людей похилого віку і дітей, про найвразливіші жертви війни. Як їх можна захистити?
Мені страшно це казати, але на цій війні, розв`язаній Росією, ніхто не може почуватися у безпеці. Ні жінки, ні діти, ні літні люди. Це ворог, який не дотримується ніяких правил честі. Як ми побачили із жахливих прикладів Бучі, із трагедій Маріуполя, обстрілів Харкова, Чернігова, Одеси — мирних людей винищують та мучать цинічно і свідомо. Сотні прикладів катувань та десятки прикладів зґвалтувань жінок і дітей — і це тільки ті, про які ми знаємо. Це страшна доля тих, хто залишився під окупацією. Але росіяни вбивають не тільки в окупованих містах — а в усіх, до яких можуть долетіти їхні ракети. Ви чули про трагедію в Одесі? Там загинули представниці трьох поколінь жінок у сім`ї, наймолодша — 3-місячна дівчинка, а разом із нею її мама та бабуся! Ви знаєте про обстріл вокзалу у Краматорську? Там загинуло більше 50 людей, 4 дітей, які чекали евакуації... Ви знаєте, напевне, що у Харкові загинув літній чоловік, який був в’язнем Освенциму. Він пережив німецьких загарбників, але не пережив російських. На узбіччях усіх атакованих росіянами регіонів — десятки розстріляних автівок із написом «діти». В них загинули цілі сім`ї.
То що я можу відповісти на те, як убезпечити наших людей?
Зупинити Росію! Наша армія це робить. Саме тому ми просимо у світу бодай зброї. Якщо вже НАТО не захотіло закривати над нами небо (а це б теж убезпечило нас).
Хоча, якщо ставити питання ширше, — як убезпечити від Росії всіх жінок, дітей, літніх людей інших країн — то потрібно давати більш рішучу відповідь. Та відповідати на це питання доведеться вже іншим арміям світу...
Ви завжди дотримувалися стратегії soft power, культурної дипломатії. Зараз у цій ситуації чи вважаєте своєю відповідальністю зберегти ці інструменти діалогу?
Вважаю і зберігаю. Нашою soft power є Саміт Перших леді та джентльменів, заснований у Києві торік. У ще мирному Києві. А працювати цій спільноті доводиться саме зараз, в умовах війни. І це дійсно працює — крім того, що мої колеги підтримують нас інформаційно — вони опікуються біженцями, їхньою інтеграцією. На війні має говорити не тільки зброя, а й здоровий глузд та емпатія — саме це і є м’яка сила. Вона обов`язково має бути там, де особливо жорстко.
Що ж до культурної дипломатії, то я намагаюся координувати зусилля багатьох наших посольств, які влаштовують концерти на підтримку України. Кожен проданий на них квиток — це дитяче харчування, ліки, інша життєво важлива допомога для українців. Не кажучи про те, що мистецтво, музика, культура — це теж фронт, де гармонія і краса перемагають хаос та розруху.
Крім того, я не могла не скористатись можливістю і виступила під час відкриття Українського павільйону на бієнале — кожен наш експонат, що туди доїхав, несе на собі попіл війни. Кожен автор або побував під обстрілами, або мусив рятувати рідних. Тож навіть у такому ідилічному місті, як Венеція, ми свідчили про війну в Україні, про музеї та бібліотеки, які нищать росіяни. Тож культурна дипломатія теж зараз працює.
Моя колега з українського видання ELLE, головна редакторка Соня Забуга, зробила неможливе і випустила журнал під бомбардуваннями. Крім того, вона брала активну участь у міжнародних цифрових конференціях і розповідала всьому світові про те, що відбувається в Україні. Як ви думаєте, наскільки важлива роль преси в ці жахливі дні?
Я навіть робила про це пост — про загиблих журналістів. У нас їх уже понад 23. І це я рахую не тільки українських відважних медійників — зокрема фотографа Макса Левіна, який пішов знімати вторгнення росіян на його рідну Київщину і був ними розстріляний; про Віктора Дєдова — оператора маріупольского ТБ, справжнього літописця цього міста, на чиїх фото зберігся незруйнований мирний Маріуполь, а сам автор загинув під завалами власної квартири. Я кажу про безумовно героїчних іноземних журналістів, таких як американець Брент Рено, який також загинув у Ірпені.
Усі ці люди хотіли одного — доносити правду.
А на цій війні правда — особливо небезпечна для ворога зброя, і саме тому він цілить у журналістів. Тому роль чесних журналістів велика як ніколи. І вони у групі ризику так само, як і солдати.
Але не потрібно забувати, що наразі кожен із нас — журналіст. Ми маємо доступ до соцмереж, можемо свідчити про побачене, збирати та оприлюднювати історії, що творяться навколо.
Головне — свідчити правду і тільки правду.
Є така приказка, що історію розповідають переможці… але поки йде війна, всі перетворилися на ньюсмейкерів. Як відрізнити правду від брехні? Яку найбільшу безглузду брехню ви б хотіли спростувати?
Їх так багато, цих неправд із боку Росії, що можна навіть вибирати... Такий собі топ брехні вибудовувати. Не хочу цього робити, бо кожне повторення брехні посилює її. Я б хотіла спростувати головне викривлення, із яким Росія йде до світу.
Буцімто нападати на іншу країну — це можна, це правильно, це можна якось пояснити.
І цій дефектній псевдологіці піддається багато людей у світі.
«"Не все так однозначно" — ось ознака того, що ваш співрозмовник підхопив цей "російський вірус"».
Ні, люди. Все однозначно. Якщо на ваших очах у темному провулку бандит починає різати людину, ви ж не скажете «не все так однозначно!». Принаймні, якщо ви нормальний, ви одразу зрозумієте, що нападник неправий, і станете на захист. То що може бути «неоднозначно» із українським становищем?
Що найбільше на вас вплинуло після початку повномасштабної війни?
Мені здається, що в усіх українців було однакове потрясіння — війна почалася в нашій мирній країні. Ми завжди були мирними людьми. Ніхто ніколи не міг собі уявити, що ми будемо змушені спати у бомбосховищах, рятувати своїх дітей, ховати своїх загиблих. Це потрясіння тільки зростало щодня, а зараз перетворилося на велику жагу до перемоги. Тому що правда за нами. Тому що добро має перемогти зло.
Як переживають цю ситуацію ваші діти? Як ви пояснювали їм те, що відбувалося, коли почалася війна?
Я дуже часто відповідаю на це питання, і, повірте, ніякого педагогічного секрету точно не приховую. Я просто розмовляю з дітьми про все, що їх бентежить, як із дорослими. І так було і до війни, і буде після.
Я хотіла б процитувати ваші нещодавно сказані слова: «Щоб витримати все це, потрібно рухатися далі. Наскільки я знаю, всі українці так і роблять». Зберігати надію, бути стійкими — це прояв мужності. Що таке сміливість під час війни?
Сміливість — це не означає «не боятися». Бо людина не робот. Сміливість — робити свою справу на своєму місці. В когось вона — воювати, в когось — рятувати, в когось — годувати. В енергетиків, залізничників, комунальників — щоб усі системи міста і країни функціонували. У працівників зоопарків — опікуватися братами меншими. Ви знали, наприклад, що кілька працівників багатостраждального харківського зоопарку, який весь час обстрілюють, загинули, бо намагалися нагодувати тварин? Ось що справжня відвага і героїзм. Це не одноразовий подвиг. Це повсякденна звичайна праця кожного для всіх, і навпаки.
Що б ви хотіли донести до всіх, хто прочитає це інтерв`ю?
Що це не тільки війна України. Що вона вже в Європі. Ми дуже вдячні, що європейці допомагають нашим людям, які вимушено покинули домівки, — це небачена самовідданість. Але вся наша країна не може переселитися у безпечне місце. Бо ворог просуватиметься далі. Він не зупиниться на наших зламаних долях. У нинішньому глобальному світі і війни глобальні.
Тож прошу світ не ставитися до цієї війни як до такої, що відбувається десь за міцною сусідньою стіною. У світі немає стін. Та й ракети їх легко пробивають.
Тож, будь ласка, залишайтеся із нами у цій боротьбі. Бо це спільна боротьба.
Команда
Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Наталія Осадча
Продюсування: Анастасія Білоус
Макіяж: Світлана Римакова
Зачіски: Олександра Кущова
Асистентки beauty-відділу: Анна Жадько, Анастасія Борисова
Асистенти фотографа: Олександра Цуркан Ґафер, Андрій Лозовий
Асистентка стилістки: Леся Василюк
Локація: НТУУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»
Фотографії — з архівної зйомки ELLE Україна в 2021 році
