Ми зустрічаємося з Дарією наприкінці листопада в її офісі-майстерні, що знаходиться у Києві. Дорогою на зустріч стрічка новин сповнена черговими попередженнями про можливий масований обстріл. Тривожно, але столиця продовжує жити своїм життям, ніби наперекір наростаючій напрузі.
Я піднімаюся на 10-й поверх і одразу поринаю у театральний світ Дарії Білої — театральної художниці, дизайнерки одягу та авторки дитячого проєкту «Містер Подушка». Її роботи поєднують мистецтво, театр та моду, а стиль можна впізнати з першого погляду. Саме про це все я і планую поговорити.
Майстерня Дарії сповнена деталей, які передають її творчий характер: ескізи костюмів, шматочки тканин із різних колекцій і театральних постановок, червоні яблука, що залишилися з презентації її осінньої колекції. На рейлах розвішані червоні бархатні чохли, які додають простору завершеності та артистизму.
Ми проходимо до кабінету Дарії, двері якого зачиняються лише тоді, коли їй потрібна максимальна концентрація для творчого процесу. Присідаємо за просторий круглий стіл. На ньому — синя ваза Атланти Gunia, культова сумка-голуб JW Anderson на імʼя Голуб, червоні нитки, робочі ескізи та матеріали — усе здається частиною магічної композиції.
За вікном — похмуро й тривожно, але всередині майстерні — тепло та затишно, немов час тут підкорюється іншим законам.
«З чого почнемо?» — запитує Дарія, посміхаючись.
Л. П. Ти потрапила до театру в 17 років. Чи є якась сторона твого бекграунду поза театральним, яка вплинула на твою нинішню творчу натуру?
Д. Б. Я з дитинства вигадувала собі ігри сама. Це дуже сильно розвинуло мою фантазію. Я могла перетворити будь-що на цікаве заняття. Думаю, це сформувало у мене бажання завжди бачити у звичайних речах щось незвичайне.
Л. П. Не кожен може створити навколо себе настільки унікальний творчий світ. Для цього, думаю, потрібно мати глибокий внутрішній світ і чутливість до краси.
Д. Б. Я впевнена, що такі речі закладені в людині ще з народження, з поєднання генів.
Л. П. Я, до речі, теж схильна так думати.
Д. Б. Хтось йде в математику, хтось стає геніальним інженером чи фізиком. У кожного по-своєму працює мозок: хтось бачить світ через цифри, і для нього це природно. Це певна генетична історія. У мене творчі батьки, творчі гени.
Л. П. Творчі гени зробили свою справу?
Д. Б. Так, по-різному — кожен з батьків в чомусь своєму. Споглядання за роботою батька, за його баченням вплинуло на мене. Ми мало спілкувалися, кожна зустріч була для мене святом. Це було не так, як у звичайних сім`ях — коли ти не живеш із батьками, будь-який час, проведений із ними, — це просто як супер експеріенс сам по собі.
Коли ти бачиш, що батько весь такий натхнений і створюється щось дуже гарне — всі ці відчуття у тебе дабл-дабл-дабл. Воно для тебе ще більш значуще. Я дивилася на нього й мені здавалося, що бути таким творчим як він — це класно. Уяви собі, я потрапляю до нього в майстерню і така «вау» — грає Led Zeppelin, батько з довгим волоссям, чорними нігтями. Він був дуже гарний і виглядав надзвичайно ефектно. Але, як і у багатьох творчих людей, звісно, що творчість у нього була на першому плані.
Однак мене цей світ творчості дуже сильно вабив, бо це якась емоція.
В школі у мене завжди було бажання себе якось одягнути. Я весь час різала якісь джинси, футболки, ліпила з глини намисто, чортзна-як стриглася (сміється). Я себе проявляла максимально, наскільки могла. Звісно, бабуня з дідусем, з якими я жила, це не завжди розуміли — часи були інші. Всі діти, як діти, і я (Cміється — Ред).
Коли настав час обирати, куди вступати, я зрозуміла, що точні науки, щось обчислювальне — це не моє. Хоча мій батько був архітектором. Я вступила до театрального коледжу в Дніпрі. Це був перший курс зі сценографії, який вони набирали.
Л. П. У тебе тоді був якийсь досвід, пов’язаний з театром, мистецтвом?
Д. Б. Ніхто у моєму оточенні не був сильно захоплений театром, та й Дніпро не було театральним містом. До цього я ніде не навчалася — ні в художніх школах, ні в гуртках. Але для вступу потрібна була підготовка, і я почала займатися з викладачами, щоб вивчити академічний малюнок. Вони якось сказали: «Ось набирається курс сценографії, може тобі це буде цікаво?». Так я потрапила в професію.
Далі все само собою почало закручуватися — я нарешті знайшла місце, де мені цікаво. Я усвідомила, що цей масштаб мені подобається, одразу його прийняла — ніякої маленької сцени, одразу сцена оперного. Можна було бігати нею, і це мене тішило (Сміється — Ред).
Я одразу занурилася у театр, і зрозуміла, що це абсолютно мій світ. Там було все, що я любила: декорації, живопис, одяг, грим, взуття, бутафорія. Усе, що я могла вигадати, знаходило своє місце в театрі.
Л. П. В оперному в Дніпрі ти пропрацювала досить багато, 13 років. Потім ти пішла з театру. Розкажи про це.
Д. Б. Я пішла з театру, бо відчула, що зробила там все, що могла — і на посаді головного художника, і як художник-постановник. Мені були потрібні зміни, які театр тоді не був готовий прийняти, а я відчувала себе на піці своєї творчості, мені було 30 років.
Мені здається, що сила будь-яких змін в щирому бажанні людей це робити.
Я розробила велику концепцію реформування, радилася з багатьма людьми, як краще, я дуже хотіла, щоб ми стали театром з величезними крутими постановками, щоб ми могли робити дійсно фундаментальні великі речі. В якийсь момент так і було, ми робили дуже круті вистави, у нас була класна команда, а потім все почало занепадати.
Моя концепція стосувалася не тільки художнього оформлення. Я була повноцінним художником-постановником, я жила театром, мені було важливо зробити його потужним, сучасним і здатним створювати щось справді грандіозне. Я охопила всі аспекти, навіть буфет — як він виглядає, які келихи ми використовуємо, як організована реклама вистав. Адже театр починається з атмосфери, в яку людина потрапляє, щойно заходить до нього.
У нас, наприклад, не було малої сцени, а це означає, що якщо ти молодий режисер чи художник без досвіду, ти можеш пробувати тільки на великій сцені, а велика сцена — це великі витрати, і ніхто не хоче ризикувати. А мала сцена дала б змогу працювати з камерними постановками, експериментувати й розвиватися. Це все не стільки про гроші, скільки про бажання. Я досі так вважаю.
Можливо, це був знак, що мені потрібно піти, але я сприйняла відмову керівництва як небажання змінювати рутину, яка склалася. А мені в цій рутині вже було некомфортно.
Л. П. Що спонукало тебе до змін, до створення цієї концепції?
Д. Б. Я поїхала на стажування до Берліна, побувала в театрах і на власні очі побачила, як все може працювати, і зрозуміла, що нам потрібно більше можливостей для експериментів, для розвитку молодих художників і режисерів. Повернувшись до Дніпра, я була сповнена натхненням: нам потрібно було «обтруситися», перетворити гру неможливостей на гру можливостей.
Л. П. Ти засмутилася, що довелося піти з театру?
Д. Б. Дивись: я організувала розширену нараду, запросивши художнє керівництво, артистів і представників усіх майстерень; презентувала концепцію, над якою працювала два місяці — я вже жила цією ідеєю, бачила цей новий світ, який пропоную. В результаті мене підтримала лише невелика частина колективу.
Після наради я зрозуміла, що не можу повернутися до старого формату роботи й вже наступного дня написала заяву про звільнення. В мене її спершу не приймали, думали, що це імпульсивне рішення, бо я емоційна. Але це не були емоції — це була впевненість. Я допрацювала певний час, зібрала речі й пішла. Це не було запланованим, але вийшло логічним кроком.
Я відчула або залишаюся в системі, яка мені вже не цікава і яку змінити в мене не вийшло, або йду. Мій план не був підтриманий. Я пішла з театру і переїхала.
Інтерв’ю перериває повітряна тривога. Негайно спускаємося в укриття. Після відбою повертаємося в офіс, продовжуємо інтерв’ю.
Л. П. Після свого звільнення ти 6 років не працювала в театрі. Коли ти прийшла в «Кабаре» чи став театр таким, яким ти його бачила у своїй концепції в Дніпрі?
Д. Б. Я зараз не працюю в театрі на постійній основі. Це важливо розуміти. Тому всі моменти, які я колись пропонувала змінити всередині й ззовні у себе в театрі, — це інша історія.
Те, що відбувається за останні роки в українському театрі, — це можна назвати театральним бумом. Дуже багато крутих постановок, нових режисерів, нового матеріалу, переосмислення.
Тому я не можу це порівнювати з тим часом і театром, де працювала я. Та моя концепція була створена для театру в Дніпрі того часу. Його не можна просто взяти й скопіпастити в будь-який інший театр.
Зараз я не залучена всередину театру. Я — запрошений художник. До участі в «Кабаре» мене покликала Олена Коляденко. У мене є сцена, є моя вистава, і я працюю тільки з матеріалами для неї. Я не заглиблююся у внутрішні процеси.
У мене є свій світ, який я створюю.
Л. П. І яка роль тобі більше подобається?
Д. Б. На цей час мені комфортно працювати в різних театрах як запрошена художниця, бо я вже пройшла шлях постійної роботи в театрі у юному віці. Для мене це було не рано, а саме вчасно. Я дуже багато й натхненно працювала, в міру своїх можливостей та досвіду.
Зараз у мене немає амбіції очолити театр чи працювати лише в одному театрі. У мене вже є власні проєкти, якими я опікуюся — величезний дитячий проєкт «Містер Подушка», який я активно розвиваю, а також мій бренд одягу «MY THEATRE by Dariia Bila», для якого я вже створила дві колекції та працюю над третьою, зимовою.
Крім того, я працюю за запрошеннями режисерів в різних театрах. Це відбувається так: режисери, які хочуть співпрацювати зі мною, запрошують мене, і далі ми разом працюємо над виставою. Вона необов`язково має бути прив`язана до одного театру. Буває, ти створюєш виставу і вона може гастролювати в різних театрах.
Л. П. Такий формат залученості в театр дозволяє тобі займатися всім іншим, так?
Д. Б. Так, це дозволяє мені вибирати проєкти, які мені цікаві, і займатися в театрі лише постановками. Бо, наприклад, посада головного художника — це величезна кількість адміністративної роботи. Це не тільки про власні постановки, а й про підтримку всього репертуару театру, роботу з усіма виставами, а це постійний контроль і координація. Я пройшла цей досвід, побачила його переваги й недоліки, зараз мені цікава лише робота над виставами.
Театр займає дуже багато часу, але я розподіляю його між усіма своїми проєктами. Наразі ми розпочали роботу з Іваном Уривським (прим. — Іван Уривський, театральний режисер) над виставою у Львові в оперному театрі. Навесні буде прем`єра.
Л. П. Це одна вистава, над якою ти працюєш зараз чи є ще постановки?
Д. Б. Буде дві вистави. Ще прем’єра FLAMBE з Оленою Коляденко.
Олена — фантастична режисерка, фантастична людина, вона надихаюча, творча. Часу на підготовку до FLAMBE було небагато, умовно кажучи, за місяць потрібно створити величезну кількість костюмів, і декорацій.
Л. П. Твоє виробництво покриває все? І пошиття костюмів для театру теж?
Д. Б. Так, наразі так. Але коли я працюю в театрах, там є свої майстерні. Взагалі, мій бренд одягу народився після «Кабаре». З бажання мати власні майстерні, які б допомагали створювати щось для театру.
Л. П. «Кабаре» стало переломним моментом?
Д. Б. Так, я навіть сказала собі: якщо мені не вдасться, я більше не повернуся в театр. Шість років — це насправді дуже великий проміжок часу.
Л. П. Що викликало у тебе сумніви? У тебе ж величезний досвід у театрі.
Д. Б. Сумніви в собі. Театр з’явився наче щось з минулого життя.
Л. П. Знаю, що ти досить критична до себе, це теж зіграло роль?
Д. Б. Знаєш, про що я хвилювалася? В якийсь момент я перестала себе ідентифікувати з театральним художником. Я займаюся дуже різними проєктами, і всі вони — частини мене. Можливо, театр ближче до мого бренду одягу, ніж, наприклад, «Містер Подушка», але вони всі поєднані.
Л. П. Ти якось особливо завжди говориш про Містера Подушку, це, мабуть, через щось особисте?
Д. Б. Так, це я собі «маленькій» пишу й малюю казки, щоб не було самотньо. Це я собі придумала мʼякого, пухкого друга, з яким нестрашно, який завжди під щічкою. І хочу познайомити його з іншими.
Я створила Містера Подушку, коли вже була дорослою. Закінчився театр, з’явилося більше часу, я переїхала до Києва, почала часто їздити до Лондона. Ми жили на дві країни: два тижні тут, два тижні там. Музеї, галереї, театри — усе це створило ту насиченість, якої мені завжди бракувало. Це було неймовірно натхненно. Але мені постійно потрібно щось створювати.
«Містер Подушка» народився в готелі. Я побачила подушку. І побачила в ній щось більше. Як колись у дитинстві я розглядала в хмаринках баранців, так і тут (посміхається).
У мене навіть залишився найперший ескіз, дивись!
Л. П. Якщо ми повернемося до бренду одягу, коли вперше з’явилося бажання створити його? Ти говорила, що він народився під час роботи над «Кабаре», але, можливо, бажання зародилося значно раніше?
Д. Б. В мене є один спогад із дитинства, коли я почувалася справжнім дизайнером. Я була дуже маленькою, навіть не знаю скільки мені було років. Але вже тоді я придумувала собі якісь псевдоніми, малювала сукні. У мене досі в пам’яті ці листочки, на яких я малювала вбрання, підписувала їх як це роблять дизайнери зі своїми ескізами.
Часом знайомі жартували, що я виглядаю так, ніби створюю одяг. Але не можу сказати, що вже тоді було пряме бажання створювати одяг. Ні, просто мене завжди вабила ця історія.
Чудо театру в тому, що він став місцем, де все поєдналося: бутафорія, вишивки, тканини, костюми, образи. Я говорю саме про образи, а не просто одяг. Для мене важливі всі деталі: як це виглядає, як це звучить, як це рухається, що ми створюємо і про що це.
Театр після школи мене повністю захопив і коли я пішла з нього, у мене не було внутрішнього пориву щось робити. Я чесно запитала себе: «Дашо, у тебе є якась ідея, в яку ти б закохалася настільки, щоб результат перевершив усі технічні нюанси?». Я кажу зараз саме про технічні речі, а не про створення образу. Насправді романтики або творчості в цьому небагато. Це величезна робота. І, знову ж таки, хтось повинен це шити. Має значення якість, матеріали — усе. Потрібно організовувати виробництво, створювати власну майстерню.
Коли я думала про це, то розуміла, що це знову означає жити цим 24 години на добу. Заради чого? У мене не було відповідей, не було тієї внутрішньої потреби, щоб я готова була це робити.
Л. П. Виходить, що після «Кабаре» ти відчула, що час настав?
Д. Б. Так, під час «Кабаре» я зрозуміла цю потребу — мати майстерню, яка могла б допомагати мені створювати елементи, які, наприклад, у театрі ми не можемо реалізувати. Пам`ятаю, тоді я прийшла в офіс і сказала своїй команді: «Ми створюємо бренд» (посміхається). Це було ще до прем`єри.
Л. П. Як ти змогла розпочати роботу над брендом одразу після такого масштабного проєкту як «Кабаре»? Чи не хотілося тобі перепочити, відновити сили?
Д. Б. У мене є така історія, що після кожної прем’єри великого проєкту виникає особливе відчуття. Ти 24/7 зайнятий, а потім раптом раз — і все закінчується. З’являється відчуття внутрішнього спустошення. Я думала, що зможу себе «обманути», якщо одразу почну працювати у такому ж ритмі, але все одно це відчуття мене накрило.
Ця критичність до себе — вона виникає, коли ти трохи відходиш від роботи. Починаєш аналізувати: тут могло бути краще, тут цікавіше, тут інакше. Але це процес. Спочатку є критика, потім — прийняття. І хоч я намагалася відтермінувати ці етапи, емоційне та фізичне спустошення все одно прийшли.
Л. П. Як ти справляєшся із цією критичністю?
Д. Б. Моя критичність до себе дуже потужна. Я не знаю, як в інших, але вона змушує мене шукати нові рішення, працювати ще більше, ще краще, не зупинятися на досягнутому, простих творчих рішеннях. У цьому є свої плюси. Це рухає мене вперед.
Л. П. Отже, ти почала роботу над першою колекцією. Як виглядав цей старт, розкажи, будь ласка.
Д. Б. Це було нелегко. У мене були майстри, які виконували окремі завдання: хтось робив одне, хтось інше. Але ще не було власної майстерні та повноцінної команди, однак це мене не спинило, я почала роботу над створенням бренду.
Працюючи над створенням бренду, я зрозуміла, що мені необхідна власна майстерня. Це рішення прийшло вже під час роботи. В мене з’явилося бачення більшого, я почала шукати людей в команду. Зараз у мене є команда, яка постійно поповнюється новими людьми, бо з’являються нові завдання. Кожне поповнення — це круті спеціалісти, і мені дуже подобається цей процес.
Л. П. Після того, як ти випустила першу колекцію одягу і відбулася презентація, які у тебе були відчуття? Чи відчула ти якесь спустошення як після театральних вистав?
Д. Б. Все те саме. В мене інший трошки підхід тільки до Містера Подушки. Не можу сказати, що він менш критичний, але до нього я добріша. Можливо, за нього відповідає якась інша частина моєї душі (Посміхається —Ред.).
В роботі над книгою «Містера Подушки» всі ескізи я малюю сама — у мене є своє бачення. Я малюю нешвидко, бо вигадую світ, якого не існує. Це — світ Містера Подушки, і тільки я знаю, який він.
Звісно, є інші процеси, з якими мені допомагає моя команда, але коли я створюю книгу — я все сама: і режисер, і художник, і автор тексту.
Л. П. Як народжується історія нової книги?
Д. Б. По-різному. Буває просто сяду і напишу. А далі редагую, дописую. Нещодавно от вийшла нова книга про собаку. Містеру Подушці теж потрібні друзі (Посміхається — Ред.). Зараз думаю над новою книгою.
Усі книги про Містера Подушку про мрії: у першій книзі він мріяв лизнути зірку, у другій — мріяв познайомитися з китом, у третій — мріяв про собаку. У нього всі мрії здійснюються. Необов`язково таким чином, як він вважав, що вони здійсняться.
А ще Містер Подушка супер класний для дорослих. Коли ти доросла людина, ти не завжди дозволяєш собі мріяти. А я кажу: «Мрій!».
Щоб досягнути мрії, треба щось робити, але в процесі того, як ти до неї йдеш, помічай те, що відбувається з тобою, бо твоя мрія може здійснитися якимось іншим шляхом, може перерости в щось інше, стати навіть більше, ніж та точка, в яку ти хотів прийти.
Л. П. До речі, про мрії. Раніше я дуже любила мріяти перед сном, хочу повернути цю традицію, хоча в наш час це трохи важкувато.
Д. Б. Я перед сном зараз не мрію, я аналізую те, що треба зробити. Я дуже тривожна людина, але я працюю над цим і робота мені в цьому дуже допомагає. Ніколи тривожитись, нема часу на тривогу.
Навіть якщо тривожність десь в підкірці спрацьовує, я говорю їй: «Подивися на мій розклад, подивися на кількість костюмів, які я маю зараз зробити. Не-до-те-бе!». Отакий у мене захисний механізм — робота, створення. Я туди направляю енергію.
Л. П. Робота часто допомагає долати тривожність, але що тебе надихає починати щось нове? Наприклад, створювати ескізи чи вигадувати історії?
Д. Б. Мене нещодавно запитували про натхнення. Я не знаю, чи воно існує. Я даю 50 на 50. Тато казав, що натхнення не існує, є просто робота. І це правда, тому що я приходжу щодня на роботу в майстерню, починаю робити — і воно починає виходити. Якщо я не буду про це думати, воно і не народиться.
Але щось все одно є: коли ти лупаєш цю скалу, але не відчуваєш — треба на якийсь час відійти.
Л. П. Тобто ти більше віриш у дисципліну?
Д. Б. Я без всякої романтичної історії у цьому плані. У мене є обов’язки, дата прем’єри. Такий самий принцип у мене у створенні колекції. В принципі, я можу випускати коли хочу, це ж мій бренд. У мене немає якихось структур, що ми маємо, наприклад, випустити літню, осінню чи зимову колекцію.
Я пам’ятаю, як мене запитали після зйомки осіннього дропу: «О, це на наступний рік?». Я відповідала: «Ні, на зараз». «Так уже останній місяць осені». «Так, я зараз і випущу».
Я роблю те, що я зараз відчуваю. Я не можу знати, що я відчую в наступному році. У мене лімітована колекція, ручна робота. Через рік я можу взагалі по-іншому дивитись на тисячу речей. У мене може змінитися те, про що я хочу сказати цієї осені.
Л. П. Перша колекція була театральною. Чим для тебе особлива осіння колекція?
Д. Б. Осінній дроп більше про відчуття, про жовте листя, яке опало, про хруст листочків під ногами. Мені дуже захотілося затишку — ось цього відчуття, коли гриби, консервація... Зима та осінь у мене завжди асоціюються з цим.
Я бачила у дитинстві, як бабуня консервує, й теж спробувала законсервувати тепло, яке б хотіла зберегти на зиму.
Моя команда приносила до майстерні якісь горішки, листочки зі свого саду, і ми це все законсервували. Це наші відчуття. Вони зараз стоять у банках у нас у магазині разом з дошкою з ескізами, тканинами. Ці дошки я просто взяла зі своєї майстерні й перенесла на зйомку, а потім в магазин.
Я нічого ззовні не тягну. Я так розмовляю з глядачем: у кожній виставі, у кожній колекції я щось розказую про себе. У своєму бренді я вже вільна від п`єси, я сама собі це створюю. Так само і з книгами.
Мені здається, що в мені так багато емоцій — я надзвичайно тонко відчуваю світ.
Це і плюс, і мінус, безумовно, але я і радість так відчуваю. Наприклад, коли ми вив’язували зразочки грибочків, я була в захваті. Я так раділа, коли вийшли саме ті, які я хотіла. Саме такий шов вийшов, і в мене така радість, така радість! Зрозуміло, що це просто шовчик, просто грибочок (Посміхається — Ред.). Але для мене це дуже важливо. Розумієш? Бо інакше навіщо це все?
Л. П. «Кабаре» стало для багатьох відкриттям твоїх талантів?
Д. Б. Так. Бо певний час я ніде не працювала, потім почала створювати «Містера Подушку». Коли я зробила «Кабаре», то почула: «Тобто і костюми, і декорації — це все ти? Ти що, художник?». Багато хто був здивований, хоча я зробила понад 30 вистав. Для багатьох це було відкриттям. Я просто не дуже люблю розповідати… Бо це ж було давно. Мені важливо, хто ти зараз!
Л. П. Тобто ти переїхала до Києва і ніхто не знав про твій бекграунд? Люди бачили тебе просто як красиву дівчину? Ти не розповідала, ніхто не питав?
Д. Б. Так, класно виглядає, дивно вдягається….
Л. П. Оце так «розпаковка» була. Роки роботи в театрі, десятки вистав, про які ніхто навіть не здогадувався. Ніхто з оточуючих не цікавився чим ти займалася раніше?
Д. Б. Коли я працювала в театрі в Дніпрі, ще не було Instagram, і Дніпро — досить закрите місто, не супер театральне. На закордонні постановки всі квитки завжди розпродавали, наші вистави мали ажіотаж, але такого розголосу, як у столичних театрів, у нашого не було. Такий був період.
Мої дві вистави були номіновані на Шевченківську премію. Двічі. Я була наймолодшим головним художником серед колег.
Можливо, якби я працювала в Києві, більше б людей знало, чим я займалася. Але я ніколи не вважала себе якоюсь особливою. Більшість мого спілкування було лише в театрі, ми жили цією внутрішньою історією.
Коли я переїхала до Києва, то через якийсь час захотіла працювати, почала знайомитися з керівниками театрів, приносила своє портфоліо, казала: «Я Дарія Біла, художниця, дуже хочу створювати. Якщо у вас буде якийсь проєкт, я б із радістю взяла участь». Але пропозицій не було.
Л. П. Це, мабуть, було не дуже приємно. Як ти це сприйняла?
Д. Б. Навколо дуже багато талановитих людей, і світ не обертається навколо мене. Я думала, що, можливо, я не така талановита, якщо мене не кличуть, можливо, треба було більше комунікувати, знайомитись з людьми, розказувати про себе, а я досить закрита людина, сором’язлива. Напевне через своє виховання. Мене виховували бабусь з дідусем.
Дідусю, до речі, страшенно подобалося, що я працюю в театрі, він був моїм найліпшим другом. Пам’ятаю, як одного разу прийшла до нього на роботу і побачила на стіні плакати вистав, над якими я працювала. Я тоді зрозуміла, як сильно він мною пишається. Це стало для мене величезною мотивацією — хотілося працювати ще більше, ще краще.
Дідусь і бабуня приходили на прем’єри, поки він міг. Потім він захворів і вже не виходив із дому. Але я завжди приходила до нього після роботи, розповідала про все. Ми могли годинами розмовляти. Йому було цікаво абсолютно все. Дідусь мене дуже багато чого вчив, давав мені життєву мудрість: як правильно розставляти пріоритети, як реагувати на критику, як спілкуватися з людьми. Він мене дуже підтримував, вірив у мене.
Бабуня вважала, що театр — це не для дівчинки. Вона часто казала: «Невисоко літай, боляче падати». Але це був її спосіб турботи. Вона дуже хвилювалася за мене, намагалася оберігати.
Зараз їй 90 років. Нещодавно їздила до неї в Дніпро. Їй завжди було страшно через зміни. Спочатку вона переживала, що я працювала в театрі, потім — що я пішла з театру. «Як це ти звільнилася, як це ти без роботи?».
Л. П. Враховуючи свою емоційність, як ти сприймаєш переживання бабуні?
Д. Б. Коли ти дитина, ти не завжди розумієш, що це така мова турботи. Вона у неї дуже своя і дуже специфічна — в страхах, в застереженнях. Не завжди мені це легко, але зараз я вже це розумію, сприймаю нормально. Звісно, коли я була підлітком і навіть вже досить дорослою, я намагалася довести. Але це ж світогляди. Я хочу, щоб бабуня була щаслива так, як вона хоче бути щасливою. Я не можу їй нав`язати своє щастя. Я можу тільки собі сказати, як треба. Більш нікому.
Л. П. У тебе три різних проєкти, виробництво, команда. Це досить великий обсяг роботи. Як ти все встигаєш? Що делегуєш, а що сама робиш?
Д. Б. У мене є директорка Регіна, є команда. Багато адміністративної роботи я делегую. Наприклад, якщо ми хочемо продавати «Містера Подушку» в якомусь магазині, це потребує перемовин, контрактів, логістики. У цьому допомагає команда. Робота не обмежується чітким розподілом обов’язків. Ми всі працюємо разом, і я знаю, що можу звернутися до будь-кого, якщо потрібна допомога. Я пам`ятаю, що коли робила «Кабаре», то дзвонила в кінці дня Регіні, розповідала, як прийшов мій день, дорогою додому зупинялася біля її будинку, вона махала мені рукою у вікно.
Тепер я створила простір, де всі ми працюємо разом. Я не хочу витрачати час на поїздки між різними місцями. Якщо комусь треба щось обговорити зі мною, це можна зробити одразу. У мене є окремий робочий простір — це для мене дуже важливо. Коли я закриваю двері, всі розуміють, що мені потрібен час побути наодинці й подумати.
Зараз для мене, для нас всіх дуже тривожний час. Тому, мабуть, чим більше тривоги, тим більше роботи.
Л. П. Чи встигаєш ти все, що хочеш зробити?
Д. Б. Я цього не аналізую. Просто ставлю собі ціль і йду до неї. Зараз намагаюся зробити свої дні «гумовими». Все, що можу зробити сьогодні, я роблю. Хоча бувають дні, як сьогодні (Через постійні повітряні тривоги та загрози балістики — Ред.), коли я скасовую примірки й зустрічі, бо інакше не можу зробити через безпеку людей.
Л. П. А що ти думаєш про вихід на міжнародний ринок твого бренду одягу?
Д. Б. Мені подобається ця ідея.
Л. П. Мрієш про показ?
Д. Б. Так, у Парижі, на кутюрному Тижні моди. Є у мене такі мрії та думки. Поки чітких дат не розписано, але я йду до цього крок за кроком. Паралельно виникають нові проєкти, які надихають на створення нових колекцій. Ми рухаємося у своєму темпі, я дуже вірю у свої проєкти. Мене оточують людей, які теж вірять. Для мене головне, що в це вірить найближче моя людина — це мій чоловік Міша. Він мене дуже підтримує, надихає і, коли у мене така зневіра в себе, він єдина людина на планеті Земля, яка може мене заспокоїти й просто надати сил. Це дуже важливо.
Л. П. Для свого бренду одягу ти використовуєш якісні тканини, висококваліфіковану ручну роботу, кількість одиниць лімітована. Все вивірено до дрібниць. Це формує відповідну вартість. Чи думала про те, щоб зробити другу лінію?
Д. Б. Це складне питання. Коли я починала роботу над брендом, то було надзвичайно важко знайти майстрів для складних аплікацій чи вишивки. Довгий час вони не були затребувані, бо ручна робота коштує дорого. Багато майстрів були змушені перейти до масового виробництва. Саме тому такі речі коштують дорого — через велику кількість ручної роботи. Наприклад, дівчинка, яка розробляє зі мною аплікацію, зараз живе в Антверпені, вона пересилає мені якісь зразки, за якими ми тут множимо на вироби. Це дуже довгий процес. Також є люди, які в`яжуть вручну якісь дуже складні речі. Я не можу сказати, чи буде друга лінія. Мені взагалі не подобається поділ на «першу» чи «другу» лінії.
Сенс моїх колекцій — показати, що кожна людина є головним актором свого життя. Не першим, не другим, а головним!
Масове виробництво — це не моя історія. Мені б дуже хотілося, щоб якісні речі були доступні для всіх. Але кожен має право оцінювати свою працю так, як вважає за потрібне. Інша людина може вирішувати, купувати це чи ні. За моїм брендом стоїть не просто гарна «обкладинка». Це історія кожної речі: з яких матеріалів її зроблено, як вона відшита. Я намагаюся створювати максимально якісні й класні речі.
Текст: Леся Пахарина
Фото: Микола Дебелинський, Андрій Пилипець, Поліна Гребеник, Ксенія Каргіна, Костянтин Біблюк, Мирослава Шупик, Суспільне Дніпро
