«Вже понад 300 днів мій чоловік перебуває у ворожому полоні після виходу з “Азовсталі”».
Вагітна, з однорічною дитиною на руках, Ганна Шпорт змогла виїхати з окупованого Маріуполя лише наприкінці березня. Її чоловік, боєць легендарного полку «Азов», залишився до останнього боронити місто від навали російських окупантів. Свій день народження та їхню річницю подружнього життя він «відсвяткував» у неволі.
«У ці дні настрій був дуже гнітючий, постійно хотілося плакати, але я завжди тримаю все в собі. Я тримаюся тільки завдяки донькам, які схожі на нього як дві краплі води».
Про те, що відбувалося в Маріуполі під час активних бойових дій та як вдалося евакуюватися з міста за відсутності мобільного зв’язку, про поранення чоловіка, його стан та місцезнаходження наразі, про переживання, мрії та сподівання Ганна поділилася з Лесею Пахариною у своїй особистій історії для ELLE.UA.
.jpg)
Мене звати Ганна, мені 24 роки. Я народилась у місті Маріуполі та прожила там усе життя, наразі вимушено перебуваю з доньками в Німеччині. За фахом — спеціаліст із фізичної реабілітації, до 24 лютого працювала масажистом, проводила лікувально-оздоровчі процедури, планувала відкривати свій кабінет масажу.
Мого чоловіка звати Артем, йому 28 років, він родом із Полтавської області. До повномасштабного вторгнення Артем був інструктором по підготовці рекрутів в «Азові». Свій день народження влітку він «відсвяткував» у російському полоні.
Сімейне життя
Артем — спокійний, врівноважений і дуже веселий. Пригадую, як він робив ремонт у нашій квартирі, а я, як емоційна жінка, відчайдушно намагалася йому допомогти. Щоразу, як у мене щось не виходило, я нервувала, а Артем, навпаки, з розумінням і добрим гумором ставився до цього, заспокоював мене, шукав рішення, коли мені щось не подобалося або я вагалася.
Мій чоловік — гарний і турботливий батько, він завжди допомагав мені в усьому. Коли наша донька Мирослава вчилася ходити, він боявся її відпустити, контролював кожен її рух.
Коханий постійно займався спортом, навіть коли ми виходили на вулицю біля дому, він йшов на спортивний майданчик, щоб позайматися хоча б трішки. Він дуже товариська людина, у нього завжди багато друзів, до 24 лютого вони часто зустрічалися разом. На жаль, більшість тих, кого я знала, загинули в Маріуполі. Усвідомлювати це дуже боляче.
Наразі мені дуже не вистачає його спокою, його підтримки, його почуття гумору, того, як він любив веселитися і насолоджуватися життям.
Військовий досвід
До лав «Азову» Артем вступив у 2017 році після проходження строкової військової служби за рекомендацією свого брата, який уже був у полку. Чоловіку дуже подобалася служба, він постійно щось читав із військової літератури.
Бути дружиною військового іноді важко. Чоловік постійно на якихось навчаннях — і це не 2–3 дні, це можуть бути тижні. Але я розуміла, на що йду, з часом ти звикаєш, приймаєш. Хоча однаково дуже боляче й страшно за його життя.
Маріуполь, повномасштабна війна
Попри те, що деякі люди казали: «У вас же заводи й погане повітря», я дуже любила наше місто. Ми з чоловіком обожнювали виходити до моря, щоби просто пройтися, прогулятися, подихати морським повітрям, постійно ходили до драматичного театру й потім пішки йшли до площі Свободи.
Маріуполь останнім часом дуже активно розвивався. Це можуть підтвердити багато місцевих. Впевнена, що далі було б тільки краще, якби на нашу землю не прийшли російські окупанти.
Фото: mistomariupol.com.ua
24 лютого я була вдома в Маріуполі з мамою та донькою. Ми не очікували, що все так станеться, що все розгорнеться до такого масштабу, тримали себе в спокої. Ще із січня періодично обговорювали з чоловіком можливу ескалацію, але ми не очікували оточення міста — плани, які були продумані заздалегідь, неможливо було реалізувати через відсутність зв’язку. Я домовилася зі своєю подругою, що будемо виїжджати разом, бо в них є машина. Але коли 15 березня ми пішли до неї, її з чоловіком та дитиною вже не було, їхній будинок було зруйновано.
Востаннє свого чоловіка я бачила 20 лютого, наступного дня він поїхав на базу «Азова».
З 24 лютого до ранку 4 березня було порівняно спокійно. Ми постійно чули вибухи, але трималися з мамою, бо не мали права впадати в паніку — у мене на руках була однорічна донька. 1 березня повністю зник зв‘язок, вода та світло, але ще працювали магазини. Зранку 4 березня, ми помітили, що запасів води дуже мало, зібралися піти поповнити запаси, але тільки-но вийшли й дійшли до кінця двору, як почули, що летить міна. Вона влучила в п’ятиповерхівку перед нашою, ми забігли додому за найнеобхіднішим і спустилися до підвалу.
Одразу почався другий обстріл, уже по нашому будинку та під’їзду: влучили в дах, перший поверх і газову трубу.
Будинок Ганни в Маріуполі
Ми пробули в підвалі добу, потім мама пішла провідати мого старшого брата. Вони повернулися разом і забрали мене з донькою. Після всього я боялася виходити, але в брата ще були газ і тепло, довелося перебороти страх і піти.
У місті постійно лунали вибухи. Коли чуєш, як злітає літак, скидає 5 снарядів (десь 5–10 секунд між вибухами), година тиші і все повторюється — навіть закривати очі, щоби поспати, дуже страшно.
Поряд постійно були прильоти. Коли 15 березня ми вийшли з будинку мого брата і пройшлись нашим маленьким районом, я була, м‘яко кажучи, шокована — ні однієї вцілілої будівлі навколо, у кожну багатоповерхівку був приліт, я не розуміла, чи живі мої подруги, чи живі мої сусіди, люди, яких я знаю.
Евакуація
Ми намагалися зв’язатися з волонтерами, щоб якось виїхати, проте марно, запитували у знайомих, чи можливо якось виїхати. І чули у відповідь: «Все на свій страх і ризик». Але я розуміла, що потрібно шукати спосіб евакуюватися, потрібно діяти — я мушу зберегти життя доньці.
18 березня я виснажилася від цього пекла остаточно й була готова просто йти пішки, але незабаром повз нас пробігала дівчина, запитувала, чи є діти. Я одразу схопила доньку, сумку і, не гаючи часу, поїхала, не встигнувши навіть ні з ким попрощатися.
Нас забрали автівкою, інші — хто на автівці, хто на велосипеді, хто пішки з візком з магазину в руках. Хто як міг, так і вибирався. Людей було дуже багато, ми простояли в черзі до першого блокпоста з росіянами приблизно 2–3 години.
Коли ми їхали, картина була моторошна. Усе було зруйновано, тіла лежали на дорогах, когось уже поховали, когось тягли до Нової пошти, де люди облаштували морг.
Коли дісталися до першого блокпоста, було видно чорний дим над містом. Окупанти підходили до наших людей, роздавали українське печиво та цукерки, розповідали, які вони молодці, які вони «освободітєлі». Я дивилася на них, і мені було так бридко... Здається, це читалося по моєму обличчю. В мене запитали за батька дитини, я відповіла, що він за кордоном. «Так і скажи, що він з "Азову"», — сказали вони. Мене врятувала донька, їй терміново потрібно було змінити підгузок, я різко відповіла: «Якщо я так кажу, то так воно і є. І взагалі зачиніть двері авто, дитині холодно».
Ілюстрація: @yuliya_osyka
На в’їзді до Бердянська стояли буряти, вони почали оглядати машину, хотіли забрати мої кросівки й сік з їжею доньки. За наші речі вступився чоловік, який віз нас на своєму авто. Бурят погрожував йому, хотів забрати ліхтарик на голові, але підійшов інший солдат, сказав, що багато людей у черзі, а вже комендантська година. Нас відпустили, ми позбирали свої речі із землі та проїхали.
До Запоріжжя змогли виїхати тільки 1 квітня, бо не було зв‘язку. Завдяки донечці мене не перевіряли і відпускали, у той час як інших жінок ретельно оглядали. Мої подруги показували плечі — чи немає сліду від автомату або бронежилета. У мене на першому блокпості перевірили тільки документи, і все, бо як тільки блокпост, то Мирослава плакала.
Коли нарешті опинилися на неокупованій території, хотілося плакати від радощів.
«Азовсталь», полон
На зв‘язок із чоловіком я вийшла 25 березня, він розповів, що в нього було поранення. Потім був періодичний зв‘язок до 18 квітня, після цього він зник взагалі. Знаючи, що відбувається в Маріуполі, я весь час дуже хвилювалася за Артема — за себе так не нервувала, як за нього.
Артем мало про що розповідав. Мабуть, не хотів, щоб я нервувала. Говорив, що мало їжі і він дуже схуд, приблизно на 6–10 кг при своїй і так невеликій вазі 75 кг. Просив, щоб ми були або в селі звідки він родом, або, якщо є можливість, їхали за кордон. Дуже хвилювався, щоб ми були в безпеці.
За весь час із 24 лютого я заплакала вдруге, коли вони вийшли в полон, уперше — коли дізналась, що коханий був поранений у грудну клітину. Полон одночасно давав надію побачити кохану людину, адже ситуація на «Азовсталі» була надскладна, водночас через обміни, суди, катування, теракт в Оленівці він ставав зручним важелем для росіян, щоб маніпулювати родинами військовополонених для впливу на нашу українську владу.
Вагітність
Про те, що вдруге вагітна, я дізналася приблизно в середині травня, за декілька днів до того, як хлопці виходили в полон. У той момент відчувала себе розгубленою — я не знала, як дитина перенесла весь цей жах, я не знала, чи живий мій чоловік. Я не могла зв’язатися з ним, щоб повідомити новину, змогла це зробити тільки через дружину його рідного брата, який теж служить в «Азові». Їй вдалося вийти з ним на зв’язок.
Про те, що я вагітна вдруге, коханий дізнався, виходячи з «Азовсталі»
На жаль, наразі ми не маємо жодної інформації про Артема, про його стан чи точне місцезнаходження. Хоча б щось про чоловіка я дізналася, коли обміняли його брата. Він розповів, що коханий одразу не міг повірити, що в нас буде ще одна дитина, а потім посміявся і сказав: «О як я можу прямо перед війною».
Коли він повернеться з полону, я розплачусь, обійму його, розповім про те, як сильно мені не вистачало його, скажу, що виконала свою обіцянку зберегти Мирославу цілою і здоровою. Щодня сподіваюся і вірю, що це ось-ось станеться.
Підтримка
Мене підтримують мої діти. Коли опускаються руки, Мирослава каже: «Мамо, дивись, у тебе є я, піклуйся про мене». Розумію, що потрібно все фільмувати, щоб чоловік мав змогу подивитися як росли діти, поки він був у полоні. Що ж стосується підтримки інших, на жаль, я відчуваю її тільки від тих, хто переживає теж саме.
Моя єдина мрія — повернення коханого з полону, Перемога нашої країни, а все інше це дрібниці. Тільки час, тільки зусилля. Головне, щоб всі були живі та здорові. Головне, щоб не забували всіх тих, хто боровся і бореться за наше життя, за нашу країну! А ще, як усі свідомі українці, ми маємо відмовитися від усього російського.
