З Юлією Приймак, керівницею Центрального регіонального представництва Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, ми зустрічаємося за кілька тижнів до народження її третьої дитини — доньки Ярослави, яка з’явиться на світ 28 травня. Юлія жартує, що вже давно возить із собою декілька валіз: і для пологового будинку, і для виїздів на обміни. «Війна — не привід ставити життя на паузу», — каже вона та зізнається, що навіть не має наміру збавляти темп. Стримує слово: за лічені дні після пологів повертається до робочого режиму, адже добре знає, що для сотень сімей полонених і безвісти зниклих вона є тією соломинкою, за яку тримаються з останніх сил. У відвертій розмові за трав’яним чаєм представниця Коордштабу розповіла журналу «ELLE Україна» про умови утримання наших захисників у російському полоні, про найбільш емоційні моменти під час обмінів і про ключові помилки родичів українських бранців.
.jpg)
ELLE Юліє, перш за все вітаю вас із нагородою, яку ви отримали в січні. Чи можете розкрити деталі, за що саме вас відзначили в ГУР Міноборони?
Юлія Приймак Як мені сказали, це відзнака нового зразка, вона має назву «З Україною в серці» — гарна така і справді дуже важлива для мене. Отримала я її за волонтерську діяльність, тому що наш фонд «Стратегія відродження України» активно підтримує ГУР, зокрема розвідувальні групи. Представники розвідки є в кожному угрупуванні, але їх ніхто не бачить, про їхню роботу ніхто не знає, тому просити про допомогу відкрито вони не можуть. Проте ми маємо їх підтримувати. Є необхідність — ми допомагаємо.
ELLE Як почалася ваша діяльність у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими?
Ю. П. Усе почалося з того, що в мене юридичне посвідчення правозахисника. І я розуміла, що маю щось робити, якось допомагати людям. До того ж у мене є досвід роботи в МВС, знаю, як працюють суди, СБУ, Червоний Хрест, Головне управління розвідки. Тож мене як адвоката почують швидше. Бо коли звертається пересічний громадянин, його звернення розглядають тридцять днів, а коли адвокат — це зовсім інші терміни, інший вплив. Ми почали збиратися з дівчатами, чиї близькі перебували на Азовсталі й потім потрапили в полон. Ще тоді я зрозуміла, що цей напрямок мені близький. Хоч я і працювала колись слідчим, бачила в’язниці й ізолятори, тема позбавлення волі завжди була для мене однією з найболючіших: у людини по факту є життя, але вона не може ним розпоряджатися. Ми щомиті мусимо пам’ятати про кожного, у кого ворог відібрав таку можливість. Коли мене запитують: «А які умови утримання в полоні?» — я не знаю, що відповідати. Будьмо відвертими: у РФ більш-менш живуть всього два міста, інші виживають. Погляньте, як вони ставляться до своїх громадян! Тому російський полон — як на мене, це найжахливіше, що може бути. Але Україна захищає своїх, справді відстоює їхні права і повертає додому.
ELLE Скільки українців станом на сьогодні залишаються в російському полоні? І чому так тяжко йдуть перемовини?
Ю. П. Багато українців. Варто пам’ятати, що там є полонені, яких утримують із 2014 року. І ми знаємо про кожного, повертаємо також їх і спілкуємося з їхніми сім’ями. Скажу тільки одне: тих, хто потрапив у полон з початку повномасштабного вторгнення, в рази більше, ніж тих, хто перебуває там від часів АТО. У чому полягає складність? У тому, що ми наразі проживаємо унікальний досвід, раніше не відомий світовій спільноті. Відповідно до Женевської конвенції, обміни не можуть здійснюватись під час повномасштабної війни, та й не здійснювались ніколи. Тільки після завершення бойових дій, капітуляції чи підписання мирової угоди. Тому росіяни маніпулюють свідомістю українців, засуджують наших оборонців там. Якщо говорити про законодавство, полонені мають утримуватися в спеціально відведених місцях, які у РФ взагалі не передбачені. Полоненим мають надаватися безкоштовні адвокати, правозахисники. У нас також є випадки засудження й висунення обвинувачень російським військовополоненим — вони дійсно варвари, що прийшли на нашу територію та вбивають наших людей, тож Україна виносить вироки в рамках чинного законодавства. А українські полонені — це по факту викрадені люди.
.jpg)
Під час обміну 26 квітня додому повернулись 44 українці
ELLE Згідно з міжнародним правом важкопоранених і цивільних мають повертати в першу чергу. Як це працює сьогодні на практиці?
Ю. П. Ми правова держава, яка виконує зобов’язання. І коли люди питають: «А чому ви повернули важкохворих полонених росіян?» — я нагадую, що ми маємо дотримуватися правових норм. Ці процеси впливають на те, що нас підтримує весь світ, а нам ця допомога вкрай необхідна. Ми не варвари, ми не вчиняємо так, як вчиняє ворог, який «своих нє бросает». Ми хочемо повернути додому кожного українця. Так, цивільні, важкопоранені, жінки — у пріоритеті, тож взагалі мають бути звільнені без умов обміну. Але ворог не дотримується жодної логіки чи морального кодексу.
ELLE Чи правда, що військовополонені не знають до кінця про обмін?
Ю. П. Так, вони не знають. Ба більше — вони не знають, що зараз відбувається з Україною (їм регулярно говорять, ніби такої держави вже не існує), що трапилось з їхніми сім’ями і чи взагалі їм є куди повертатися. Вони можуть думати, що їх везуть до іншої колонії або ізолятора. Рідних також ми сповіщаємо вже по факту проведення обміну.
ELLE Перші хвилини повернення наших захисників додому дуже емоційні. Навіть по той бік телефонного дисплея важко стримати сльози. Як вам вдається триматися, адже на фото та відео з обміну ви завжди усміхнена?
Ю. П. Я щоразу готуюся до зустрічей, вивчаю психологічний портрет кожного, кого ми визволяємо. Знаю їхні історії, знаю, кого з рідних треба набрати, кому що треба розказати. Плачу вже опісля. А на самих обмінах я максимально сконцентрована та намагаюся підбадьорювати хлопців і дівчат. Я розумію, скільки роботи на нас ще чекає. Знаєте, як пишуть у казках: «Потім вони одружилися і жили довго й щасливо». А що було після одруження — ніхто ніколи не розповідає. (Сміється.) Після полону розпочинається довгий і тяжкий шлях: у звільнених постає низка питань з подальшим проходженням служби, зі здоров’ям, з реабілітацією, з рідними. Тому роботи багато, немає часу на слабкість.
Юлія Приймак 10 квітня обіймає звільненого захисника Михайла Калашника. Його емоційний дзвінок матері, що потрапив на відео, облетів всю Україну
ELLE Через вас проходять сотні щемливих історій. Чи могли б ви поділитися тими, які вразили вас найбільше?
Ю. П. Таких багато. Наприклад, захисниця Аліна, в якої на руках загинув чоловік у Маріуполі, а через деякий час вона потрапила в полон з Азовсталі. Маленька дитина, шестирічний хлопчик, який має проблеми зі слухом, рік жив з бабусею та дідусем. Вони не дзвонили, ні до кого не зверталися, а просто чекали, бо сподівалися, що ті, хто потрапив з Маріуполя в полон, офіційно підтверджені Червоним Хрестом, а отже, точно живі. Їй 27 років, вона навіть не може поховати свого чоловіка, адже тіло досі не віддають з Маріуполя, але бачили б ви її очі! У неї немає образи та злості, вона свідомо прийняла всі втрати свого життя і понад усе цінує нематеріальні речі.
Дуже вразила історія ще однієї дівчини, подруги Аліни. Питаю, як вона потрапила до Маріуполя. Вона каже: «Я пішла воювати у 2017 році». — «Чому саме в 2017-му?» І вдумайтеся, що вона відповідає: «Ви розумієте, на початок війни моїй дитині було чотири роки. Я просто боялася — якщо мене вб’ють, дитина не пам’ятатиме маму. Тож дочекалася, коли сину виповнилося сім років, і пішла воювати, тому що мушу». Готувати ті ж борщі чи оладки, працювати з паперами теж комусь треба. Я дивлюся на них, слухаю і розумію, що наші жінки — це надбання для всього світу. Наша нація — це майбутнє планети.
ELLE Що саме найпершим просять і розповідають визволені полонені? Що ви з собою берете на обміни?
Ю. П. Беремо телефони, тапочки, одяг, узгоджені набори продуктів. Якщо чесно, я в перші рази нишком возила шоколад, і лікарі мене дуже сварили за це. Тому що шлунок і підшлункова не адаптовані до такого, воно може зашкодити. Якось хлопці так накурилися цигарок, що аж погано стало. Звісно, їм всім хочеться одразу закурити. Яблук також вони не бачать місяцями, хто ж їх в полоні фруктами годуватиме? Хочуть солодкого. Тому ми веземо їм вафлі, фруктові пюре, кисломолочні продукти, гарячий чай тощо. На жіночі обміни стараюся приїхати з квітами. Дівчата зазвичай більш емоційні, виходять з автобуса і вже кричать: «Несіть наш прапор!» — та починають співати гімн. Волосся немите, але акуратно заплетене в колоски. І такі вони заряджені, такі сповнені життям!
Обмін полоненими 6 травня. Катерина Павліченко (заступниця міністра МВС), Юлія Приймак і п’ятеро дівчат з Азовсталі, звільнених з полону. Двох дівчат (праворуч) повернули додому раніше, трьох (посередині) — саме цього дня
ELLE Чи підтримує держава українців після визволення з російського полону?
Ю. П. Від їжі, одягу й телефонів безпосередньо під час обміну до обстеження, супроводження і постреабілітації вже потім. Я бачу, іноді в мережі оголошують збори для звільнених хлопців і дівчат. Звісно, ніхто не забороняє цього робити, але загалом наші підопічні повністю забезпечені. Їм надають відпустки, скеровують на реабілітацію в санаторії, за необхідності — відправляють на лікування за кордон. Є фонди, які оплачують це лікування через держустанови, за потреби — підтримують фінансово індивідуально. Протезування в Україні безкоштовне і на досить високому рівні. Ця вся інформація є на нашому сайті. Тобто родини можуть дізнатися всі подробиці там, або ж оборонці можуть звертатися прямо до сімейних лікарів. З кожним випадком ми розбираємося окремо. Тому я завжди говорю: телефонуйте чи пишіть напряму, ми зробимо все можливе.
ELLE Крім того що ви організовуєте процес обміну полоненими, ви ведете роботу з родинами?
Ю. П. Звичайно! Це завдання Координаційного штабу, створеного від самого початку повномасштабного вторгнення за наказом президента. У складі цієї міжвідомчої організації є робочі групи, частина з яких засекречена, є юридичні й міжнародні, є групи роботи із сім’ями. Це якраз і є громадські приймальні. У Києві така розташована на Спаській, 37, де зосереджений Головний координаційний штаб. Аби в людей була більша дотичність і комунікація з представниками Коордштабу, в інших містах також створені регіональні осередки. Працівники допомагають близьким військовополонених і безвісти зниклих оформити соцвиплати, надають психологічну та юридичну підтримку, консультують щодо подальших дій.
ELLE Які дії родичів полоненого можуть йому зашкодити? Чи даєте ви певні рекомендації, чого не слід говорити й робити категорично?
Ю. П. Ми завжди радимо одне: якнайменше коментарів. І коли журналісти звертаються до рідних, ми просимо консультуватися перш за все з Координаційним штабом. Тому що дуже важливо не нашкодити, особливо тим, хто ще залишається в полоні. І це не поодинокі випадки. Хлопці й дівчата самі просять: «Не розказуйте, не показуйте, не виставляйте фото у формі, не пишіть про перебіг війни в деталях». Це по-перше. А по-друге, ворог вводить в оману родичів і близьких, намагається видурити гроші — адже має персональні дані бійців, зокрема зниклих безвісти. Пропонують начебто допомогу: «Скиньте скільки не шкода вашому сину на передачку». Звісно, ніщо нікуди не доходить. Просто маніпулюють свідомістю і тим емоційним станом, в якому перебувають рідні. У цьому контексті я завжди наводжу приклад з хворим зубом у дитини. Ви ж не говорите їй: «Терпи, він сам переболить». Зазвичай ви не лікуєте його самостійно, а йдете до стоматолога. Але під час війни у військових питаннях багато людей чомусь вирішують, ніби вони самі краще знають, що слід робити. Треба все ж таки спілкуватися з фахівцями. Для цього створений Координаційний штаб, де вам неодмінно допоможуть. Я завжди наголошую: я адвокат, правозахисник, а на сьогодні ще й уповноважений представник центрального регіону, тобто мене почують точно. Я для цього і працюю тут, аби вам допомогти. І це для мене не робота, а покликання, стиль життя. Повірте: самотужки ви впораєтеся гірше.
ELLE Як ви реагуєте на претензії й докори тих, чиїх рідних досі не обміняли?
Ю. П. Ставлюся завжди з розумінням, тому що розумію кожну сім’ю. Часто, коли ми телефонуємо і повідомляємо: «Координаційний штаб повернув вашого сина з полону», мати плаче, а вже за пару секунд питає: «А нашого сусіда Петрика повернули чи ні?». Так, всі ці родини об’єднуються, підтримують одна одну, але, звісно, кожна мати чекає передовсім свого сина, дружина — чоловіка, батько — доньку.
Багато запитів надходить про те, чи є той чи інший боєць у списку. Немає такого списку. Є реєстр, і всі ми орієнтуємося на нього. Інші переймаються: «Нам не змінюють статус. Як його змінити?» Для України немає різниці між статусами «в полоні» і «зниклий безвісти». У нас на Великдень був обмін ста тридцяти осіб, і половина з тих, кого ми повернули, мали статус саме зниклих безвісти. Родини деяких захисників не знали навіть, чи ті живі. Люди скаржаться: «От ніхто нічого нам не каже. Скрізь подали запити, а ніхто не повідомляє, де він/вона зараз перебуває». По-перше, родинам ця інформація може і зашкодити. Ну дізнаєтеся ви, а що далі з цією інформацією робити? Хтось пише листи навіть прокурорам Рязанської області, а потім бідкається: «Ми не отримали від них інформаційного підтвердження». Так слава Богу! Значить, їх не утримують в якихось в’язницях. Або ж полонені можуть бути сьогодні в одній колонії, завтра в іншій. Немає сенсу передавати цю інформацію близьким.
Тут важливо пам’ятати, що, якби все залежало тільки від України, ми би вже давно обміняли всіх на всіх. Такі пропозиції неодноразово звучали з нашого боку. Перемовини — складний процес, і, коли питають, як вони проходять, я відповідаю коротко: важко. Бо іншого слова не підбереш.
ELLE Ваша сторінка в інстаграмі нагадує ще одну приймальню, куди щодня звертаються із сотнею запитів. І я знаю, що ви відповідаєте на ці повідомлення особисто. Коли ж ви встигаєте?
Ю. П. Ночами. (Сміється.) Запитів справді багато. Мені помічник рекомендував зробити автовідповідач, але всі ситуації різні. Навіть стандартне повідомлення «Доброго дня, залиште свої контакти» не працює. У когось син, у когось донька. І я маю дослідити історію. Звісно, ми направляємо до загального реєстру інформбюро, в якому є вся інформація щодо оборонців. Вони всі подаються на обмін. Сьогодні один, завтра другий, післязавтра третій. Родинам же хочеться розуміти: «А мій є в списку?» Але так це не працює. Дуже багато дезінформації. Ось нещодавно мені написала жінка, в якої зник безвісти брат. Вона розповіла, що іншому брату зателефонував начебто командир, який збирає рідних, аби везти їх на обмін до Краматорська. І вона питає мене: «А обміни проходять у Краматорську?» Я відповідаю: «Я не можу сказати, де проходять обміни, але ваша інформація стовідсотково не відповідає дійсності. Це шахраї». Яка мета? І виманювання грошей, і викрадення людей — різні мотиви можуть бути.
Паски для щойно звільнених з полону під час Великоднього обміну 16 квітня.
ELLE Ви працюєте в тісному контакті з Кирилом Будановим. Який він у роботі і в житті? Медійний образ у нього абсолютно позитивний.
Ю. П. Я ним захоплююся! Хоч і кажуть: «Не сотвори собі кумира», але, на мою думку, мають бути в історії такі імена і такі герої. Друга світова війна і РФ свого часу породили багато псевдогероїв, у яких руки по лікті в крові. Ми ж сьогодні маємо показувати українців, які є символами славетних подій. Тому я за здорову пропаганду, яка б піднімала бойовий дух. Буданов — унікальна людина з унікальним мисленням. Мені іноді здається, що він існує в паралельному просторі, де наша хвилина дорівнює його годині. Настільки швидко він думає, реагує, приймає рішення. Він повний кавалер ордена «За мужність», має всі три ступені. Хоч і говорять, ніби він занадто молодий, проте він вартий того, аби на нього рівнялися і захоплювалися ним. Так само як і генералом ГУР Дмитром Усовим, і багатьма іншими героями сучасності.
ELLE У розпал повномасштабної війни ви наважилися на третю дитину. Чи не було страхів з огляду і на час, і на вашу активну діяльність 25/8?
Ю. П. Вагітність — це не хвороба. Коли в мене через токсикоз трохи погіршилося самопочуття, я взяла невелику паузу, відлежалася, від’їлася, відпочила. Але потім розпочалася підготовка до перших обмінів, тож я швиденько повернулася до робочого графіку. Бо саме люди мене найбільше мотивують. Для мене це заохочення — бути дотичною до такої палітри людських емоцій. Я допомагаю їм, а вони певним чином — мені. А ще... Ніколи не буде вдалого часу. У когось ще немає бажаного будинку, автомобіля, кар’єри... Але я процитую свою бабусю: «Бог дав дитину, Бог дасть і на дитину». Я завжди мріяла про доньку. І коли мені діагностували певні проблеми зі здоров’ям, я подумала: «Треба зараз, потім можна не встигнути». Наші оборонці, які повертаються додому, теж майже всі говорять: «Є тільки тут і зараз». Зрештою, коли, як не на Перемогу, народжувати дівчат?
ELLE Чи залишається у вашому нинішньому графіку час на сім’ю та відпочинок?
Ю. П. Двох своїх синів я завантажила активностями, аби в них не було часу на нудьгу та тугу за мамою. Старшому вже одинадцять, він все розуміє. Загалом з війною всі українські діти вимушено подорослішали. Буває, каже мені: «Мамо, я нічого не роблю. Ти он стільки всього робиш!» А я відповідаю: «Сину, ми всі робимо достатньо. Ти гарно вчишся, тебе вчителі хвалять, вдома мені допомагаєш мити посуд або підлогу, доглядаєш молодшого брата. А я в цей час маю можливість попрацювати чи хоч трішки відпочити, поспати в ті короткі проміжки. Ти також твориш зі мною Перемогу». Мамині дні в нас теж бувають, коли я варю борщ і смажу млинці чи оладки. Мій чоловік пов’язаний з обороною держави, тож підтримує мене і добре розуміє. Звісно, потрібно тримати життя в балансі. Але зараз війна. Ми всі маємо наближати Перемогу якнайшвидше. Відпочинок і святкування вже будуть потім.
