За долею 31-річної Мар’яни Мамонової — медикині 501-го батальйону морської піхоти, яка опинилась у російському полоні вагітною, здається, стежила вся країна. На щастя, її донька народилась вже в Україні, дочекавшись звільнення мами. За рік, що минув з цього моменту, відважна жінка знайшла себе у волонтерстві і сприяє наближенню спільної перемоги у тилу. Про те, якими були ці 12 місяців на волі, виховання доньки, адаптацію до нового життя й не тільки Мар’яна розповіла в ексклюзивному інтерв’ю ELLE.UA.
.png)
Мар`яно, що з полону ви згадуєте найчастіше, і взагалі чи повертаєтесь думками до пережитого в неволі?
Кожної ночі, бо мене мучать страхи, емоції, яким я не можу дати ради. Буває, що взагалі не можу заснути, а коли це вдається, бачу один і той самий сон в різних інтерпретаціях про те, як потрапила в полон, що цьому передувало, як вже опинилась в камері, що ми чули з сусідніх, де катували наших військових. Ці жахи мене постійно переслідують. Ще не дає спокою, що дуже багато близьких мені людей, з якими я разом служила, була поруч вже в Маріуполі, досі перебувають у полоні. Як чоловіки, так і жінки. Це для мене є тригером і тим фактором, що весь час повертає мене думками до подій півторарічної давності.
Чи був момент, коли ви прощались з життям, або думали, що не зможете вибратися?
Найстрашніше було, коли нас тільки взяли в полон, і ми не розуміли, що далі буде. Чи нас тут розстріляють, чи залишать живими, чи будуть мучити, бити, ґвалтувати, чи ні, куди повезуть. Тобто це був найважчий момент для мене. Другий момент, коли за мною закрилися двері камері, і я зрозуміла, що нескоро звідси вийду. Третій момент, коли в Донецьку в слідчому ізоляторі мене допитували й погрожували забрати дитину.
Про це сказали один раз, чи повторювали постійно? Чи змінилось ставлення до вас, коли ваша вагітність перестала бути таємницею для тюремників?
Це було кілька разів під час допитів. Казали, що мене переведуть до російської виправної колонії суворого режиму, а сина чи доньку після народження — до дитячого будинку, бо там виховають краще, ніж мама «ЗСУшниця». І додавали, раз ніде не було сказано, що я потрапила до полону вагітна, якщо навіть мене колись заберуть на обмін, поїду я додому одна.
Щодо ставлення, я перебувала на загальних умовах з іншими дівчатами, особливого відношення до мене не було, навіть коли на шостому місяці став помітний мій стан. Хоча я вам скажу, що все залежало від зміни конвоїрів. Хтось з них ставився гірше, хтось краще, і не тільки до мене, а й до інших дівчат також.
Через перспективу бути розлученою з дитиною і загальні погані умови утримання, що вас особисто «тримало»? Ті, хто виходить на волю, кажуть про, наприклад, бажання вийти, щоб донести світу правду про знущання росіян над українцями, інші співають українських пісень, таким чином протестуючи проти «місцевих порядків».
Ми також співали разом з дівчатами, ділились переживаннями, історіями. А ще я багато читала. Допити проходили в бібліотеці, і я вже, коли мала такий величенький животик, забігала, набирала собі книг, щоб зайняти свій час. А що мене тримало? Життя! Це найцінніше в кожної людини. А в моєму випадку — це було два життя — моє і моєї дитини. І якщо вона мене вже вибрала в такий час, то я повинна була докласти всіх зусиль, чого б мені це не коштувало, щоб врятувати життя своїй дитині й народити її у вільній країні.
Ви мали план на випадок, якщо ви залишитесь до пологів у полоні й у вас намагатимуться забрати дитину?
Від мене мало що залежало, бо у мене не було ні документів, ні грошей, я була ніхто і звати мене ніяк. Якби дитина з`явилась у полоні, то свідоцтво про народження було або «днрівське», або за умови переведення в іншу колонію – російське. І я б зробила все, аби бути поруч з дитиною. Для мене це було складне рішення, але б я була там, де б перебувала вона. Я цього не приховую, але це не значить, що в мене якось там змінились погляди. Ні! В мене була і є проукраїнська позиція, я — націоналістка, яка є дійсною військовою, тим більше офіцером. Але для мене нонсенс, щоб мама залишила своє дитя! Це дуже важка і страшна маніпуляція жінок саме дітьми і в полоні у росіян вона має місце.
Мами зазвичай спілкуються з дітьми ще до народження. Ви якось намагалися вмовляти своє немовля почекати звільнення?
Звичайно. Тим паче, якщо до восьмого місяця була надія, що мене обміняють, то на дев`ятому вона почала танути. До того ж, росіяни весь час повторювали, що мене не заберуть і пологи відбудуться тут. Але якась внутрішня «жаринка» мені говорила: «Ти поїдеш додому». І я так себе обіймала, гладила живіт і казала, звертаючись до дитинки: «Мама тебе дуже любить і хоче побачити, і ми з тобою обов`язково зустрінемось, але зараз ще не час. Повір, коли ми приїдемо в інше місце, це буде те місце, де потрібно народжуватися. Там, вдома, на тебе всі чекають».
Тим, хто не стикався з полоном, здається, що звільнення і повернення в Україну — такий собі хепі енд. Та по факту — це тільки початок нової й непростої історії. У вас адаптація до вільного життя поєдналася з пологами й материнством. Це допомогло переключитися на інші реалії, чи навпаки ускладнило ситуацію?
З одного боку, я ще не звикла до відчуття свободи, того, що я вдома, і ось мені вже приносять дитину, кажуть: «Вітаємо, ти стала мамою». Ти в такій прострації, не знаєш, що робити з дитиною. Тобто такого якогось часу на реабілітацію я не мала. А з іншого боку, це насправді було круто, що все співпало, і це не дало мені на початку можливості задумуватися над тим, що мені довелось пережити. Це коли вже донька стала старша, мене почали переслідувати жахи. Я розуміла, що я вільна, водночас якась частинка моєї душі лишалась в полоні, бо дуже багато людей знаходиться там.
У питаннях виховання доньки ви спираєтесь на досвід старших жінок з вашої родини, чи більше орієнтуєтесь на сучасні методи?
Моя мама далеко, і вийшло так, що я сама була з дитиною і в мене не було знань про догляд за немовлям, хоча я і маю медичну освіту. Але диплом ще не означає, що ти автоматично станеш гарною мамою. Тож я більше спиралась на спеціальну літературу, відеоуроки від педіатрів, неонатологів, психологів. Того ж доктора Комаровського ніхто не скасовував. Хоча певні поради і від мами також приймала.
.png)
Все ж таки погане харчування, відсутність зручностей та можливості гуляти на свіжому повітрі при першій нагоді, психологічний тиск не могли не позначитися на вашому здоров’ї. З наслідками вдалось впоратися, чи відчуваєте їх і досі?
Оскільки я народила через чотири дні після звільнення, то в мене відразу після повернення додому почався післяпологовий період. А в ньому і так, зазвичай, ні краси, ні волосся, ні нервів, ні зубів — нічого немає. Але поза тим, після полону сиплеться зазвичай все — і нервова система, і шкіра, і суглоби, і кістки. Всі дівчата мають з цим проблеми й змушені тривалий час відновлюватися.
Якщо говорити про психологічний аспект, можливо самотужки впоратися з травмою, яку наносить полон?
Скажу, що чим «далі» від дня обміну, тим більше наслідків на вас навалюється. Кожна з тих, хто пройшов полон, стикається з нестабільністю психічного та емоційного стану. Ви можете сміятися, а за секунду вже плакати, почуєте якусь тригерну для себе новину, і це вибиває з колії. Внутрішньо ти збираєш себе по якихось частинках. І навіть якщо ми виглядаємо ззовні сильними, насправді ми дуже слабкі зсередини. Допомога фахівців в тому, щоб витягти себе з цього стану, покращити його, однозначно потрібно.
.png)
Здавалося б, ви на волі, маєте доньку і могли б зосередитися тільки на родинних справах, але ви вирішили інакше й почали волонтерити. Коли ви зрозуміли, що маєте сили на підтримку інших?
За пів року після звільнення, саме тоді, коли почали вилазити певні проблеми, я відчула, що не можу більше сидіти без діла. Я їздила, зокрема, на мітинги на підтримку військових медиків, яких росіяни утримують в полоні. А це, як відомо, заборонено Женевськими конвенціями. Не можна з лікарів робити обмінний фонд, але багато моїх колег продовжує перебувати в руках ворога. І чомусь світ цього не бачить і не чує. Для мене це болюча тема, як і для сімей, які чекають вже досить тривалий час повернення своїх рідних, через це зневірились і не бачать ніякого позитиву ні в мітингах, ні в розповсюдженні інформації, ні в закликах про допомогу. Я, напевно, для них як такий промінчик сонця, який доводить, що звільнення — це складний і тривалий процес, над яким потрібно працювати.
Також я долучилась до громадської організації «Дипломати», що виявилась близькою мені не тільки територіально — ходжу сюди на роботу пішки з донькою, але перш за все по духу і своїм цілям. Вона, зокрема, опікується дітками, а для мене після того, як я сама стала мамою, це дуже важливо — підтримувати малечу як саму вразливу категорію. Є в них і інші напрямки роботи з цивільним населенням, військовими, підтримки медичних закладів, які наразі потребують і фінансової допомоги, і оновлення обладнання.
З того досвіду, що ви вже отримали у волонтерстві, чи помітили ви певну втому і тих, хто цим безпосередньо займається, і загалом суспільства, коли йдеться про збір донатів?
Так, це дуже відчувається. Зовсім недавно ми збирали кошти для вихованців центру соціальної підтримки дітей та сімей «Рідні» і це було, дійсно, непросто. Можливо, через те, що я робила це вперше.
.png)
Ваша медійність допомогла вам у цьому?
Якщо згадати інших полонених дівчат, про яких писали медіа, наприклад, Катерину «Пташку» Поліщук, парамедикиню з «Азовсталі», то вони відразу після звільнення почали працювати над власним іменем, були активними в громадському просторі. А для мене відразу це було нецікаво, неактуально, бо в мене була маленька дитина, я була зосереджена на ній і хотіла забути про все. І ось цей пік популярності, якщо можна так сказати, я пропустила. Тому мені зараз складно, але я дякую всім, хто підтримав наш збір, ми його «закрили», зібравши 40 тис. гривень, і допомогли малечі. А зараз з «Дипломатами» готуємо великий проєкт, дуже близький мені, але деталі поки розкривати не можу. Так от для його реалізації буде потрібна вже набагато більша сума — орієнтовно 1,5 млн гривень. Думаю, що за великого бажання ми й цей задум втілимо в життя, бо важливо, хто з тобою поруч. А в нас дуже молодий і крутий колектив.
Як ви вважаєте, чи буде актуальним волонтерський рух після перемоги, адже саме зараз всі націлені на те, щоб її наближати в різний спосіб?
Тут варто нагадати, що волонтери — це звичайні люди, які потребують зворотної реакції й підтримки не тільки від таких, як вони, пересічних громадян, а й від влади. Наскільки я бачу, нормально вибудованої взаємодії в цій площині якраз немає. Вважаю це великою проблемою, яка потребує вирішення, тому що війна ще не закінчилась. Це буде забіг на довгу дистанцію, бо потрібно розуміти, з ким ми воюємо, які ресурси віддаємо, щоб досягати успіхів на передовій і звільняти захоплені території. І тут у тилу потрібно всім працювати на фронт, бо якщо цього не робити, фронт опиниться на місці тилу. Тому я впевнена, що на цій війні волонтери відіграли й продовжують відігравати велику роль, їхній внесок колосальний, і історія їх не забуде.
_(1).png)
Якщо говорити про майбутнє, яким ви бачите його після перемоги для волонтерства, України та для себе особисто?
Доки буде тривати війна, волонтерство, звісно, буде діяти, але і після її закінчення потреба в ньому не зникне. Нам здається, що з перемогою автоматично відпаде більшість проблем, та, насправді, дуже багато питань випливе, на які зараз, може, не так звертають увагу. Це, наприклад, втрати домівок мешканцями тимчасово окупованих територіях, куди люди хотітимуть повернутися після звільнення. Завжди буде потрібна допомога діткам, літнім людям, і, звичайно, військовим, які зараз б`ються за перемогу, і які отримують поранення, втрачають кінцівки. Таким чином відлуння війни ми відчуватимемо ще дуже довго, а, значить, волонтери будуть потрібні навіть більше, ніж зараз. Тому зараз таких людей, які займаються допомогою іншим, потрібно мотивувати, заохочувати, сприяти роботі, бо вони такі ж самі, як ми, так само втомлюються, вигорають. Повторюсь, важливо, щоб волонтерів почули представники влади.
Щодо мене особисто, то наразі я перебуваю у відпустці по догляду за дитиною до 3-річного віку. Планувала, що за час декрету вдосконалю свої медичні знання і згодом повернусь до армії, бо мені подобалось те, чим я займалась. А як воно буде далі, не знаю. Наразі знайшла себе у допомозі іншим у волонтерському форматі. В будь-якому випадку мою історію вже не забуде ні Україна, ні світ, бо я була єдиною вагітною у російському полоні, вийшла з нього і наразі намагаюсь бути корисною країні.
Загалом, всі українці в цій війні показали себе як сильний і солідарний народ, який здатен об`єднатися. В перші місяці повномасштабного вторгнення була така хвиля добра, коли люди думали більше про ближніх, ніж про себе. Потрібно про це нагадати людям, показати, що ми можемо, коли робимо щось заради спільної мети, бо після перемоги у всіх нас буде точно багато роботи.
