Фільм «Памфір» став для режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука дебютною повнометражною роботою. Кінострічка отримала велику увагу не лише української, а й міжнародної кіноспільноти. «Памфір» — це історія про хорошого сім’янина, якому доля посилає випробування, через які він звертає із чесного шляху заради своєї сім’ї.
«Памфір» став одним із 23 ігрових фільмів, які відібрали для участі в 54-му Двотижневику режисерів у рамках 75-го Каннського міжнародного кінофестивалю. Прем’єра української картини завершилася довготривалими оплесками і схвальними рецензіями, а український голос прозвучав на весь світ.
В ексклюзивному інтерв’ю для ELLE.UA Дмитро Сухолиткий-Собчук розповів про Каннський кінофестиваль, фільм «Памфір», заборону російської культури та майбутнє українського кіно.
Дмитро Сухолиткий-Собчук
ELLE.UA Що особисто для вас означає фільм «Памфір»?
Дмитро Сухолиткий-Собчук Для мене це нова сторінка у фільмографії. Якщо говорити про професію режисера загалом, то в ній є два етапи: перший — кіношкола, становлення, дебютний короткометражний фільм, у якому ти шукаєш свій стиль, почерк; і другий — створення повнометражного фільму, по якому стає зрозуміло, який ти як режисер, чи є тобі що сказати. Короткий метр — це свого роду сватання, візитівка. Після нього тобі довіряють масштабний проєкт. Фільмографія починається з повного метра, а всі короткі метри — це шлях до великих висловлювань.
ELLE.UA Створюючи фільм «Памфір», ви втілили в життя все задумане?
Д. С-С. Так, завдяки зусиллям усієї команди фільму можна поставити знак «дорівнює» між тим, як воно було задумано, і тим, як реалізовано. Треба розуміти, що ігрове кіно — це умобачення, і ним треба ділитися з усіма членами команди. Потрібно дійти до того, щоб бачення режисера було зрозумілим для всієї команди, яка допомагає втілити задумане в життя. Мені приємно сказати, що в нас це вийшло.
Офіційний постер до фільму «Памфір»
ELLE.UA Чим ви найбільше пишаєтесь у цьому фільмі?
Д. С-С. Довірою акторського складу та інших людей, з якими я працював.
ELLE.UA У фільмі «Памфір» дії відбуваються на Буковині. Наскільки важливо вам було не лише показати особисту історію героя, а й продемонструвати традиції й особливості життя цього регіону України?
Д. С-С. У мене є фільм «Красна Маланка», і ось якраз там розкрита вся етнографічна складова, в якій пояснюються певні українські традиції. А ось у «Памфірі» в мене не було завдання щось пояснювати в цьому ракурсі. У «Памфірі» ми заходимо в середовище, де ці традиції відлунням відбиваються на повсякденному житті.
Кадр із фільму «Памфір»
ELLE.UA Фінальні етапи роботи над фільмом проходили під час війни. Розкажіть, як це відбувалося та з якими труднощами ви зіткнулися?
Д. С-С. Ми мали показати фільм на Зимовому кіноринку «Одеського кінофестивалю», а після того піти до звукорежисера Сергія Степанського на Кіностудію імені Олександра Довженка, аби подивитися фінальний премікс і після того вже виїжджати у Францію на зведення звуку. У нас були квитки на 26 лютого. Планів було дуже багато, однак після ранку 24 лютого, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, було вже не до фільму.
Весь наш звуковий матеріал перебував тоді на Кіностудії Довженка, куди було практично не дістатися через підвищену небезпеку на той час у Києві. На той час велися вуличні бої біля Шулявки та працювали диверсійні групи. Але як тільки з’явилася можливість, асистент звукорежисера Олександр Верховинець на свій страх та ризик поїхав забирати звуковий матеріал.
Партнери запропонували завершувати роботу над фільмом дистанційно. Кожного вечора перший місяць війни після волонтерської діяльності вдень я приходив і писав нотатки, коментарі, відповідав на листи електронною поштою. Це все здавалося сюрреалістичною реальністю.
_(1).jpg)
Бекстейдж фільму «Памфір»
У квітні ми вже отримали пропозицію від Каннського кінофестивалю та зрозуміли, що роботу над фільмом потрібно закінчувати. Державне агентство України з питань кіно надало нам дозвіл на виїзд з країни на 10 днів.
У студії ми працювали ночами, а спали вдень: за тиждень до фестивалю потрібно було ще внести деякі зміни по кольору, спецефектам та прийняти титри.
Я скоріше згадаю, що я робив і де був, коли знімав матеріал про події в Україні, ніж те, що я робив постпродакшен. І це дивне відчуття, тому що робота над картиною забирала багато часу та енергії, а тут стало зрозуміло, що порівняно з тим, через що проходять українці, нічого складного немає, і всі чудово справилися зі своєю роботою. Важливіше в цей час бути корисним для країни. І коли ми їхали в Канни, то розуміли, що маємо говорити про події в нашій країні й це теж важливо.
ELLE.UA Як ви ставитеся до думки, що наразі у міжнародної кіноспільноти українське кіно все більше асоціюється з війною і від наших режисерів очікують робіт про цей період української історії?
Д. С-С. Про різні аспекти війни в Україні вже існує багато фільмів: і про гібридну війну, і про протистояння РФ. Це і «Погані дороги», і «Відблиск», і «Антлантида», і «Черкаси», і «Забуті», і багато інших. Мені здається, що міжнародна спільнота очікує певного переосмислення того, як ця війна нас змінила. І поки що ми не можемо дати відповідь на цей запит, тому що війна ще триває, вона в активній фазі. Жахливі руйнування, наслідки і те, що відбувається зараз, розкриває документальне кіно. Наприклад, «Фортеця Маріуполь» режисерки Юлії Гонтарук — цикл фільмів, побудованих на відеодзвінках до воїнів, які перебували в оточенні в Маріуполі на «Азовсталі». Ці фільми зображають непохитних, сміливих героїв. Вважаю, що такі фільми сильніші за будь-який репортаж.
_(1).jpg)
Бекстейдж фільму «Памфір»
ELLE.UA Яким чином російське кіно впродовж років формувало у суспільства антиукраїнські настрої?
Д. С-С. Давайте визначимося з тим, що таке російське кіно. Є радянський спадок, який транслювався постійно, навіть у роки незалежності. Це так звані «улюблені радянські фільми», у яких зустрічається шаблонний образ українця, наприклад картина «Максим Перепелиця». Українець там зображений вихідцем із села, котрого якимось чином перевиховувала чи змінювала радянська ідеологія (у цьому фільмі — армія). Він «якісно» змінювався, повертався додому оновленим представником соціалістичної спільноти. І все це, звісно, відбувалося за канонами драматургії.
Ідеологічна складова пронизувала всі радянські фільми, де українці, білоруси, а також представники інших республік були зображені як члени «придаткового суспільства». І якщо головний герой фільму був українцем, він завжди піддавався певному перевихованню. Цей екранний образ українця в радянському кіно закріпився, і акторам давали 1-2 фрази, пов’язані з варениками, салом чи чимось подібним, зводячи це все до жарту. Потім такі фільми ставали народними хітами, а ці образи все більше вкорінювалися. Далі з’являлося нове кіно, але й у ньому українець продовжував займати позицію за краєм стола. Винятком могли бути інакомислячі режисери, роботи яких часто ставили «на полицю», наприклад «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка. От Сергію Параджанову вдалося зняти інше кіно, можна сказати обійти систему, і цей успіх радянська влада йому не пробачила.
Бекстейдж фільму «Памфір»
Діяльність плеяди українських режисерів, які почали робити щось цікаве, припала на хрущовську добу та часи Брежнєва. І коли настала перебудова, українська кіноіндустрія майже не видавала національного продукту. Дві студії функціонували доволі активно — Одеська кіностудія та Кіностудія ім. Олександра Довженка. Проте автори були залежні від державного фінансування. Ті фільми, які знімалися в Україні на початку 90-х, можна зарахувати до подвигів. Проте російська кіноіндустрія не зупинилася і постійно видавала контент, який покривав кіно- та телевізійну сферу. Усе русифікувалося, російська мова використовувалася, щоб продати контент на ринок СНД, а також у Латвію та Литву, адже там також пам’ятали російську. Ну і звісно, цей російськомовний контент конкурував з іншими національними виробниками. Як результат ми отримали постійну присутність російського наративу в ефірі телебачення та в кіно.
До цього додаємо ще період з початку 90-х до 2006 року, коли покоління випускників профільних вишів мусили шукати роботу. І було два шляхи, де перший — робити російськомовний контент в Україні, щоб прогодувати сім’ю, і другий — виїжджати в Росію і працювати там. І дуже багато українських режисерів до 2013 року працювали на російське ТБ чи кіно. Бо це був основний ринок для заробітку і шанс на створення своїх картин.
Ця експансія російськомовного контенту відбулась одразу після оголошення незалежності. Ми маємо розуміти, що СРСР переформатував спосіб свого впливу і ось вони — нищівні результати для української кіноіндустрії, від яких ми почали оговтуватися після створення Державного агентства з питань кіно і всієї структури індустрії, яка почала розвиватися з 2010 чи з 2011 року. За 10 років у нас з’явилося нове покоління режисерів, які переключили свої професійні якості та почали робити своє, адже є де брати фінансування. Замовником кінопродукту стала Україна. І після перемоги над Росією нам потрібно буде розуміти, що фінансування кіно є важливим елементом культурного становлення нашої держави.
.jpg)
Бекстейдж фільму «Памфір»
ELLE.UA Чому важливо бойкотувати російське кіно?
Д. С-С. Бойкотувати російське кіно важливо, щоб не дати можливості будь-яким способом усім інакомислячим (навіть у їхній державі) режисерам перед усім світом «замолити свої гріхи». Зараз вони виступають наче «свідки», які кажуть, що не всі розділяють те, що робить Росія. Але в першу чергу вони громадяни Росії, які не мають права висловлюватися на міжнародній арені, поки продовжуються бої й російська агресія в Україні. Їхні голоси звучать як рівноцінне страждання, на рівні з тими людьми, які живуть в Україні та потерпають від російських ракет. Поки йде війна, давати росіянам голос на міжнародному майданчику означає дати можливість виправдати, вибілити, просунути думку, що є винятки із цього зла, яке зараз атакує Україну.
Можна порівняти цю ситуацію з Другою світовою війною. Це те ж саме, якби в час тотального знищення єврейського народу дати можливість комусь із Німеччини говорити про те, що «не вся Німеччина погана».
Представники російської культури повинні розуміти, чому їх ставлять на паузу. Розуміти, що у цьому випадку їхні голоси використовуються для просування російської пропаганди, щоб створювати імідж країни з видимістю плюралізму. Не має бути відчуття вседозволеності на кшталт: «Наша країна може бомбити іншу країну та вбивати її громадян, але ми все одно будемо мати голос на будь-якому майданчику — чи то театр, чи опера, чи кіно».
ELLE.UA Як саме кіноспільнота бойкотує російське кіно? Який механізм використовується
Д. С-С. Від початку війни українські представники Європейської кіноакадемії, члени Української кіноакадемії, а також різні гільдії створювали петиції, зверталися до Європейської кіноакадемії, «Єврімажу» (Європейський фонд підтримки спільного кіновиробництва і прокату кінематографічних та аудіовізуальних робіт, створений при Раді Європи. — Прим. ред.), «Креативної Європи» та багатьох інших інституцій, які можуть або лобіювати, або підтримувати фінансово проєкти російських кінематографістів. Завданням було змінити це, і наразі ми досягли великих успіхів — Росію виключили з Єврімажу, а Європейська кіноакадемія відкрито підтримала бойкот російського кіно і так далі.
Кіноспільнота ініціює петиції з проханням усунити російських представників у тих чи інших проєктах на міжнародному рівні. Крайня така петиція була ініційована продюсеркою Дар’єю Бассель щодо усунення російської експертки в комісії одного з проєктів IDFA — одного з найбільших кінофестивалів документального кіно у світі.
Тобто максимально перекривається шлях тим російським кінематографістам, які можуть приймати рішення або долучатися до великих кінопроцесів.
Кадр із фільму «Памфір»
ELLE.UA Як бойкот російського кіно вплине на українську кіноіндустрію та українського глядача?
Д. С-С. Треба загалом російськомовне та радянське піддати повній «кінолюстрації» та перестати ним захоплюватися. Було б чудово, якби наші кінокритики зібрались і зробили великий ідеологічний аналіз російського контенту, починаючи від мультфільмів і закінчуючи кіно, для того щоб люди розуміли, навіщо відмовлятися від усього російськомовного. Потрібно максимально це відрізати і запровадити квоти. І я переконаний: якщо позбавити ТБ усього російськомовного контенту, то з’явиться потреба в україномовному. І за декілька років у нас знайдеться і ресурс, і професіонали, які зможуть цю потребу закрити. Як на телебаченні, так і в кіно.
Досвід нашої кіноіндустрії дозволяє створити конкурентний продукт не тільки всередині держави, але й за її межами. Це доводять численні українські копродукції, власне, це показано на прикладі нашого фільму «Памфір». Продюсерка Олександра Костіна згуртувала навколо проекту велику кількість країн та копродюсерів. У той же час українські спеціалісти нічим не поступалися польським чи французьким. Нам потрібно надалі шукати партнерів саме серед європейських студій.
ELLE.UA Що може зробити звичайний глядач для бойкоту російського кіно, крім відмови від перегляду?
Д. С-С. Глядач має вибір. І якщо він буде качати і дивитися щось російське, то він має пам’ятати, що він щойно кинув грошей платникам російських податків і частина з них піде на російську армію. А якщо ви подивитесь українське — ви допоможете українській державі, армії і так далі.
Важливо також не створювати запит на російський контент, нехай російська мова стане на рівень мов національних меншин. Є нагальна потреба в тому, щоб усе з російськими ознаками зникло з нашого простору. І глядач має чітко розуміти, що непотрібно загравати з російськомовним контентом, адже це загравання з ворогом.
.jpg)
Кадр із фільму «Памфір»
ELLE.UA Як вважаєте, які зміни чекають на українське кіно після війни?
Д. С-С. Українське кіно після війни в першу чергу буде відстежувати зміни, які відбулися в процесі та після війни. Я думаю, що буде дуже багато післявоєнного документального кіно, яке показуватиме більш індивідуальні історії. Вони будуть вражати нас своєю силою і міццю, яку проявили наші громадяни перед цією чорнотою безжальної війни. Мені здається, що завдання кінематографу в тому, щоб усі ті документальні факти, які були зафіксовані впродовж війни, ретранслювалися роками, щоб унеможливити контакти з Росією на майбутнє. Важливо зробити так, щоб Росія з ворога не перетворилася на сусіда.
У нас усіх зараз є можливість знімати, бо майже в кожного є телефон із чудовою оптикою. У перспективі, можливо, хтось зробить щось на зразок «Щоденника Анни Франк», змонтувавши фільм із відео про життя в окупованому Херсоні або Маріуполі.
.jpg)
Кадр із фільму «Памфір»
Важливими матеріалами також є відео з конфіскованих мобільних телефонів окупантів, які зберігають ЗСУ та СБУ. Якщо вони зможуть колись поділитися цими архівами, то такими фільмами ми могли б довести світовій спільноті те, що ця війна не тільки наслідок російської імперіалістичної ідеології та колективної безвідповідальності, а й дуже персоніфікована історія, а також розказати, хто всі ці люди та які жахіття вони коїли в Бучі та інших містах і селах нашої країни.
ELLE.UA Як вас приймали в Каннах?
Д. С-С. Під час показу фільму в залі представників нашої делегації було небагато, здебільшого сиділи іноземці. Ми представляли фільм у рамках програми «Двотижневик режисерів» («Двотижневик режисерів» — це самостійна секція Канн. В основі програми — принцип «кінематографісти для кінематографістів»: навіть відбір до цієї секції означає визнання, яке зазвичай отримують лише імениті режисери. — Прим. ред.).
Потрапити туди означало потрапити в компанію до Мартіна Скорсезе, Гаспара Ное і багатьох інших видатних режисерів. Там дуже критична публіка, і я приїхав з відчуттям того, що наступного дня буду цікавитися, як у рев’ю критики обговорюватимуть нашу картину.
А вийшло так, що після показу нам почали аплодувати й оплески все не закінчувалися і не закінчувалися. Уся знімальна група була в шоці. Після показу до мене підійшов Паоло Моретті — директор цієї програми — і сказав, що за його каденцію він уперше бачить такі довгі овації. Це мене дуже розчулило. І наступного дня почалася низка інтерв’ю з найвпливовішими в кіноіндустрії виданнями. На день їх було приблизно дванадцять. І в цей момент ти розумієш, що відомі критики прийшли оцінити вагомість висловлювання та глибину художньої думки.
Станіслав Потяк, Соломія Кирилова, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Олександр Яцентюк на Каннському кінофестивалі
Я радий, що нас помітили як самобутню одиницю. Якщо це кіно дозволить по-іншому відкрити міжнародній спільноті нашу країну, я буду тільки радий та гордий, що мені вдалося внести свою лепту в становлення української культури.
Після Канн дуже багато фестивальних селекторів обирають до себе фільм, а світові та європейські кінотеатри беруть у прокат.
Команда фільму «Памфір» на Каннському кінофестивалі
ELLE.UA Що вас неприємно вразило на Каннському кінофестивалі?
Д. С-С. Запрошення російського режисера Кирила Серебренникова. Вони запросили режисера з Росії, в основний конкурс, із не найсильнішим фільмом і надали йому статус дисидента. Він наговорив нісенітниць про те, що росіяни — такі ж жертви війни. І це ще раз підтвердило думку про те, що не буває хороших росіян, не буває російського лібералізму і що він закінчується там, де починається українське питання. І дуже прикро, що організатори одного з найбільших фестивалів світу цього не зрозуміли від початку. А якщо й усвідомлювали, то це велика прикрість. Однак на появу Серебренникова дуже швидко зреагувала українська кіноспільнота.
Суть у тому, що будь-який російський режисер усе одно є інструментом у руках своєї пропагандитської машини, навіть якщо він інакомислячий. Але як показує практика, ніякі вони не інакомислячі. Вони говорять «стоп війні», а не «стоп російській агресії». І ось це звучить дуже безхребетно.
Дмитро Сухолиткий-Собчук на Каннському кінофестивалі
ELLE.UA Чому режисерам не варто знімати свої фільми з програми, якщо фестиваль не повністю підтримує бойкот російського кіно, і наскільки український голос важливий у цьому контексті?
Д. С-С. Я розділяю позицію, що українці не повинні знімати свої фільми з програми фестивалю, якщо там присутні російські фільми. Потрібно робити так, щоб вибити представників російської кіноспільноти з дискусійних панелей, розмовляти з організаторами та фестивальними директорами.
Якщо організатори не розуміють, що не місце в цивілізованому світі людям, які є представниками країни-агресора, то треба приїхати туди і пояснити їм. Але якщо забрати своє кіно і нікуди не поїхати, то їм ніхто цього не пояснить, а росіян і далі запрошуватимуть. Ось у чому позиція. Я вважаю, що взагалі потрібно вести довготривалий діалог саме з організаторами фестивалів, ставити провокативні запитання на дискусіях, виводити ці питання в публічну площину — це все унеможливить для самих організаторів перебування на фестивалі двох країн, які воюють між собою. Вони мають задуматись, чи варто запрошувати російські проєкти, поки війна не закінчиться.
ELLE.UA На вашу думку, організатори Каннського кінофестивалю зробили все можливе, аби позбутися російського наративу та підтримати українське кіно?
Д. С-С. Треба віддати організаторам Каннського кінофестивалю належне. Українська присутність цього року була як ніколи великою. Вони також заборонили російську делегацію, доступ до події російським журналістам. Дуже багато вони дійсно зробили, але запрошення російського режисера було помилкою.
Станіслав Потяк, Соломія Кирилова, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Олександр Яцентюк на прем’єрі фільму «Памфір» у рамках Каннського кінофестивалю
ELLE.UA Як іноземні колеги підтримують українські проєкти та режисерів?
Д. С-С. Ситуативно можна назвати дуже багато прикладів, тому я, напевно, узагальню. Перш за все, професійні гільдії та іноземні кіноакадемії висловили свою підтримку українцям. Ближчі, наприклад Польська кіноакадемія, допомагають з перших днів війни, і не просто матеріально, а конкретними речами, такими як медикаменти, каски, бронежилети для тих, хто знімає на фронті, або для військових.
Багато країн виділили різні гранти підтримки документалістам, наприклад ICFR Emergency Filmmakers Fund, Goethe-Institut та інші. Вони допомагали тим, хто втратив роботу або рідних. Таких програм було створено дуже багато. Один з австрійських фондів виділив гранти для репортерів, документалістів, які зараз знімають, на придбання необхідної техніки. Команда українського фестивалю документального кіно Docudays UA також отримала допомогу міжнародних партнерів для того, щоб підтримувати документалістів, які працюють під час війни.
Дмитро Сухолиткий-Собчук на Каннському кінофестивалі
Також за час війни тільки до мене звернулися мінімум п’ять організацій, які попросили для показу мій фільм «Штангіст». Усі кошти від його показів пішли на підтримку України — біженцям. Українська кіноакадемія створила цілу базу з фільмами, які можна показувати на різних благодійних подіях. Ця консолідація була і є системною, і вона продовжується, з’являються нові ініціативи. Тобто підтримка виражається в досить конкретних діях.
