«Материнська любов є всесильною – їй непідвласні жодні випробування». Це доводять наші сьогоднішні героїні. Життя кожної із цих жінок поділилося на ДО та ПІСЛЯ вже, принаймні, двічі: окрім повномаштабної війни в країні, що розпочалася 24 лютого, в житті кожної із цих жінок присутня ще одна війна. Це війна із онкозахворюванням власної дитини. У різний час кожна із них почула від лікарів настрашніший діагноз. У різних містах і за різних обставин кожна із цих українок починала боротися за життя власної дитини, однак 24 лютого всі вони зустрілися із новою реальністю – відтепер лікування дитини необхідно було забезпечувати в умовах війни. Як евакуюватися? Чи варто їхати за кордон? Чи перенесе дитина тяжку дорогу? Із вирішенням цих питань родинам допоміг благодійний фонд «Запорука». Уже 14 років фонд опікується онконедужими дітьми, із 2009 року надає проживання у спеціальному центрі «Дача». Сьогодні ж команда займається евакуацією підопічних – рятує дітей від війни та повертає шанс на одужання.
У рамках спiльного проекту із благодійним фондом «Запорука» та Pedan Buro спеціально до Дня матері ELLE мав нагоду поспікуватися із трьома відважними українками, які нині мають власний фронт – ведуть боротьбу за життя своєї дитини в умовах війни. Та попри трагічність кожної із історій, об`єднує цих жінок не тільки спільний біль – перш за все, їх об`єднує всесильна материнська любов і незламна віра в перемогу світла над темрявою.
Алла Чернецька
33 роки, багатодітна мати. Родом із Харківщини. Живе у селищі Нова Водолага. У Алли п`ятеро дітей: старшому синові Артему 13, Каті – 9, Поліні – 6, Аріні – 3. Наймолодшому Олексію нещодавно виповнився рік.
Рішення, що їхня сім`я буде неодмінно великою, приймалося разом із чоловіком. «Для мене це щастя бути серед дітей. Напевно, це моє покликання», – зізнається Алла. Проте в юності дівчина мріяла про професію, пов`язану з екстримом, наприклад, працювати в поліції. Але життя, як водиться, все розставило на свої місця.
У вересні минулого року у дворічної Аріни виявили нефробластому. До 24 лютого Алла з донькою проходили лікування у Харкові. Війна поставила їх перед вибором: або виїжджати з країни, або залишитися. Алла вирішила залишитись. Наразі вони у Львові, проходять лікування у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі.
«Все сталося раптово. Одного ранку Аріна прокинулася з температурою під сорок. Збиваєш її, а через дві години вона знову піднімається. Думали, що ковід, запалення легенів, але виявилося, що це найстрашніше, що може бути, — онкологія. УЗД показала, що у доньки десятисантиметрова пухлина лівої нирки з абсцесом. Для дворічної малечі це дуже багато. Нас терміново відправили до Харкова, де Аріну одразу ж поклали в реанімацію. Після всіх обстежень встановили діагноз – нефробластома. Призначили лікування – операція та дванадцять «хімій».
Коли я вперше почула діагноз, в мене було відчуття, що провалююсь у прірву. Чому моя Аріна? Що я не так зробила? Зараз розумію, що рак може статися з кожним. І в цьому ніхто не винний.
У перші дні я не знаходила собі місця. За цей час перечитала сотню статей про цю нефробластому. Забила голову різною інформацією – і страшною, і обнадійливою. Зрозуміла: якщо продовжуватиму в тому ж дусі, збожеволію. Щоб відволіктися, переклеїла шпалери в будинку за чотири дні. Допомогло.
Із чоловіком вирішили, що у лікарні з Аріною буде він, а я вдома з дітьми. Тоді мене дуже підтримала мати. Вона не відходила від мене. Налаштовувала на боротьбу, але при цьому намагалася не обнадіювати — розуміла, що може скластися по-різному… І я маю бути готовою до цього.
Плакати виходила надвір, щоб не засмучувати дітей. Хоча вони все відчували, звісно. Коли це сталося, я їх усіх зібрала і говорю: «З вашою сестричкою трапилося лихо. Але ми всі витримаємо, якщо триматимемося купкою, допомагатимемо один одному. Тоді й Аріні зможемо допомогти». З того моменту ми в цій купці й тримаємось.
Діти справді змінилися, стали стриманішими. Шанують мене. Раніше не особливо звертали увагу, втомилася я чи ні, а зараз ідуть гуляти і Олексійка з собою прихоплюють, щоб я трохи відпочила в тиші.
Початок війни нас застав удома. Вранці мені зателефонувала моя тітка з Києва: «Алла, почалася війна. Київ, Харків, по всій Україні гатять».
Потім мені згадався випадок, який зі мною стався в грудні. Я купувала мандарини в супермаркеті, коли до мене підійшла незнайома бабуся і сказала: «Дитинко, ти не те береш, бери крупи, олію, сірники, цукор, сіль. За два місяці буде війна». Подумала тоді: «Дивна якась жіночка». А бабуся виявилася провидицею.
Усвідомлення катастрофи, що насувається, остаточно прийшло на другий день війни, коли стали бомбити лікарню, де лікувалась Аріна. Перша моя думка: «Де тепер лікувати доньку?!!!». Щоб нас ніхто не зустрів і ніхто не наздогнав. Дзвоню нашому лікарю, який на той момент перебував у відпустці в Черкасах. «Приїжджайте сюди, — каже, — я тепер тут працюю». Починаємо шукати транспорт. Водночас наш волонтер повідомляє, що є можливість виїхати на лікування до Польщі. Не роздумуючи, погоджуюся.
Починаємо швидко збиратися. Беремо найголовніше – аптечку, теплий одяг. Чоловік знаходить машину. Як тільки виїхали на трасу, хтось із пасажирів запропонував помолитися, «щоб нас ніхто не зустрів і ніхто не наздогнав». Я тоді всю дорогу читала молитвослов. Усе, що знала. У результаті дісталися благополучно. Спочатку до Харкова, а потім до Львова, звідки мали відправитися до Польщі. Однак ми залишаємось!
У Львові, коли з`явилася можливість перевести дух, мене вже не так тішила думка про виїзд за кордон. У чужому місті я почувалася не дуже комфортно, але я була у своїй країні. А як буде у Польщі, серед зовсім чужих людей та без знання мови? А як же мої діти? Чоловік? Як потім повертатися? Тому коли дізналася, що наше лікування можна продовжити тут, рішення дозріло остаточно. Ми залишаємось вдома, в Україні!
Зараз в нас з Аріною вихідні між «хіміями». Донька тримається бадьоро. Дивлюся на неї і сама намагаюсь бути такою.
Дуже хочу додому. Вже два місяці мрію про одне — повернутись, розібрати валізи, а потім зварити величезну каструлю домашнього борщу. Все! Більше нічого не хочу. Тільки миру, щоб рідні були поряд і борщу.
Софія
36 років, багатодітна мати, має п`ятеро дітей. Живе в Краматорську Донецької області.
Про онко в свого наймолодшого сина Марка Софія дізналася вже під час війни. Цинічне вторгнення росії, а потім страшний діагноз Марка зовсім вибили жінку із колії. Однак показувати розпач перед старшою донькою та чотирма своїми синами Софія не могла собі дозволити. Розуміла, що повноцінне лікування в воєнних умовах може бути точно не там, де гатять ракети. Як в її рідному Краматорську. На пропозицію волонтерів «Запоруки» евакуюватися погодилася лише тоді, коли її запевнили, що заберуть усіх дітей. Наразі Софія у Львові. За кордон не поїхали, адже лікарі не давали жодних гарантій, що Марк витримав би дорогу.
«Моя донька Ілона – найстарша. Їй 17, навчається в 11-му класі, випускниця. Всі решта – сини, школярі також. Я їх весь час називаю своєю футбольною командою. Давиду буквально недавно 14 років виповнилося. Вані 9 років. Савелій – першокласник. Йому 7. І Марк, наймолодший – лише 2 з половиною…
Із хворобою Марка в нас все сталося спонтанно. Все відбувалося в березні. Вже після повномасштабного вторгнення росіян. Ми не були готові ні до першого, ні до другого. Ніхто до такого не може бути готовим!
У Марка не було жодних симптомів. Жодних проявів, що в дитини щось болить. Радісний малюк, звичайний. Гуляє, бавиться, сміється, бігає. І тут за вихідні просто виріс животик. Настільки збільшився, що ми всі були шоковані. Звернулися в нашу лікарню в Краматорську. Думали, щось із травленням. Але це було не порушення роботи кишечника. УЗД показала пухлину дуже великих розмірів. У міській лікарні не було вже потрібного обладнання, щоб повністю обстежити Марка. Все вивезли. Нас протримали 2 дні. Протягом цього часу лікарі вирішували, куди нас відправити – до Дніпра чи до Львова.
У Краматорську ми застали все – і обстріли, і прильоти ракет, і вибухи. У нас аеродром біля квартири. Найперші дні було особливо «весело». Всі вибухи фактично поряд із нами. Останній вибух, свідками якого були – у наших сусідів на нижніх поверхах повиносило вікна. Наші тільки повідчинялися навстіж, але не розлетілися на друзки. Тож дуже пощастило, що склом не зачепило, не поранило нікого. Ми швидко набрали нашого кума. Він недалеко від Краматорська мешкає – в Сергіївці. 40 хвилин їзди від міста. Ми попросилися, щоб він нас із дітьми забрав. Там були порожні будинки… У квартирі дуже страшно було знаходитися. Ми переїхали. Але прилітало і туди. Поруч село – снаряди влучили в 4 приватні будинки. Згоріли вщент. Люди також. Загинули всі, хто там мешкав.
Ілона, Давид, Ваня – вони не перший раз переживають обстріли. У 2014-му ми нікуди не виїжджали з Краматорська, тож все відчули на собі. Мешкали тоді в іншій квартирі. На 9 поверсі. І біля під’їзду «приземлялося». І склад, розташований недалеко від дому, вибухнув, палав. Картинка, як у фільмі жахів чи кінця світу.
Діти панічно бояться сирен, гучних звуків поблизу. Коли повітряна тривога, хлопці відразу залазять під ліжка, ховаються там. Ілона біжить у ванну. Вже на «автоматі». Страх вже у крові.
Коли лікарі розглядали направлення мене з Марком до Дніпра, я не сильно хвилювалася. Коли зайшла мова про Львів і можливість евакуації на лікування за кордон – у Польщу чи Італію, впала в істерику. Як я поїду так далеко, як залишу решту дітей самих?! Благодійний фонд «Запорука», який організовував наш вивіз, відразу заспокоїв мене, що заберуть всіх нас разом.
У мене було дві години, аби зібрати дітей «докупи». Мені їх привезли прямо в палату. Я ж біля Марка, не виходила практично звідти. Діти нічого толком із собою не взяли. Ні одягу, ні підручників. Те, що розуміли, що могли, те й забрали. На Львів добиралися евакуаційним потягом. Без медсестри, самі. Марка накололи знеболювальними, антибіотиками і жарознижувальними. Як пройшла та доба в купе із дітьми, не пам’ятаю зовсім.
Я їхала «в нікуди». Із сином на руках, який у будь-який момент міг померти. Від цієї думки досі не по собі.
Вже тут, у клініці (Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр – ред.), мені сказали, що евакуації за кордон не буде. Добре взагалі, що сюди добралися. Лікарі сказали, що Марк просто не витримає дорогу. 4 стадія, метастази по всьому організму... Як цього не помітили, я не навіть не знаю. Ми не очікували цієї хвороби, думки не могли допустити.
Тепер Марк проходить п’ятий блок хіміотерапії. За тиждень буде шостий, заключний. Далі по плану – операція. КТ покаже, які результати. Ззовні зараз Марк енергійний. Настрій хороший. Зовсім не млявий, як був на початку. Животик «впав». Нарешті я впізнаю свого хлопчика.
Ілону, Давида і Савелія прихистили в протестантській церкві. Живуть у своїй окремій виділеній кімнаті. Першу ніч по приїзду ми ж всі разом ночували в лікарні. Нас тут зустріли тепло. Дуже привітний персонал. Чуйні лікарі. Швиденько організували житло для старших. Наступного дня я вже відвезла їх туди, познайомилася з волонтерами. Коли є вільна хвилинка, навідуюся. Ілона в цей час приїжджає посидіти з Марком, поки я не на місці. Підстраховує й моя мама. Вдалося її теж витягнути сюди з Краматорська. Вона якраз за день до обстрілу міського вокзалу (8 квітня російські окупанти обстріляли залізничний вокзал Краматорська, де перебували тисячі людей, які чекали на евакуацію. Наслідки ракетного удару – 52 загиблих та 109 поранених, зокрема діти – ред. ) вибралася до нас на евакуаційному поїзді. Ще вагалася, їхати в цей день чи на наступний. Якби затрималася, її б вже не було.
Нещодавно тут Марка похрестили, бо в Краматорську не встигли. Марк сам собі хрещену обрав. Христину Мирославівну – нашу персональну лікарку, яка координує лікування. А хрещений спеціально з Краматорська приїжджав на хрестини. Потім повернувся назад.
Що з нашим будинком, квартирою, не уявляю. Всі сусіди, яких знала, виїхали. Де живе мама, за її будинком – міськрада і школа № 15. Так от від школи вже практично нічого не залишилося. Її розвалили до фундаменту. Руїни, а не школа. Яка ситуація з нашим житлом, нема в кого запитати. Але додумати нескладно...
Попри все я вірю в краще. Після «хімії» бачу прогрес. Марк себе значно ліпше почуває. Прошу в Бога, аби дитина перенесла операцію. Хвилююся за це сильно. Але не показую. Він же все бачить, реагує на мій настрій».
Я не хочу їхати з України. Це наш дім, наша земля. Хочу, напевно, як й усі ми, щоб війна швидше закінчилася. Щоб Марк видужав. Для мене це найголовніше. Це мій особистий фронт.
Інна Круглик
35 років, бухгалтер. Рідне місто – Херсон. Тут народилася, навчалася, здобула першу спеціальну освіту в економіко-правовому коледжі, вийшла заміж, народила сина Кирила. Коли хлопчику було 6 років, у нього виявили нейробластому в черевній порожнині 4 стадії.
Інна змушена була виїхати з улюбленого міста до Києва, аби лікувати сина. Згодом почалася війна і розлучатися довелося знову. Цього разу із рідною країною, де російська федерація не залишила її синові шансу на одужання. Наразі семирічний Кирило проходить лікування у Мілані, у клініці Pavia Policlinico SanMatteo Pediatria. Туди разом із мамою та онкохворою бабусею їх евакуював благодійний фонд «Запорука» за підтримки італійської організації Soleterre Onlus. Чоловік Інни воює нині у лавах ЗСУ.
«Це трапилось минулого року, на Різдво. Ми з друзями вирішили порадувати своїх дітей – повели їх до ігрової кімнати. Кирило, як завжди, був активним, веселим, невгамовним. Тому, коли ввечері поскаржився, що в нього болять ніжки, ми не здивувалися — ще б пак, після такої біганини! Але наступного дня почав шкутильгати. А ще за день вже зовсім встати не зміг.
Рентген нічого не показав. Травматолог припустив, що це схоже на забій м`яких тканин, та відправив до педіатра. Здали аналізи. І буквально одразу нам зателефонували з лікарні. Повідомили, що в організмі сина відбувається щось дуже погане, і нам терміново необхідно лягати в обласну дитячу клініку на обстеження.
З`ясувалося, що у дитини пухлина, яка на той момент займала третину черевної порожнини. Нейробластома четвертої стадії з метастазами у кістковий мозок. Як це могло статися?! Весь час ставлю собі це питання. Адже не було жодних передумов. Ми кожні три місяці всією сім`єю проходили медичний огляд – жодних симптомів. І раптом в один момент такий страшний діагноз.
Було дуже страшно і незрозуміло взагалі, як із цим жити далі. Але розслаблятись я не мала права. Нейробластома – агресивна пухлина, розвивається швидко. Часу на роздуми не було. Вирішили з чоловіком, що треба їхати до Києва.
Так ми опинилися в Національному інституті раку, де познайомилися із чудовим доктором Оленою Вікторівною Шайдою, якій буду вдячна все життя. Насамперед за моральну підтримку. Своєю впевненістю, що все буде гаразд, вона мене буквально врятувала. «Ми це лікуємо», – сказала вона. Переконала, що Кирило має шанси подолати хворобу, бо в Україні вже давно працюють за новітніми європейськими протоколами, що в нас багато крутих фахівців, яких знають і поважають у солідних європейських клініках.
А потім почалася війна… Того дня нас розбудив чоловік моєї сусідки по палаті. Подзвонив і промовив одне слово: «Війна». Що?!!! Ми не повірили. Та й хто одразу повірить, що у 21 столітті буде можливо таке? Пам`ятаю, як бабуся розповідала мені про війну. Все це здавалося таким далеким та нереальним. Здавалося, що з нами цього точно ніколи не станеться. Пам`ятаю, як у школі на заняттях з військової підготовки нас вчили тікати та ховатися під час бомбардувань. Ми тоді сміялися з усього цього: «Безглуздя якесь. Війни ж більше ніколи не буде…».
Навіть у найстрашнішому сні не могла уявити, що ховатимуся в підвалі зі своєю хворою дитиною від російських бомб.
Спершу ми не усвідомили, що відбувається. Головним залишалися наші діти та їхнє лікування. І тільки коли вперше почули вий сирени, відчули страх. Прийшло усвідомлення, що все дуже серйозно. Після наступної повітряної тривоги усі мами із дітьми стали спускатися до підвалу. В Інституті раку він виявився добре обладнаним: з гарним освітленням, плиткою на стінах, чудовою вентиляцією — діти могли дихати свіжим повітрям. Умови були комфортними, але лікування було припинено у всіх. Головний лікар пояснив, що у підвалі хімію робити не можна, а нагорі небезпечно. Тоді як бути? Була надія, що за кілька днів трохи стихне — адже росія обіцяла не стріляти по мирних об`єктах… Але з кожним днем все гіршало. Стало зрозуміло, що єдиний вихід це евакуація. Інакше наші діти просто приречені.
Почуття якоїсь жахливої безвиході відчула, коли нас евакуювали. День був похмурий – небо сіре, все довкола чорно-біле. Я їхала в автобусі, дивилася у вікно та плакала. Побачила будинок, в який поцілила ракета. Ніколи не забуду цю страшну картину, яку сотні разів бачила в кіно, а зараз це відбувається тут і зараз, зі мною, з моєю дитиною, моєю країною... Але найбільше мене лякало те, що у моєї дитини ця війна забере лікування. У ті хвилини та часи ніхто не знав, що нас чекає. Чи доїдемо ми взагалі живими хоча б до вокзалу. Але, на щастя, все обійшлося. Ми благополучно дісталися спочатку київського вокзалу, потім потягом доїхали до Львова, далі автобусом до польського кордону, звідти ще одним автобусом добралися вже до польського Жешува. Дорога мене втомила, але одночасно йтрохи заспокоїла. Адже ми тримали курс у безпечну країну, де моя дитина продовжить лікування. Сили надавало ще й усвідомлення, що, залишаючи свою країну, я тим самим рятую не лише сина, а й свою онкохвору маму. Отже, треба триматися.
Кінцевим пунктом призначення нашої «дороги життя» був Мілан, поліклініка San Matteo. Але потрапили ми туди не одразу, оскільки у сина підтвердився ковід. А це означає, що наше довгоочікуване лікування відсувалося ще на два тижні. Втім порівняно з тією невідомістю, яка була спочатку, все це сприймалося, як тимчасові труднощі. Головне, що ми приїхали в країну, де не стріляють і де лікують.
До речі, лікування тут організовано по-іншому. Усі медики, як солдати. Працюють, як годинник. Приходять щогодини, навіть уночі, оглядають, беруть аналізи, якщо потрібно. Все чітко, спритно, влучно і дуже привітно. Шкода, я не знаю італійської. Так хочеться поділитися з кимось із них, розповісти про якусь ситуацію докладніше, а то лише «Grazie!» і говорю.
Гріє мрія якнайшвидшого повернення додому – туди, де на тебе чекають і люблять. Цього ніщо не замінить, жодні матеріальні речі, ні машини, ні квартири. Я оптиміст по житті, хоч з мене всі сміються. Я така людина: якщо бачу ціль, то не бачу перешкод. Моя мета: вилікуватися і обов`язково повернутися до України, до свого рідного вільного Херсона. Мрію побачити своїх рідних, близьких, дорогих мені людей: тата, брата, дядька, батьків чоловіка, друзів. Усі вони зараз там. Як хочеться зібрати їх усіх і вирушить до Лазурного, до моря, де ми так любили відпочивати. Ми обов`язково переможемо, бо таких людей як нас, українців, немає більше ніде. А ще мені надає сили мій чоловік. Він зараз воює, але все одно знаходить час, щоб зателефонувати нам і підбадьорити. «Ви там лікуйтеся, а ми тут все відвоюємо і повернемося додому з перемогою», – каже.
Я вже знаю, що в першу чергу зроблю, коли повернуся додому. Вмовлю чоловіка завести другу дитину (усміхається – від ред.). Хочу, щоби в нас була велика родина.
Фото Алли та Софії: Катерина Птаха
Розмову із Аллою та Інною записала Наталя Бужинецька. Розмову із Софією записала Тетяна Сащук
