«Папір терпить усе, коли нам погано»: Ірена Карпа про терапевтичне письмо, нову збірку та досвід кураторства

Ексклюзивно для ELLE

«Нерозказані історії просто помирають», — зазначила Ірена Карпа в передмові до нової книжки «Я не знаю, як про це писати». Щоб такого не сталося, авторка організувала письменницький курс My Story, а потім вирішила відібрати найкращі тексти учасників і скласти їх в одну збірку разом з упорядницею Жанною Капшук та видавництвом #книголав. Вийшли 33 історії про проживання російсько-української війни — розмаїті оповідання та есеї, об’єднані спільним, трагічним досвідом. 

На початку книжки Ірена пояснила, що терапевтичне письмо здатне звільнити — сміхом, проговоренням, фіксацією емоцій та подій, виплескуванням гніву й ненависті, любові та вдячності, збереженням пам’яті про тих, кого варто пам’ятати. Як саме воно допомогло авторам і чому їхні історії варто читати, українська письменниця розповіла  в інтерв’ю для ELLE.

Книжка «Я не знаю, як про це писати» — це ваш новий досвід як кураторки. Як це — збирати історії в одну збірку? Якими були найбільші виклики для такого досвіду?

Найбільший виклик — це кількість студентів. Їх було близько ста. А тексти треба було обрати так, щоб вони влізли в книжку. Тема нової збірки обʼєднує проживання перших днів війни, тому в ній зібралися щирі, щемливі історії — про травму й трансформацію людської душі. Я відкидала зовсім сирі тексти, які мали потенціал, але потребували допрацювання. Також не взяла так звані сльозовижималки, де люди спиралися на вигаданий досвід.

Дехто ображався — мовляв, чому до збірки потрапили не їхні тексти, а історії когось іншого, ще й без попереднього письменницького досвіду. Адже на курс приходили й початківці — люди зі сфери фінансів чи фізики, і вони створювали блискучі тексти. Думаю, якщо вони продовжать писати, то матимуть успіх. Мені насправді дуже подобається відкривати нові імена — я, напевно, так віддаю борг, бо багато років тому моя перша публікація  також була у збірці. Фактично в журналі «Четвер», яким опікувався Юрій Іздрик. Йому також звідусіль надсилали тексти — причому навіть не його студенти, а просто «люди з вулиці». Юрій Іздрик серед цієї купи обирав щось для журналу — там з’явилася й моя робота. Тоді це було найбільше письменницьке щастя. Зараз збірка теж може виявитися стартом для когось. Можливо, якогось автора побачать, прочитають його текст і залишаться з ним Та і я егоїстка — хочу, щоб було щобільше хороших українських книжок і щоменше поганих. Тому тішуся, коли мої студенти пишуть щось класне та успішне. А все інше — це вже робота над собою. 

Фото: Instagram @lika_romanko

Як вашим студентам вдалося еволюціонувати у своєму письмі — особливо тим, хто прийшов з інших сфер діяльності? Як вони писали про війну?

Я майстриня чарівних копняків, тому маю свої чудодійні фрази. А ще — під час курсу просто даю домашку. У нас були 2 заняття на тиждень, і щоразу студенти виконували завдання на одну сторінку. Наприклад, я казала фразу «90-х вона майже не пам`ятала», а вони створювали тексти на основі власних асоціацій. 

Найкраще все ж люди пишуть із власного досвіду. Перші дні повномасштабної війни проживали всі — чи в ліжку за кордоном, чи в київському метро, чи в Харкові під обстрілами. Люди не можуть про це не написати. Є, звичайно, психологічний блок, але мої студенти справилися з історіями, та й сам курс був дуже щирим. 

Коли все закипає всередині, людина шукає виходу: чи в сльозах, чи в зміненому психологічному стані, чи у терапевтичному письмі. Ми зараз живемо у війні. Вона не тривала два тижні, щоб усі швидко про неї написали. Це наша реальність — і ми в ній творимо. 

Фото: Instagram @yuriy.veres

Яким є ваше терапевтичне письмо — як воно з часом трансформувалося і чому таке потрібне в житті?

До повномасштабної війни в мене не було саме терапевтичного письма. Воно з’явилося через вторгнення. 

На початку війни періодично накривало — з’являлися страх, недовіра, паніка. Вони не додавали конструктиву до щоденного життя, і я тоді просто розуміла, що мене ніби паралізувало. А коли  записуєш усі думки, емоції, ділишся тривогою на папері, то ніби викидаєш все із себе. Уже фізично записані думки не мають над тобою такої влади. 

Я не перечитувала свої терапевтичні записки — просто спалювала їх у каміні. Вони ж не мають жодної художньої цінності, то навіщо їх тримати? Зараз потреба в такому письмі з’являється рідше. Проте часом може знову накривати — як-от через трагедію в Бучі, підрив Каховської ГЕС чи ситуацію в Авдіївці. У кожного є особливо темні моменти. 

Терапевтичне письмо потрібне і для буденних подій, не пов’язаних з війною. Достатньо просто взяти блокнот і ручку — записати те, що на душі, розібратися з тривогою та ірраціональним страхом. Папір терпить усе, коли нам погано. А коли починаєш виписувати думки, то доходиш до причини, чому щось тобі заважає. Потім можеш і знайти до неї рішення або вже звернутися до спеціаліста. Це швидше і менш вартісно, ніж годинами разом із психологом шукати, наприклад, свій п’ятий клас і маму у восьмому ряду, яка дивиться на тебе з осудом, бо ти не танцюєш так, як усі нормальні дівчата. Бо, виявляється, ця ситуація і є причиною, чому ти тривожишся і боїшся перед важливим виступом, коли вже доросла.

Фото: Instagram @ame_mon_m

Можливо, у вас є особисті поради для терапевтичного письма? Чи це просто ручка, папір — і записуєш?

Це справді саме ручка й папір. Ти не знаєш, де тебе застане душевний біль і коли накриє страх разом з тривогою. Я наполягаю на тому, щоб це були саме блокнот і ручка, а не нотатки в телефоні. Письмо лікує — особливо тоді, коли є зв’язок між мозком і дрібною моторикою. 

На папері можна зробити будь-що: тричі когось убити, висловити роздратування, зірватися на близьких, поматюкатися… Він справиться з усім і буде таким собі терапевтом у кишені. А всі слова на папері не потраплять у реальне життя. 

Є, звичайно, методики. Наприклад, терапевтичні листи іншим людям, де ви намагаєтеся зрозуміти проблему у ваших взаєминах. Чи перепрошуєте, бо вам соромно за поведінку. Письмо звільняє багато енергії, якої зараз критично не вистачає.

Я завжди кажу дівчатам на курсі, щоб вони подіставали ті гарні блокноти, які вони накупують і шкодують використати. У них вони можуть написати листи до власної душі — щоб їй стало легше.

Фото: Instagram @yuriy.veres

Ви зібрали тексти проживання війни. Чим, на вашу думку, особлива збірка з-поміж потоку інших історій про війну?

Вона відрізняється тим, що в ній зібрані тексти здебільшого непрофесійних авторів. І сама книжка спонукає, щоб читачі її продовжили, доповнили своєю історією, адже має наприкінці пусті сторінки. Через багато років це буде дуже круто — уявляєте, онуки цих читачів дістануть збірку і прочитають її. Це навіть крутіше, ніж будь-які фільми на Netflix, бо це правда. Тож і ця книжка — про збереження пам’яті.

Ще на початку повномасштабного вторгнення я говорила із Сергієм Жаданом — він сказав, що зараз важливо те, що відбувається з людською душею. Про війну мають право говорити не тільки письменники, а й усі люди, в яких є душа і які хочуть якось зафіксувати пройдений досвід. Можливо, це навіть допоможе тим, хто прийде після нас. 

Фото: Instagram @lika_romanko

Як ви зазначали раніше, на вашому курсі були непрофесійні автори, які не мали попереднього досвіду роботи з текстами, проте дуже добре проявили себе. Наскільки взагалі цінні такі досвіди — коли здається, що не маєш до чогось хисту, але все ж робиш перші кроки в певній діяльності?

Мені здається, що будь-яка порядна людина критична до себе. Тільки повні бездарі вискакують на стіл і верещать, які вони класні та геніальні. Я їх боюся, чесно кажучи.

Починати робити те, чого не вмієш, — це завжди «стрьомно». Але потім стає дуже класно. Це як вивчати нову мову — спочатку ти кажеш «Bonjour, ça va?», а потім вільно спілкуєшся і маєш нових друзів. Чи кермувати автомобілем — ніхто ж не народився з цим знанням і вмінням. Або виховувати дитину — поки її не маєш, то не знаєш, як візьмеш на руки. У нас щодня є такі досвіди: поїхати в іншу країну, місто, приготувати нову страву… 

І писати вміють усі — просто хтось створює власні тексти, а хтось тільки читає чужі. Та якщо людина хоче саме писати, то нехай пробує — можливо, відчує, що це дійсно її покликання. Звісно, деякі люди мають більше хисту, та це не означає, що вони будуть успішнішими. Просто хтось думатиме, що вже молодець, а хто працюватиме уважніше, читатиме більше і теж матиме результат.

Фото: Instagram @lika_romanko

Ви плануєте знову видавати книжки під кураторством чи працюєте над виходом власної? 

Я намагаюся дописати свою наступну книжку. Працюю над нею вже два роки і, здається, на момент цієї розмови маю тиждень, щоб закрити дедлайн. 

А щодо збірок, які виходитимуть під моїм кураторством, — уже навіть є тема для наступної. І самі авторки, яких я б хотіла зібрати, — це жінки, вже реалізовані у своїй сфері: дослідниці, науковиці, власниці бізнесу, організаторки культурних подій, викладачки. За ними цікаво дивитися, бо вони мають більше життєвого досвіду.


Реклама

Популярні матеріали

Шукайте свіжий випуск ELLE Decoration


10 трендових манікюрів для коротких нігтів на весну 2024 року...


Стилістка Марина Мартинів запустила платформу FÉMATCH для пошуку...


Читайте також
Популярні матеріали