«Я не знаю, як про це писати» — збірка короткої прози від авторок-учасниць курсу терапевтичного письма My Story Ірени Карпи.
Це історії проживання російсько-української війни. Художньо переосмислені та втілені в оповідання й есеї, вони звучать розмаїто, але залишаються голосами одного спільного досвіду.
«Говорити, розповідати, радитися вголос зі своїми — це те, що тримає нас у найскладніші часи, — каже Ірена Карпа. — Ці історії — якраз такі».
Письменниця пояснює, що терапевтичне письмо здатне звільнити — сміхом, проговоренням, фіксацією емоцій та подій, виплескуванням гніву й ненависті, любові та вдячності, збереженням пам’яті про тих, кого варто пам’ятати. Наприкінці збірки Ірена Карпа пропонує читачам також спробувати записати власну історію або просто думки.
«Бо хто, як не ви, є головним героєм вашого життя?» — каже письменниця.
Читаємо уривок із книги «Я не знаю, як про це писати»
«БА, РОЗКАЖИ МЕНІ ЦЕ ЩЕ РАЗ!..»
Чи пам’ятаєте ви, як бабуся чи дід у дитинстві розповідали вам про війну? Як ви лежали під ковдрою, в теплі й добрі, затамувавши подих, слухали про жахіття, з яких вашим родичам вдалося вибратись живими, й подумки тішилися, що тепер усе позаду й таке більше ніколи не повториться? Наші батьки мали бути першими українськими щасливчиками, що не застали війни на шляху.
Може, вся ця збірка й почалася з легкої руки моєї бабці Ліди. З її історій про окупацію Київщини німецькими фашистами. Бабці було шість років, коли прийшла та війна. Мені було стільки ж, коли я її слухала й просила розказати ще.
«Ба, а що ти їла тоді? А ким працювала твоя мама? А тобі було страшно?» І бабця розказує... Про прадіда і його брата, що, втікши з полону під Києвом, ховалися в погребі, поки в домі жили німці. Про бабу, що тихцем спускала їм їсти, переживаючи, щоб не дуже гигикали, граючи в карти. Про корову, яку забрали машка-і-лізка — фашистські колаборантки, коли тікали слідом за німцями. Про Тоню, німецького водія, що спав у бабці під лавкою, бо дуже боявся партизанів, а коли загорівся сусідський будинок — першим кинувся його гасити. Про злого полковника, якого той Тоня возив, що спускав на дітей свою вівчарку, а ті, видершись на вишні, спокійно чекали, коли пес піде. Про радянських солдатів, що пообдирали з бабциної ялинки цукерки й печиво, яке вона берегла на Новий рік... Якби не ці історії, мій розподіл світу на чорне і біле, вивчений із радянських фільмів, був би куди міцнішим. «Мамо, скільки можна розказувати ті самі історії!» — інколи злиться моя мама тепер, коли бабця вже зовсім старенька. «Ба, розкажи мені це ще раз!» — прошу я тепер так само палко, як і купу років тому. «Яка увага до деталей, ба! Яка пам’ять! Згадай іще щось! Я студентам тебе в приклад поставлю, як грамотну сторітелерку...»
Instagram: @qarpa/@lika_romanko
Нерозказані історії просто помирають. Пережитий досвід залишається в пам’яті й у тілі того, хто його пережив.
На початку повномасштабного вторгнення мене, як і більшість із нас, роздирали суперечливі емоції. Тривога, провина, безсилля, страхи, злість тягнули мене навсібіч, як собаки на повідцях недосвідченого дресирувальника. Доводили до сказу. Аж поки я ледь не випадково сіла й записала те, що відчуваю, на папері. Дивним чином... мені стало спокійніше.
Я спробувала ще і ще й виявила — воно працює! Додає зосередженості, структурує. Ба навіть дає подобу радості, бо не така я вже й нікчема!
Так улітку 2022-го, проконсультувавшись із психологинею Ларисою Волошиною, я випустила в люди пропозицію долучатися до онлайн-курсу «Терапевтичне письмо». Помогло мені — нехай поможе й вам. Курс був призначений геть для всіх — не лише для людей з амбіціями поетів, романістів чи тих, хто мав хороші оцінки за шкільні твори. Бухгалтерки, науковиці, фізикині, керівниці компаній, мами в декреті, вчительки молодших класів, військові, лікарки — всі ці чудові жінки озброїлися ручками й папером і прийшли виписувати складні емоції. «Я взагалі не творча, я технарка!» — мій улюблений коментар. Як правило, тексти таких самокритичних авторок виходять найчіткішими, найбільш пробудованими й дотепними.
Втім, про оцінку текстів тоді не йшлося. Це були тексти-терапія. Щось, чим хотілось (або ні) ділитися. Листи колишнім, листи людям, які дратують, листи-звільнення від марудного почуття провини, яка, виявляється, може ховати за собою злість. Люди писали без огляду на редактуру. Писали, щоби просто полікувати свої розбиті війною серця. А вона взяла й пролізла, хоча її не особливо й кликали: Творчість. Як клей, що скріплює друзки наших душ і сердець. Як у японському мистецтві кінцуґі — золотий, дуже цінний клей. У якийсь момент я глянула на тексти-семихвилинки (саме стільки часу я давала студентам для написання на занятті) й вигукнула: «Так у вас же цілком класні тексти!»
Instagram: @qarpa/@lika_romanko
Втрачати їх — ці безцінні історії, засновані на реальних подіях, — і справді не хотілося. Так з’явилася ця зухвала ідея — видати збірку текстів не професійних письменниць, а «звичайних героїнь у надзвичайних обставинах». Чотирнадцять лекцій із курсу My Story, десятки годин кропіткої роботи, і ось вона перед вами. «Я не знаю, як про це писати».
Ми з Жанною Капшук, редакторкою збірки, довго вагалися, за яким принципом групувати історії. За абеткою? За темами? За хронологією подій?.. «Але коли йдеться про спогади та історії про пережите, хочеться зберегти між ними плавність переходів, як то буває у живій розмові, — каже Жанна. — Тому ми спробували передати потік настроїв і тем, які перетікають одна в одну.
Десь доповнюючи, десь контрастуючи, десь фокусуючи подібні думки, а десь показуючи інший кут зору. Ця збірка — ніби розмова, що має свій рух: від думок про дім — через почуття розгубленості, запитань і невизначеності — через ухвалені рішення та пошук стійкості — через втрати, біль та важкі переживання — через пошук світла у темряві — через сміх крізь сльози або сміх завдяки гумору — до пошуків шляхів до себе та свого відновлення. Проте ці переливи не йдуть тут лише чітко-структуровано: подекуди вони виринають, чіпляються одне за одного, вичерпують себе й губляться, а тоді знову маячать на обрії — показуючи нам нову історію». Назву приміряли ми і так і сяк. Варіантів було безліч. Від «Незламних», про яких волають із кожного чайника й від яких у всіх нас уже давно сіпається око, до «Ро-Зібраних» на знак трансформації людської душі у війні: розлетітися на друзки та знов зібратися докупи, «склеїтись» тим самим золотим клеєм творчості й досвіду. Про «Обпалені пелюстки», «Сирени» і «ЙБН РСН» мовчу — з них ми насміялися від душі ще на етапі обговорень.
Власне, говорити, розповідати, радитися вголос зі своїми — це те, що тримає нас у найскладніші часи. Ці історії — якраз такі. Їх запросто можна переповідати біля вогню в нічному лісі, на кухні під теплою лампою, з чашкою какао у книгарні, чекаючи автобуса на холодній зупинці, сидячи в купе з незнайомим попутником, із яким у тебе раптом виявляється багато спільного. Створення збірки, яку ви тримаєте в руках, супроводжувалося розмовами постійно: написані історії зачитували вголос під час зустрічей, їх суворо й не дуже критикували, ділилися сумнівами, після них реготали й витирали сльози. Тож, відпускаючи ці тексти у світ, я не можу відкинути спокусу продовжити розмову. І питаю своїх авторок, як і чому. Чому взялися писати для My Story і що це дало кожній з них?...
Ірена Карпа,
письменниця, кураторка збірки
та курсів терапевтичного і креативного письма
