«Найкращі фільми українських митців про війну вийдуть після війни»: Анастасія Пустовіт про шлях у кіно та зміни індустрії після 2022 року

Анастасія Пустовіт увійшла в українське кіно зі стрічкою «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк. Відтоді в її фільмографії з’явилися «Між нами», «Перші ластівки», «Божевільні», «Тиха нава» та інші проєкти. Акторка також знімалася в міжнародних стрічках і представляла українське кіно за кордоном, зокрема на Каннському кінофестивалі.

Її професійний шлях припав на період, коли український кінематограф, як і вся країна, пережив помітні зміни. Сьогодні українські стрічки стають способом говорити з міжнародною аудиторією про досвід війни, а фестивальні покази — одним із майданчиків для цієї розмови.

У межах спецпроєкту до Дня Незалежності ми поговорили з Анастасією Пустовіт про її шлях у професії, першу велику роль і те, як із роками змінилося її ставлення до акторства. Говоримо також про українське кіно під час війни, його присутність за кордоном, відповідальність митців за те, як світ сприймає український досвід, і про фільми про війну, які ще тільки з’являться. 

Хочу почати спочатку. Ви народилися у Скадовську на Херсонщині. Як ваше рідне місто та регіон сформували вас і вплинули на те, якою ви є сьогодні?

Я не думаю, що воно мене прямо сформувало. Я все-таки вважаю, що більше сформувало мене Немішаєве в Київській області, де я жила. Бо я народилася в Скадовську, а коли мені було два роки, ми поїхали звідти з батьками. Я приїжджала туди лише на літо. Тобто рідне місто асоціюється у мене з відпочинком, морем, сімейними зустрічами, традиціями, коли збирається вся сім’я.

Ну і взагалі, це ж море. Коли ти все своє життя їздиш до бабусі на море, то потім у дорослому віці не цінуєш того, що насправді у тебе було. Ти до цього ставишся так: туди ж завжди можна поїхати, це завжди можна отримати.

Тому Скадовськ — це, по-перше, море. Це, напевно, якась така безлюдність Джарилгача, відпочинок, знайомства. Скадовськ, ясна річ, відрізняється. Він близький до портового міста, і там теж багато людей. Це багатонаціональне, багатомовне, цікаве та колоритне місто.

А якщо говорити про Немішаєве, то це теж специфічне селище, яке жило за власними законами й мало свою напівбандитську історію, як і будь-які маленькі містечка.

Ну і взагалі маленькі міста дуже відрізняються від великих. Живучи в них, ти, в принципі, звикаєш до того, що всі про всіх усе знають, уже всі про всіх склали свою думку. І тому мені здається, що такої свободи, яку ти умовно маєш у Києві, коли можеш бути ніким у хорошому сенсі, у маленькому місті ти не отримаєш.

Це як хтось порівнював «Тиху Наву» з «Я бачу, вас цікавить пітьма» Павлюка. Я виступила на захист і кажу: ви просто не жили в маленьких містечках, ви не знаєте, що те, що описує Павлюк, і те, що описує «Тиха Нава», — це реальність сотень СМТ навколо Києва.

Кадр із серіалу «Тиха Нава»

Що вплинуло на ваше рішення стати акторкою? В інтернеті можна знайти інформацію, що такою мотивацією стала ваша подруга…

Ні, вона була сусідкою. Це людина, яку я щиро люблю і поважаю. Вона побачила мене на конкурсі, потім виявилося, що ми сусіди. Ми почали спілкуватися, вона почала мене готувати до вступу в університети, коледжі, давала багато власних порад. 

Але ж, напевно, на ваше бажання вплинули ще й інші фактори. 

Так. Я постійно думаю над тим, чому обрала цю професію, маючи безліч різних можливостей. Насправді займатися культурою — якщо робити це чесно, а не заради кон’юнктури чи без глибокого розуміння того, що ти споживаєш і де працюєш, — це надзвичайно важливо. А особливо зараз, коли все дуже змінилося.

Є багато людей, які сильно змінилися ще з 2014 року. Я, на жаль, була тоді недостатньо свідома і відповідальна, щоб теж так вчинити. Мій якісний розвиток як громадянки та як людини почався лише у 2022 році.

Якщо ж повертатися до того, що на мене вплинуло… У нашій школі був фольклорний ансамбль «Калинонька». Я співала там і думала, що пов’яжу свою долю з народним співом. Мене це дуже сильно цікавило. 

Але сказати, що в такому віці ти вже роздумуєш, плануєш, як буде, що буде, я не можу. Думаю, що це більше було емоційне бажання.

Навчатися ви переїхали до Києва. Як за роки студентства змінилося ваше уявлення про акторську професію?  

Я пам’ятаю, що коли вступила в Карпенка-Карого, то зрозуміла, що тут ти маєш розбиратися в багатьох речах. Ти маєш багато читати, багато дивитися, розвиватися, постійно бути в контексті. І що бажання творчості чи бажання творити — це насправді навичка, а не дар.

Акторська професія завжди пов’язана з тобою, твоїм тілом, твоєю емоцією. Дуже складно сприймається критика, і цьому теж треба навчитися. Інакше ти не виростеш.

Це складна робота насправді. Я не бачу в ній нічого такого простого, як це може здаватися на перший погляд. Якщо ти дійсно хочеш робити свою справу добре, то змушений багато працювати.

Роль у картині «Коли падають дерева» стала вашою першою великою роллю в кіно. Як ця робота змінила ваше бачення акторства?  

Зйомки — це дуже важко насправді. Напевно, лише зараз я почала багато аналізувати, а тоді ми більше керувалися інтуїцією. Ми багато репетирували, але були речі, які відбувалися спонтанно, і саме це потрібно було вхопити.

І потім, коли вже пройшов час, я зрозуміла, що у моєму житті будуть одиниці крутих режисерів і дійсно хорошого кіно. Тобто це може трапитися або один раз, або декілька. Якщо пощастить, то більше.

Але загалом це не є тенденцією. Насправді доведеться звикати до того, що робота над роллю вимагатиме багато зусиль і ти не завжди отримуватимеш щось, що дає простір для вибору. Це просто закладено в матеріалі й, власне, в баченні людині, яка знімає це кіно.

В інтерв’ю Маші Єфросиніній ви серед усіх фільмів, які вона називала, обрали саме «Коли падають дерева». Чому ця роль для вас така знакова? 

Я думаю, поки що вона єдина, принаймні я ще не зустрічала настільки якісного матеріалу. Це певна пастка: коли одразу отримуєш гарний професійний досвід, потім дуже складно оцінювати інші роботи за цим критерієм. Тобто ти отримав якісний досвід, але навіть не усвідомив цього — зокрема, через вік. А потім, коли починаєш розчаровуватися, ти такий: «А, окей». 

Кадр із фільму «Коли падають дерева»

А якщо говорити про ваші іноземні проєкти, «Коли падають дерева» — для вас усе ще найкращий досвід? 

Так, так, так.

До речі, власне, про іноземні проєкти. Ви згадували, що є дуже велика різниця в роботі наших та іноземних кінокомпаній. В яких речах це проявляється? 

Якщо відверто, то багато що залежить від грошей: від наявності чи відсутності бюджету. Це визначає, в яких умовах ти будеш зніматися, як ти будеш це робити, чи є у тебе час, щоб зняти додаткові дублі.

Але є ще певна специфіка взаємодії між людьми. І тут ми теж потроху наближаємося до західних практик, хоча наші обставини, можливо, додатково ускладнюють цей процес. Там дуже багато уваги приділяють уваги приділяють захисту особистих кордонів актора і загалом намагаються бути максимально людиноцентричними в процесі роботи. Зрештою, за цим стоять і позови, і розголос, і репутаційні наслідки.

Нам поки що цього бракує — саме цієї людиноцентричності під час роботи над проєктом.  

Ви також говорили, що хотіли б бачити від представників української кіноіндустрії більше відповідальності та рефлексії. Які українські фільми чи вистави останніх років, на вашу думку, добре працюють з темою війни?

З вистав — «Робота з тінню». Серед кіноробіт, напевно, найбільше зараз працює документалістика. Думаю, можна навіть не називати Мстислава Чернова — це й так зрозуміло.

Наприклад, на «Миколайчук Open» я бачила цикл коротких метрів. Одна з них була про стосунки ЛГБТ-пари — двоє військових намагаються зберегти свої стосунки, які не складаються. І це якраз те, що мені подобається і те, чого б я хотіла бачити більше в українському кіно. Люди переживають кризу всередині пари, яка накладається на тло війни. Тобто ми не можемо уникати війни, бо герої стрічки — двоє військовослужбовців, їх оточує війна.  

З українського художнього кіно я ще не дивилася «Втомлені», але дуже хотіла б.

Кадр із фільму «Втомлені»

Що вас захоплює у «Роботі з тінню»?

Ризик, який створює чесність і прийняття. Це дуже багатошарова робота, після якої ти кожного разу виходиш із різними відчуттями. Але загалом це гранична чесність. У хорошому сенсі цього слова. 

У вже згаданому інтерв’ю Маші Єфросиніній ви сказали: «Еволюційний шлях українського кіно зупинився на “Ти — космос”». Що саме ви мали на увазі? Це фільм, який вийшов зовсім нещодавно, і я певна, що після нього будуть ще й інші гучні українські прем’єри. Чи, може, я не зовсім вірно зрозуміла вашу думку? 

Ну, «Ти — Космос» знімався у 2021 році. Може, зараз теж щось знімається, але так… У нас вистрілило документальне кіно, потім щось почало відбуватися в серіальному виробництві. А власне, в кіно все, що почало заходити в роботу у 2022 році, — це намагання швидко осмислити те, що ми переживаємо тут і зараз.

Це така топорна пропаганда. Я не кажу, що пропаганда — це погано, але коли ми говоримо навіть про війну, якщо ми хочемо донести щось суспільству, то, напевно, треба врахувати, що в нас суспільство не дурне. І що це все в рази складніше, і, можливо, в умовах війни варто обмежуватися універсальними історіями всередині.

Кадр із фільму «Ти — космос»

Що вас мотивує працювати у сфері кіно й в Україні, якщо вас так багато чого фруструє? 

По-перше, нічого іншого робити я не вмію. По-друге, мені здається, що не можна інакше. Коли тебе щось турбує в тому, що відбувається в індустрії, і ти не просто кажеш: «Та все клас, рєбята», — мені здається, це означає, що ми не зупинилися.

Особливо це важливо в культурній сфері, яка зараз сповнена розчарувань. Ми живемо в країні, яка кардинально змінює свою ідентичність. Ті, ким ми були до 2022 року, — зовсім не ті, ким ми стали після першого місяця повномасштабного вторгнення. І проблеми, які ми мали у 2023 році, зовсім не ті, з якими стикаємося у 2026-му.

Наше суспільство змінюється дуже швидко. Плюс накладається втома від війни, яка теж залишає свій відбиток. І саме в цьому всьому формується українська культура.

Якщо ми будемо чесними із собою та з людьми й не боятимемося ризикувати, це може стати новою хвилею. Або ми скотимося в пропаганду, у спроби фіксити наслідки, а не працювати з проблемою. Тобто перестанемо будувати стратегію і залишимося в кон’юнктурі.

Цьогоріч ви представляли Україну в Каннах із фільмом «Весна». Який фідбек від іноземців ви отримували, чи готові вони ще дивитися про російсько-українську війну та емпатувати нам, чи відгукуються їм ще ці історії? 

Так-так, вони готові. Просто нам немає що їм показати.

Ну, розумієте, трапилися Канни. Окей, «Весна» — це розповідь про окупацію. Це річ, про яку ти не знімеш документальне кіно, бо ми не маємо туди доступу. «Весна» універсальна, бо це така антигонівська історія, грубо кажучи. Там є священник, якому треба поховати тіла закатованих, і людина постає перед вибором.

Це локальна, трагедійна «Антігона». Отже, це міф, а значить, він загальновідомий. І ти підставляєш під цю міфологічну конструкцію, як би це жорстко зараз не звучало, територію, де ведуться бойові дії, — і вона вистрілює.

Це те, про що ми говоримо: у нас є міфотворчий елемент і є тло. І це сприйнялося чудово.

Кадр із фільму «Весна»

А потім відбувається «Мінотавр» Звягінцева. Всі пишуть: «Які росіяни погані». Ми й так знаємо, що вони погані. Але річ у тому, що нам в основній програмі немає що протиставити «Мінотавру».

І тому виникає ситуація, коли закордонний глядач дивиться «Мінотавра», який подає свою оптику російської війни, а ми не подаємо своєї оптики. Отже, ми не можемо вступити в дискусію. Ми можемо тільки ображатися на поганих росіян чи злі Канни: вони пустили росіянина, чи інший кінофестиваль, чи якась інституція пустила росіянина. Це погано, але проблема не в цьому.

Росія буде вкладатися, і в неї немає опозиції. Нещодавні зливи Собчак це лише підтверджують. Опозиція там фактично підгодовується самою Росією. Те саме стосується й опозиційних митців. Наприклад, Серебренніков, який вісім років був під домашнім арештом і вісім років створював оперу за кордоном. Зрозуміло, що його так чи інакше підтримуватиме система.  

Так само й авторське кіно, яке нібито критикує Росію, — це державне виробництво. І зрештою воно все одно зводиться до висновку: «боротьба безглузда, машина тебе переможе». Тому вірити в існування справжньої опозиції в Росії — складне питання. Напевно, хіба що РДК.

І ми знову повертаємося до того, що в нас є «Мінотавр». Ми його обговорюємо, але проблема не в «Мінотаврі».

А чого нам не вистачає, щоб протиставити, крім грошей?

Сміливості, складності персонажів, хорошого сценарію, відповідальності всіх учасників процесу.

Я розумію цю потребу: нам треба дати аудиторії щось, щоб вона не ходила до росіян дивитися їхній шлак. Особливо тій аудиторії, якій не близька західна культура. Це я все розумію. Але мені здається, що, окрім цього, ми маємо робити ще щось. Поки що, окрім документалістики, нам мало чим є говорити про те, що з нами відбувається.

Але документалістика завжди створює певну дистанцію. Вона тебе розриває, тобі боляче, але це не ти. Розумієте? От є військовий у кадрі, і ти розумієш, що цей військовий — не ти. А в ігровому кіно ця дистанція зникає. Ти вже можеш побачити себе в персонажі, прожити його досвід як власний.

Мені просто здається, що документалістика зараз розвивається тому, що ми, власне, документуємо те, що відбувається, а для того, щоб рефлексувати в ігровому кіно, нам треба час і дистанція. 

Так, це безперечно. Тобто найкращі фільми українських митців про війну, найімовірніше, вийдуть після війни. Років, може, за 10, 20, а може, й за 30.

Тому що це станеться тоді, коли ми зможемо подивитися на цей досвід, уже не перебуваючи безпосередньо в ньому. Коли ми щось переживемо і зможемо, як у психотерапії, грубо кажучи, віддалитися від цього на певну дистанцію і подивитися на пережите з іншого ракурсу.

Але навіть зараз я не впевнена, що ми не можемо цього зробити. Мені здається, питання саме у стратегії.

У інтерв’ю для «Суспільне Культура» ви розповідали, що влітку хочете взяти невелику перерву між проєктами. Чи вдалося вам відпочити?

Так, у мене була чудова перерва, і я б її залюбки продовжила. Насправді я дуже задоволена всім тим, що зробила для себе. 

Трішки вчила права, готувала якісь смачні речі, займалася кросфітом, тягала залізо, їздила на рибалку, ходила в кіно і просто насолоджувалася коханою людиною поруч. Я півтора місяця прожила в такому раю. Ну, в наших умовах так він і виглядає.

Чим ви наповнювали себе в цей період? Що читали, дивилися, слухали — і чи було щось, що вас особливо надихнуло?

Я подивилася «Одіссею». Ми подивилися «Акіру» 1988 року — анімаційний фільм, який привезли. Сходили на «Спайдермена» — розчарувалися. Потім я нарешті дійшла до лору «Зоряних війн». Тепер я нарешті розумію сенс фрази, яку постійно каже моя хороша товаришка Марися Нікітюк: «Це не ті дройди, яких ми шукаємо».

Підчитувала Шевельова, Павлюка, вивчала матеріали до нової вистави, що готується в Театрі на Лівому березі Дніпра. Це проєкт Тамари Трунової — складна й багатошарова історія, яка переплітається з тим, що переживаємо ми, і з надскладними, часом дуже неприємними запитаннями, які вона ставить перед нами.

Я дуже щаслива, що в мене взагалі є змога працювати з таким матеріалом, який у рази розумніший, більший і цікавіший за мене. От коли ти просто дивишся і думаєш: «Боже, скільки всього в житті я не знаю насправді. Яка я дурна, Господи, порівняно з тим, що я зараз читаю».

Чи ви вже знаєте, над чим працюватимете далі? Яким буде ваш наступний проєкт?

Поки не знаю, ніяких пропозицій ще не було. Не скажу, що мене це засмучує чи я в якійсь фрустрації. Я впевнена, що воно все на краще, тому що все органічно прийде тоді, коли треба. Поки я можу собі дозволити не зніматися.

І наостанок: який ваш ідеальний проєкт, у якому ви хотіли б зіграти? 

Я б дуже хотіла знятися в експериментальному проєкті — без слів або, навпаки, побудованому виключно на діалогах. Мені цікаві такі формати, якщо за ними стоїть хороша історія.

Ще я б хотіла комедію. Мені здається, це напрям, якого ми досі по-справжньому не торкнулися, попри те, що вже випустили чимало комедій. В українській комедії краще Павла Острікова і Лукіча поки нічого не сталося. А мені хотілося б попрацювати з нашим нинішнім гумором. Іноземцям його, до речі, складно сприймати — він їх трохи лякає.  

Мені здається, про все можна зняти комедію — навіть про життя одного бомбосховища. Це могло б бути дуже смішно. Але тут, звісно, треба ризикувати, бо будь-який експеримент потребує ризику. Головне — зробити це добре.

---