Понад півтора року тому життя кожного українця кардинально змінилося — борючись за свою свободу, ми щодня втрачаємо наші життя, рідних та близьких людей, власні домівки й колишніх себе, які вже ніколи не повернуться.
Трагедія втрати дому, втечі від війни й туги за рідною країною стала головною темою документального проєкту «Справа в тому, що в мене немає дому…» нью-йоркської фотографині українського походження Катрін Моіте. Його учасницями стали 15 українок з Маріуполя, Криму, Рубіжного, Харкова, Херсона й не тільки, яким довелося залишити дім і розпочинати життя спочатку в США. Проєкт об`єднав у собі документальний фільм, фотографії сильних українок і пронизливі інтерв`ю, які мають на меті нагадати світовій спільноті про війну, яка все ще триває у нашій країні.
Про роботу над проєктом, історію, яка вразила найбільше, нові життя героїнь і не тільки фотографиня Катрін Моіте розповіла ексклюзивно ELLE.UA.
Фото — Наталія Соколовська
Ви родом з України, але зараз живете в Нью-Йорку і працюєте у власній студії на Мангеттені. Розкажіть нам про те, як все починалося і як ви прийшли до того, що є зараз.
Коли я жила в Україні, ще нічого не знала про фотографію. Свою першу камеру я купила тут, у США. Починала з фотоапарата, двох об`єктивів і безплатних знімків, фотографувала сусідку та її дитину. Звідти почався довгий шлях пошуку власного стилю і почерку: поєднання весіль, сімейних фотографій, любовних історій, спорту, портретів, подій — все що завгодно. А потім, як грім серед ясного неба, з`явилася фудфотографія. Я зв`язалася в Instagram з кількома барами та кав`ярнями, запропонувала свою роботу безплатно, і вони зацікавилися.
Під час епідемії COVID у мене була купа часу, щоб подумати про свою кар`єру й те, куди я хочу рухатися. На той момент у мене вже була купа обладнання, освітлення, софтбоксів, реквізиту, пристрасть і тонна рішучості, тож я задумалася про власну студію. Почала шукати місце, і вгадайте, що було далі? Одна управлінська команда відповіла мені миттєво. У мене було трохи заощаджень, і я вирішила ризикнути й орендувати свою першу студію. Звичайно, вона була крихітною, але вона була моєю. Я почала з будуарної фотографії, зробивши її своїм основним видом діяльності. А одного разу зробила декілька фото вагітної сусідки, і саме цей напрям згодом став основним у моїй роботі.
Протягом багатьох місяців у мене не було жодного студійного знімання. Я перебивалася виїзними зйомками та роботою в ресторанах, щоб оплатити оренду. Але з кожним клацанням фотоапарата, з кожним безкоштовним зніманням з моделями та з рідкісними комерційними замовленнями моє портфоліо зростало. Це зайняло деякий час, але врешті-решт справи пішли вгору. І ось я у своїй третій, найбільшій студії, і знаєте що? Я все ще хочу більшого. Кожне клацання моєї камери — це як такт у пісні моєї подорожі, яка ще не скоро завершиться. Це частина моєї історії — простої розповіді про гонитву за мріями, боротьбу з викликами і про те, що я ніколи не зупиняю творчий пошук.
Як би ви описали свій стиль як фотографа?
Я займаюсь одразу декількома напрямами: студійною фотографією, особливо зосереджуючись на темі материнства, та фудфотографією, а нещодавно до цього списку додалась ще й документалістика. Коли справа доходить до студійної фотографії, особливо у сфері вагітності та материнства, мій фокус виходить за межі простої фіксації миттєвостей — мова йде про святкування надзвичайної краси жінок.
Я вважаю, що кожна жінка заслуговує на те, щоб завжди відчувати себе сексуальною та красивою, але є щось особливо магічне в тому, щоб охопити цю чуттєвість під час неймовірної подорожі до створення нового життя. Зв`язок між матір`ю та її дитиною не має собі рівних, і я прагну передати суть цього зв`язку в кожному кадрі. Чи то через інтимні кадри, що заморожують чарівні моменти очікування, чи то через романтичні пози, що зберігають зв`язок між жінкою та її партнером. Мета — увіковічити ці емоції.
Мій стиль — поєднання простоти і мінімалізму: жодного складного реквізиту чи хитромудрих декорацій. Натомість я зосереджуюся на майбутній мамі та диві, що росте всередині неї, створюючи позачасові образи, які фіксують чисту, нефільтровану радість вагітності.
Розкажіть про кілька знімань, які вам особливо запам`яталися під час практики. Що в них було особливого?
Для мене особливими ці моменти робить зв`язок з моїми клієнтами. На щастя, у мене було багато таких унікальних зйомок, де відчувається обмін енергією, а блиск в очах неймовірних жінок осяює кімнату.
Це ті випадки, коли знімання перетворюється на щось більше, ніж просто зйомка, воно стає святом самопізнання. Бути свідком того, як жінка відчуває свій внутрішній блиск і красу, як загоряються її очі, — це ті моменти, які закарбовуються в моїй пам`яті. Магія відбувається тоді, коли зйомка виходить за рамки клацань фотоапаратів і стає простором для розширення можливостей і любові до себе.
Ви фотографуєте людей, але у вас також є чудовий естетичний сайт, де ми можемо знайти фотографії їжі. Що вам близьке в роботі з людьми, а що — в предметній фотографії?
Робота з людьми та фіксація моментів їхнього життя має для мене унікальну привабливість. В душі я гедоністка і знаходжу величезну радість у тому, щоб насолоджуватися моментами життя. Фудфотографія — це зовсім інше. Їжа — це важлива частина святкування життя. Я твердо переконана, що життєві моменти неповноцінні без смачної та візуально привабливої їжі. Йдеться не лише про втамування голоду, а і про створення вражень, насолоду від смаків та естетику гарно поданої страви.
Робота з людьми та фотографування їхніх історій дозволяє мені доторкнутися до емоцій, які роблять життя яскравим. З іншого боку, фудфотографія є продовженням моєї філософії — святкування смачних моментів життя, які додають йому смаку.
Ваш новий важливий проєкт, про який ми поговоримо далі, — це документальний фільм. Чи був у вас раніше досвід роботи в цьому жанрі?
Занурення у сферу фотодокументалістики — значна віха в моєму житті, хоча насправді я вже працювала з цим жанром раніше. Багато років тому я розпочала документальний проєкт, який заглиблювався в життя корінних американців в одній з найбідніших резервацій США — Пайн-Рідж, Південна Дакота.
Це був абсолютно унікальний досвід. Місцеві гіди з резервації провели з нами два дні, показуючи зсередини їхнє повсякденне життя. На жаль, цей проєкт розгортався якраз перед початком пандемії, і, хоча він не набув великого розголосу, деякі з фотографій потрапили на виставку в Міннесоті.
Поділіться, будь ласка, своїми роздумами про війну Росії проти України. Які її моменти шокували вас найбільше?
Це глибоко особистий і трансформаційний досвід для мене, як і для всіх українців. Спектр емоцій був дуже широким — від страху, шоку та відчаю на початку до глибокого почуття гордості та стійкої віри перед обличчям випробувань. Ця війна стала моментом, який розділив життя на «до» і «після».
Перший момент справжнього шоку я пережила о 5-й годині ранку 24 лютого, коли мій чоловік розбудив мене з жахливою звісткою про атаку. Здавалося, світ зруйнувався. Я негайно зателефонувала мамі. Коли вона не взяла слухавку, я була в паніці. Тоді я зателефонувала сестрі й дізналася, що вони поспішають до бомбосховища. У той момент в мене не було слів, я розплакалася, намагаючись дихати.
Другим ударом стала трагедія в Бучі. Важко знайти слова, щоб прокоментувати цей жах, але я впевнена, що всі розуміють глибину моїх почуттів. Виявлена нелюдськість виходить за рамки розуміння — люди не можуть поводитися таким чином.
Як і коли виникла ідея проєкту «Справа в тому, що в мене немає дому…»? Розкажіть про нього детальніше.
Як українка, яка стала свідком нищівних наслідків російського повномасштабного вторгнення, я відчула нагальну потребу діяти. Цей проєкт не є пошуком натхнення, це зобов`язання допомогти. У ньому зібрані голоси 15 жінок, які діляться історіями, сплетеними з болю та втрат, описують свої зустрічі з війною, розповідають про подорожі, пов`язані з втечею, та різноманітні емоції, які вони відчували, перебуваючи за кордоном. Перед обличчям світу, який все більше звикає до війни, що триває в Україні, наш обов`язок, як і обов`язок усіх українців, — не піддаватися самозаспокоєнню. Ми повинні робити все, щоб світова спільнота не залишала поза увагою трагедію, яка розгортається в нашій державі.
Ельвіра
Де ви шукали героїнь і як виглядала робота над проєктом?
Я ініціювала заклик до інтерв`ю через різні соціальні медіаплатформи (Facebook, Telegram-групи) та отримала величезну кількість відповідей. З цього пулу ретельно відібрала 15 учасниць. Логістичний етап включав координацію поїздок між 8 різними штатами та 12 містами. Важливо також те, що до створення цього проєкту була залучена виключно жіноча команда. І редакторка (Ангеліна Пичик), і відеорежисерка (Вікторія Макаревич), і перекладачка (Катерина Благодатна) — українки. Цей проєкт створений жінками й про жінок.
Створення портретів проходило у два етапи. Спочатку я сфотографувала героїнь на незайманому білому тлі, що символізував новий початок. Їхні портрети великим планом з акцентом на очі красномовно передають увесь спектр емоцій. Другим етапом стало інтерв`ю, що було ретельно записане на відео: над цим матеріалом працювала журналістка, яка перетворила візуальні наративи на цілісну та переконливу сюжетну лінію. У міру того, як я збирала матеріали з усіх куточків цих 12 міст, ця спільна робота переростала у складний процес виробництва документального фільму, який також є частиною проєкту.
Емоційно переживати біль 24 лютого 2022 року під час інтерв`ю було серйозним викликом, але непохитна віра у важливість проєкту слугувала мотивацією. Я відчувала щастя, спостерігаючи за тим, яке полегшення відчули ці жінки, поділившись своїми історіями, — це був емоційний катарсис, який звільнив їх від спогадів, що їх переслідували.
Ірина
Як вам вдалося створити атмосферу, в якій учасниці проєкту відчували себе комфортно і безпечно, ділячись своїм болючим досвідом?
Створення простору, де ці неймовірні жінки почувалися комфортно, ділячись своїм глибоко особистим і болючим досвідом, виходило за межі простого плану. Цей процес полягав у силі невисловлених емоцій, які пов`язують кожного українця в глобальному масштабі. Ми не просто співгромадяни, у нас б`ється одне серце, ми разом переживаємо одні й ті ж страхи та маємо однакові сподівання.
Крім того, існує унікальний зв`язок між жінками. Це спільна чутливість, яка виходить за межі слів. У розпал трагедії цей зв`язок став нашим притулком. Ми не просто фотографували й брали інтерв`ю, ми були жінками, які спілкувалися на рівні душі. Це той вид розуміння, який не потребує слів: погляди й мовчазні кивки говорять багато про що. По суті, це було те саме, як сказати: «Я відчуваю те, що відчуваєш ти, тому що я — це ти, а ти — це я». Саме ця глибока єдність — і як українок, і як жінок — перетворила наші розмови на щось більше, ніж просто інтерв`ю.
Ми впевнені, що кожна історія особлива, але, можливо, була одна, яка зачепила вас найбільше?
Історія Катерини глибоко зачепила мою душу. Її виснажлива подорож крізь жахіття облоги Маріуполя — від раннього ранку 24 лютого до відчайдушної втечі — резонує з незламним духом української стійкості. Безумовна мужність Катерини, яку вона проявила, зіткнувшись із жорстокістю війни, захищаючи свого сина, викликає захоплення. Моменти невизначеності, крижаний холод у підвалі, закривавлене обличчя після обстрілу, відчайдушні пошуки води серед хаосу, небезпечна подорож замінованими полями — кожна деталь викарбовує болісну розповідь про виживання. Героїзм батька Катерини, який розчищав шлях голими руками, додає ще один шар до цієї історії надзвичайної сили.
Переїзд у США, сповнений викликів, сліз і туги за домом, розкриває складні емоційні наслідки втечі від війни. Шлях Катерини від горя до надії, від туги за батьківщиною до прийняття нового життя є прикладом стійкості українського народу. Її слова «Я вірю, що все буде добре і ми відбудуємо нашу країну» уособлюють незламний дух, який визначає Україну перед обличчям випробувань.
Катерина
Життя кожної з героїнь проєкту в США почалося з нуля. Чи підтримуєте ви зв`язок і чи можете поділитися їхніми успіхами?
Так, ми підтримуємо зв`язок з багатьма дівчатами. Ельвіра з Криму стала викладачкою в американському університеті, Сніжана з Одеси започаткувала бізнес з виготовлення свічок, які продаються в Техасі, Флориді та Індіані. Аліса з Запоріжжя працює у сфері нерухомості в Маямі, а Катерина та її син Михайло з Маріуполя роблять значні успіхи у вивченні англійської мови. Я дуже пишаюся ними! Окремо хотілося б розповісти історію Яни зі Сватового, видатної особистості та однієї з героїнь проєкту, яка не тільки відновила своє життя в США, але й стала маяком надії та підтримки для своїх співвітчизників. Як віддана волонтерка з 2014 року, Яна разом з командою заснувала фонд Ukraine Power. За останні пів року ця організація відіграла ключову роль у наданні допомоги Україні на суму понад 100 000 доларів. Яна активно курує такі ініціативи, як створення хабів у різних містах для розподілу предметів першої необхідності серед внутрішніх переселенців з Луганська та надання допомоги тим, хто перебуває на звільнених територіях. Її історія є прикладом стійкості, співчуття та рішучості зробити свій внесок у відновлення та майбутнє України.
Яна
Окрім фотографій та інтерв`ю проєкт також включає повнометражний фільм. Ви стали його режисеркою? Чи плануєте показувати його на кінофестивалях або інших подібних майданчиках?
Взяти на себе роль режисерки повнометражного фільму для проєкту було для мене абсолютно новим досвідом. Хоча я не можу назвати себе традиційною режисеркою, але виконувала ролі ідеологині, відеооператорки та продюсерки. Надзвичайно талановита українська режисерка Вікторія Макаревич привнесла в проєкт своє унікальне бачення та досвід.
У жовтні ми відсвяткували нью-йоркську прем`єру фільму в галереї G-Gallery в Сохо, Мангеттен, разом із фотовиставкою. Реакція на стрічку була приголомшливою, глядачі були захоплені пронизливими історіями. Багато глядачів підходили до мене після показу, висловлюючи бажання поділитися фільмом зі своїми сім`ями, що свідчить про успішний початок.
Це лише відправна точка, і ми не маємо наміру зупинятися на досягнутому. У наших планах — участь в американських кінофестивалях, оскільки ми віримо в здатність документального кіно резонувати з різними аудиторіями. Крім того, проєкт отримав визнання завдяки публікаціям у таких авторитетних виданнях, як Professional Photographer of America (Print & Digital Edition, North America & Worldwide), Foto Nostrum (Іспанія), Dodho Magazine (Іспанія), New York Weekly, Voyage New York, US Reporter, New York Wire та Celebrity News. Ця експозиція зміцнює наше прагнення посилити голоси українських жінок і дітей на міжнародній арені.
Жорстокість цієї війни шокує. Люди втрачають своїх близьких, свої домівки і своє колишнє життя. У чому, на вашу думку, ми можемо побачити надію і світло в кінці тунелю?
У жорстокості війни нам всім надзвичайно важливо віднайти надію і світло. Саме в симфонії колективної сили, коли люди об`єднуються в один голос, незгасне світло співчуття проникає крізь найтемніші тунелі. Глибока вдячність мужнім воїнам Збройних Сил України, чия доблесть і жертовність стають маяками надії. Їхня непохитна відданість підживлює нашу стійкість і загартовує нашу рішучість. Попри важкий шлях, незламний дух українського народу та відвага тих, хто захищає свою Батьківщину, гарантують, що перемога неминуча. Це не просто вибір, а спільна доля — разом піднятися до перемоги.
Суть — у простих, але глибоких актах допомоги, у єдності, яка нас пов`язує, і у внеску кожного у своїй сфері. У цьому спільному прагненні виникає колективна сила, здатна протистояти трагедії війни і надихати на дії, поширюючи співчуття, як лісова пожежа.
