«Лікарі давали всього 20% на порятунок життя». Дружина військового Олександра Чайки розповіла, як пережила звістку про травму коханого, та поділилася особистим секретом стійкості

Ексклюзивно для ELLE.UA

 

Здавалося б, що може вдіяти людина у трагічних обставинах. Анна Ланчук, психологиня з Києва, на плечі якої звалилося велике горе, довела власним прикладом, що можливо зрушити гори завдяки вірі та бажанню, щоб коханий вижив. Такі історії змінюють наш світогляд і змушують повірити у власні сили.

Завдяки зусиллям дружини та допомозі благодійного фонду Future For Ukraine український військовий, який був на межі смерті, зараз проходить процес протезування у найкращих лікарів у Вашингтоні. Про те, як Анна впоралася з найважчим випробуванням у житті та пережила звістку про втрату Олександром ноги, а він отримав другий шанс на життя, читайте у нашому матеріалі.

Як ви пережили першу звістку про травму вашого коханого?

Перша звістка про травму чоловіка застала мене дорогою на роботу. Я почала істерично плакати без упину. Втратила орієнтацію в просторі, не розуміла, де я перебуваю і що роблю. Написала подрузі та скинула їй свою геолокацію, щоб вона мене забрала. Я постійно плакала, але потім зібралася та вирішила діяти. Саме тоді я включилася і стала активно всім дзвонити, уточнювати деталі, бо інформації було дуже мало.

Ми знайшли та відслідкували, де перебуває Саша, його переміщення до лікарні, де йому надали професійну медичну допомогу. Але вже тоді шанси, що він житиме, були дуже низькими. Лікарі давали всього 20% на порятунок життя.

Я розумію, що, якби у той момент я просто сиділа та продовжувала плакати, ми могли б його втратити. Поплакавши, я зібралася та поставила собі за мету навіть тут, за тисячі кілометрів, підняти всіх, щоб йому допомогти. І той день був днем жаху, розпачу, паніки та страху втратити коханого. Стільки було пережито різних емоцій... Уже ввечері я сиділа і знову ридала, але вже від розуміння, де він і що з ним.

Лікарі не давали гарантій, що Олександр виживе. Що вам допомогло не опустити руки та боротися, відкрити збір коштів у соцмережах, шукати лікарів, благодійний фонд, який допоможе?

Лікарі не давали втішних прогнозів, адже не могли гарантувати, що Саша житиме. Допомогли лише віра і небажання відпускати його зі свого життя. У нього подібна до моєї внутрішня сила й енергія. Коли стан був критичний, я телефонувала до лікарні та питала про ситуацію. Я всю ніч тоді не спала та говорила лікарям: «Якщо треба — робіть! Якщо не можете врятувати ногу, то відрізайте, головне — врятувати йому життя». І я відчувала, що енергетично він мене чує. Я знала, що він непритомний, але просила лікарів дати можливість сказати йому по телефону декілька слів. Вони відповідали, що такої можливості немає, тому я сиділа цілу ніч і молилася. Дивилася на Сашину фотографію та говорила з ним.

Я не хотіла вірити, що наша історія на цьому завершиться. Зараз я про це розповідаю, і в мене клубок до горла підступає і з’являються сльози на очах. Це було дуже важко пережити. Це і є кохання, коли ти віриш до кінця.

Та ніч була вирішальна. Пізніше лікарі казали, що стан Саші стабільно важкий. Я вже тоді знала: якщо впораюся із цим, то все буде добре. Тоді я поділилася нашою історією в Мережі. Вона розлетілася — її репостили блогери і відомі люди. Серед них був український режисер Алан Бадоєв. Після цього мені почали багато писати. Нашу історію також побачив український актор Федір Гуринець, він особисто написав мені контакти своїх знайомих, які допомагають постраждалим від війни українцям з лікуванням у Польщі. Так я зв’язалася з фондом Future for Ukraine. Вони одразу взялися нам допомогти. У той момент Сашу перевозили з Дніпра до Львова, у нього відкрилася артеріальна кровотеча. Його зняли з потяга та доправили до найближчого реанімаційного відділення лікарні у Вінниці. Фонд завдяки своїм зв’язкам домігся, щоб Сашу більше нікуди не переміщували. Із цього часу ми постійно залишалися на зв’язку з представниками фонду. Наша історія вже стала для команди фонду особистою. За кордоном вони придбали для нас спеціальну протипролежневу подушку, а пізніше почали допомагати у питаннях протезування, хоча для фонду це було вперше. Усі етапи ми проходили разом, і спільними зусиллями у нас усе вийшло. Зараз ми на протезуванні у найкращій клініці Америки.

За фахом ви психолог і лайф-коуч. Як ваша професія допомогла впоратися із цим випробуванням?

У стресовій ситуації головну роль відіграє не те, хто ти за професією, а більше — яка ти особистість. Я настільки ціную життя, що коли виникає стресова ситуація, то я опановую себе і роблю все задля того, щоб вижити і вижили мої близькі.

Коли стресова ситуація минає, переживання позначаються на фізичному та психічному здоров’ї. Тоді допомагають мої психологічні навички. Знання себе та своїх слабких і сильних сторін дозволяє зібратися та знайти ті методики й техніки, які допоможуть повернутися до нормального життя.

У той момент потрібно було щось робити. Саша не міг, тому треба було взяти відповідальність на себе. Я б не змогла цього зробити, якби й далі перебувала у розгубленому стані.

Тому важливо пізнавати себе, свої страхи та слабкі сторони, щоб мати змогу  допомогти собі, коли йдеться про психічне здоров’я.

Дім це для вас щось дуже особливе.  Розкажіть про це.

Дім — це для мене особисте. Це місце, де можна розслабитися, зняти із себе маски та просто бути собою. У певних обставинах ми не можемо занепадати духом і потрібно зберігати обличчя, морально-етичні принципи, і лише вдома можна оголити єство, показати свої страхи, побути слабкою, охопленою розпачем, злою... Непотрібно грати якусь роль, а можна просто бути. Так я почуваюся у батьківському домі та біля Саші. Саша — моя «людина-дім», бо з ним можна просто розслабитися і бути такою, яка я є. Навіть у лікарні він відчував себе наче вдома, коли я була поруч.

Дійсно, нам удвох дуже добре. Разом ми такі, якими нас не знає навіть найближче оточення. Тільки я знаю, що насправді він переживає.

Як змінилися ваші пріоритети у житті? Що для вас колись було дуже цінним, а тепер не варте вашої уваги?

Життя вкотре довело, що треба намагатися якнайбільше часу проводити зі своїми близькими, старатися менше конфліктувати. Відкривати більше нових місць і переживати позитивних емоцій. Кожен день треба проживати на максимум і бути вдячними за те, що маємо.

Який ваш персональний секрет стійкості та сили?

Велике бажання жити та страх це життя втратити. Така моя рушійна сила. Саме тому я роблю все для себе та своїх близьких, щоб щасливе і наповнене життя тривало якнайдовше.


Реклама

Популярні матеріали

Які босоніжки нам потрібні цієї весни


«Діамант — найгарніша і найбажаніша інвестиція»: засновниця Diva...


Сучасний погляд на українські традиції: чому варто відвідати...


Читайте також
Популярні матеріали