Двадцятиоднорічна військовослужбовиця Збройних сил України Оксана Рубаняк із позивним «Ксена» не змогла сидіти вдома, розуміючи, що на фронті гинуть люди, тож у 2022 році приєдналася до лав української армії. Як розповідала захисниця в інтерв`ю «Жінки на фронті» для ELLE.UA, це рішення для неї було цілком логічним, адже багато її друзів і знайомих — військові, учасники бойових дій.
«Я хочу, щоб мої рідні, друзі, майбутні діти гуляли вулицями, де майорітиме прапор України, лунатимуть українські пісні, співатимуть український гімн. Будь-який інший сценарій мені не підходить. І ми повинні зробити все, щоб не допустити іншого розвитку подій», — ділилася Оксана.
Раніше «Ксена» була військовослужбовицею кулеметного взводу, а основною її діяльністю — вогнева підтримка особового складу з кулемета. У березні 2023 року вона випустила збірку поезій «Назустріч смерті» — книгу-присвяту Валентину «Старому» Солтановському. До неї увійшли вірші, написані на передовій: у бліндажах, окопах, під час штурмів та артилерійських обстрілів.
Тепер же Оксана Рубаняк є командиром взводу в іншому підрозділі, а також готує до друку свою наступну збірку, що отримала назву «Дорога життя». Про побут у бліндажі, зміну посади, творчість під час війни і те, яким сьогодні має бути мистецтво, «Ксена» розповіла Алісі Єрмоленко для ELLE.UA.
Коли у 2014 році почалася війна, вам було близько 11 років. Як ви тоді сприймали інформацію про події на Сході країни?
Мені справді було 11 років, і від своїх рідних я почула, що на Сході почалася війна. Про це говорили у новинах, про це розмовляли у школі. Я пам’ятаю, всі дорослі дуже боялися. Оскільки я тоді була досить юна, мені важко було зрозуміти, що це таке. Але коли згодом пішов служити мій дядько, це торкнулося моєї родини, і всі ми хвилювалися безпосередньо за нього і через усі події, які відбувалися там.
Чи могли б ви у 2021 році повірити, що вже за рік станете до зброї?
Через те, що у 2021 році я вступила до військової кафедри Прикарпатського університету (ПНУ ім. В. Стефаника — ред.), не скажу ні «так», ні «ні». Тому що розуміла, що скоро нам прийдеться або відбивати території, або захищати нашу країну. І я бачила себе у цій боротьбі. Я знала, що це станеться рано чи пізно, і очікувала цього.
Про свою зброю — кулемет — ви розповідаєте як про ту, яку потрібно використовувати відповідально, розумно, перш за все, через його гучність. До того ж він важкий, масивний. Як ви обрали працювати саме з кулеметом? Якщо не кулеметницею, то ким ви себе бачили?
Напевно, мою історію, як я стала кулеметницею, вже доволі багато читачів знає: це сталося «за розкладом долі». Ми з хлопцями з Івано-Франківська вступили до батальйону і хотіли служити разом. Вільний штат був у кулеметному взводі, і ми вирішили залишитися разом і служити саме кулеметниками.
Чесно кажучи, на той час важко було сказати. Я хотіла будь-яким чином бути причетною до боротьби, саме активної і саме на передовій у складі піхоти разом з хлопцями, тому, напевно, я б стала піхотинкою.
.jpg)
Як облаштований ваш побут в окопах? Чи були у ваших бліндажах якісь особливі речі?
Наразі я не кулеметниця, це важливо зазначити. Служу командиром іншого взводу в іншому підрозділі.
Мій побут був абсолютно однаковий з хлопцями. Жили у бліндажах: двомісних, тримісних та ін. Дуже мало місця, миші, щури, клопи, брудно, вода затікає під час злив в окопи. Найгірша, напевно, пора року — осінь, тому що абсолютний бруд, на ноги прилипає до двох кілограмів землі мокрої, всюди слизько. Дуже не люблю осінь через дощі. Зима по-своєму неприємна через холод.
Ніякого комфорту: серветки замість душу, спали у спальниках, заступали на СПшки (спостережний пункт — ред.), їли сухпаї, їли «Мівіну», все, що приносили, те і їли.
В одному з наших бліндажів була ікона Божої матері та Ісуса. Оскільки в нас дуже багато віруючих людей було у батальйоні, я навіть не пригадую, звідки вона взялася, проте чітко пам’ятаю, що вона в нас стояла в бліндажі.
Інколи у хлопців або в мене можна було знайти у рюкзаку книжку. Чесно кажучи, часу читати її практично ніколи не видавалося, проте можна відмітити, що українці — справді освічені люди, і у свій вільний час від позицій і роботи вони не байдикують, не п’ють, як це часто відбувається у російської армії, а розвиваються.
.jpg)
.jpg)
З якими труднощами ви, як жінка, зустрічаєтеся?
Як для жінки, так і для чоловіка — це відсутність душу, сну, їжі, а також те, що потрібно багато фізично працювати: копати окопи, переносити БК, стріляти — йде віддача, амуніція — все це важко, і потрібна велика фізична сила, моральна стійкість і наполегливість.
.png)
Нещодавно ви стали командиром підрозділу Збройних Сил. Як ви зустріли ці зміни?
Зміни відбулися наприкінці минулого року. Наразі я із деякими своїми побратимами служу в іншій бригаді ЗСУ. Там командування заявило, що бачить мене командиром одного зі взводів.
Зараз йде процес формування підрозділу. Роботи багато, але я впевнена — ми впораємося.
На фронті народилася ваша збірка поезій «Назустріч смерті». Що стояло за її написанням?
Так, на фронті народилася моя перша збірка «Назустріч смерті». Що стояло за її написанням? Важкий моральний стан, який мені вдавалося пом’якшувати написанням віршів. За ним стояли втрати: втрати сенсу, втрати людей, втрата розуміння, що далі. За ним стояли втома — фізична, моральна. За ним стояло побачене, пережите особисто.
Збірка називається «Назустріч смерті», вона розповідає про війну на передовій від людини, яка бачить усе це на власні очі. Зараз готується до друку моя наступна збірка «Дорога життя», і хоч вона має теж оптимістичний зміст, наповнення у ній досить складне для сприйняття.
Муза на війні, яка вона? Та що наразі дає вам творчість?
Муза на війні… Її немає — є обставини, які продукують думки, а думки мої викладені у віршах, інколи в прозі.
Творчість дає мені можливість висловлюватися правдиво. Так, як воно дійсно є, без замилювання, без красивих літературних засобів — так, як воно є, по-справжньому. І зберегти цей досвід у віршованих рядках.
Ви раніше казали, що не будуєте планів, але чи є у вас вже нові письменницькі задуми? Чи міркували ви про видання прозових творів?
Тільки мрії і плани тримають нас на плаву і дозволяють нам бачити майбутнє, і, можливо, залишатися живими. Звісно, це все дуже гарно, філософськи звучить, але насправді доля, везіння на війні грають неабияке значення.
Проте якщо говорити про творчі задуми — зараз готується до видання збірка «Дорога життя». Я завжди мріяла написати книгу для дітей, і під час реабілітації написала рукопис, над яким ще потрібно працювати, і, можливо, в кінці року вийде книга про війну саме для молодшого та середнього шкільного віку. Для цього потрібно час, якого зараз обмаль.
Яким, на вашу думку, має бути мистецтво під час війни?
Знаєте, я з тих людей, хто не романтизує війну. Хоч я і пишу вірші, але вони не про романтику, не про красиві окопні будні — вони про жорстоку реальність, де багато смертей, де багато втрат, де багато болю, де багато розчарування… І мистецтво має бути правдивим, нести істину, якою вона є.
Війна змінює. Як служба вплинула на вас і як ви сприймаєте ці зміни у собі?
Війна і служба кардинально змінили мене, вони мене закалили, вони зробили мене сильнішою, сталевішою. Вони з тої маленької дівчинки, яка прийшла на службу, такої тендітної, юної, наївної, що вірить у добро, у перемогу, в справедливість, зробили реалістичну жінку, яка давно не вірить у добро, мир у всьому світі і розуміє, що тільки боротьбою, тільки війною ми зможемо зупинити наступ окупанта, зможемо зупинити бойові дії на нашій території. Тому я кардинально змінилася.
