Спеціальна версія журналу
ELLE Україна

«Коли ти одного разу почав, ти більше не можеш не допомагати». Історія волонтерки Анни Гольцберг

Дівчина, яка привозить літнім людям і самотнім матерям набагато більше, ніж продукти та ліки

У мирному житті Анна Гольцберг була професійною фотографкою, 13 років створювала психологічні портрети зірок, політиків, підприємців, медійних особистостей. Весна — золота пора для фотографів, тож недивно, що з 24 лютого у дівчини все було розписано під зйомки. Проте життя внесло свої плани, і сьогодні Анна — волонтерка, яка допомагає людям вижити.

Про сімейний загін допомоги, індивідуальні продуктові набори та найзворушливіші моменти за час війни — в історії Анни Гольцберг із перших вуст для спеціальної рубрики ELLE.UA «Волонтерський фронт».

Перший тиждень війни був дуже важким морально. Я відразу вирішила залишитися і нікуди не їхати, тому що я корінна киянка в четвертому поколінні, у мене тут усі близькі і рідні. Моїй бабусі 92 роки, вона інвалід, і можливості виїхати немає. Так вийшло, що перше волонтерське замовлення ми виконали через 10 днів після початку війни: відвезли одній бабусі продукти. Я про це розповіла у своєму Instagram і отримала колосальну підтримку, хтось писав мені: «Давайте я підтримаю вас, скину гроші», а хтось просив: «Можна спробувати до тебе звернутися?»

Я, не вагаючись, вирішила зробити наш «Сімейний волонтерський загін Анни Гольцберг». Ми одразу визначили зону відповідальності — пенсіонери, люди з інвалідністю, багатодітні чи самотні матері, безробітні. Час тяжкий, це було зрозуміло ще на початку. І коли я побачила, скільки людей потребують допомоги, ми почали активно допомагати. У соцмережах я регулярно розповідала про це, звітувала, показувала всі чеки. Ми не були пов`язані з жодною безплатною гуманітарною допомогою від держави, всі продукти та ліки закуповували під запит на власні гроші. Вони гроші, звісно, швидко закінчилися, тому що всі ми залишилися без роботи. Тож нас почали підтримувати люди. За цей час я відчула, на що здатна. Я сама від себе не очікувала, що можу зібрати таку пристойну суму грошей на благодійність, стати фондом, місцем збору заявок.

Я зареєструвалася скрізь: «Київ Волонтерський», «Старенькі», в різних чатах. І мій Instagram теж став платформою для прийому заявок. Як ми допомагаємо? Ми купуємо щедрі набори з душею, як для себе. Начебто ми йдемо відвідувати свою рідну бабусю і купуємо їй улюблений зефір. Ми надаємо не лише гуманітарну допомогу, а й психологічну, роблячи такі індивідуальні набори. Одному дідусеві ми купили на день народження торт, у нього були сльози на очах. Іншій бабусі поклали імбир та шоколадку з горішками, яку вона любить. Це важливо робити, щоб люди відчували життя. Це такий маркер мирного існування.

Заявки на допомогу я розбираю до ночі, їх дуже багато. Тому я постійно в телефоні, а мій хлопець Денис за кермом. Також у нашій команді моя особиста помічниця Ліза. Згодом зібралася команда по всьому Києву, бо спочатку ми волонтерили лише на правому березі. Для зручності я розкидаю замовлення цим людям, оплачую зі свого особистого фінансового фонду, а вони допомагають на місцях. Звечора Ліза прописує наш маршрут Києвом, і вже зранку ми їдемо на ринок, купуємо по кілограму картоплі, моркви, цибулі, буряка — кожному такий борщ-набір. Потім у магазині беремо молочку, хліб, м`ясо, сосиски, ковбасу, сир, крупи, макарони. Якщо є якісь індивідуальні побажання, обов`язково намагаємось їх виконати. Далі розвозимо замовлення. Київ потроху став оживати, тому ми можемо дозволити собі заїхати в якусь кав`ярню, випити улюблену матчу, адже треба вміти  трохи розслаблятися.

Як і продукти, ми купуємо ліки в аптеці: отримуємо список та закуповуємо індивідуально для кожного підопічного. У перші дні війни і в магазинах, і в аптеках були величезні черги, іноді ми стояли за ліками по сім годин. І часто люди не розуміли цього, думали, що ми беремо препарати на якомусь складі. Але я завжди пояснювала, що ми самі ходимо, самі стоїмо у черзі та купуємо за свої гроші. Тому нам так важливо допомогти тим, хто не має можливості подбати про себе, немає сил довго стояти і нести ці пакети. Або ж не має фінансової спроможності. Тому наша щоденна рутина — це овочевий ринок, супермаркет, аптека. Якось я закупила партію Euthyrox, на який є підвищений попит під час війни. Виявилося, що зараз у всіх проблеми зі щитовидною залозою, і ці ліки для багатьох життєво необхідні. Тому ми щодня ще заходимо на Нову пошту та по півтори години відправляємо Euthyrox по всій Україні.

За час війни ми почули дуже багато історій, про це можна написати цілу книгу. Одна бабуся з діабетом почала заощаджувати продукти, їсти один раз на день. Дуже плакала, говорила, що дзвонила до 11 організацій, і ніхто їй не міг допомогти. Вона вже думала, що це через те, що вона говорить російською. І ось ми приїхали, привезли продукти та ліки, вона була дуже щаслива, довго нас обіймала.

Був чоловік без ніг, котрому ми привезли продукти та смужки для глюкометра. Він зараз абсолютно самотній. Я така щаслива, що подібні заявки до мене якимось чином потрапляють, що маю можливість допомагати таким людям.

Була бабуся-біженка. Ми привезли їй продукти, я почала її фотографувати, а вона каже: «Ой, ми бігли з Ірпеня, я зуби забула вдягнути».

Були також мама на ім’яНаташа з сином Германом, їхній будинок в Ірпені обстріляли, їм теж довелося бігти під обстрілами, ховатися в снігу. Нині вони живуть у комунальній квартирі. Того дня, коли ми привезли їм одяг, Германові виповнилося шість років. Наташа мені навіть показала свідоцтво про народження хлопчика. Нас це так зворушило, що ми поїхали і купили ще солодощів для нього. Наташа відмовилася брати, пропонувала нам гроші, а потім засунула мені в руку перстень: «Це найдорожче, що маємо. Візьміть, Аню, я вас благаю, ви мій янгол». Я пообіцяла, що поверну їй перстень після перемоги. Пізніше Герман намалював свій будинок в Ірпені та підписав «Ані». Наташа надіслала мені цей малюнок. Таких неймовірних історій дуже багато.

Люди пізнаються у тяжкі часи. За цей час я зрозуміла, які неймовірні люди поряд зі мною! Мій коханий хлопець Денис, який в усьому мене підтримує, Ліза, моя права рука (ми її називаємо Ліза-аптека, тому що вона чудово розуміється на будь-яких ліках), моя мама Катерина Гольцберг, відома психологиня, яка щодня дає на всіх телеканалах інтерв`ю, мій вітчим Анатолій, який також допомагав розвозити замовлення. Я особливо щаслива, що мої рідні люди зараз зі мною, що ми разом робимо таку добру справу.

Саме волонтерство нас врятувало і, можна сказати, поставило на ноги, дало надію, віру та сили. Коли ти розумієш, що ти потрібен, у тебе з`являється сенс вставати з ліжка щоранку. Коли допомагаєш людям вижити, сам не падаєш духом.

Кожна бабуся наговорить стільки приємних слів, дістане зі своїх запасів якісь цукерки, мандарини. А одна навіть підписала мене у телефоні «Аня-Янгол». Я жодного разу не чула поганого слова на свою адресу: лише підтримку, лише подяку. І це мене тримає на плаву, це надихає. Мене і до війни надихали люди, бо моя робота пов`язана з ними, і зараз. Тому в цих подяках, у цих посмішках, у цих неймовірних історіях я черпаю сили.

Також я роздала кілька пакетів своїх гарних якісних речей люям, які втекли з Ірпеня, Бучі, Гостомеля та інших гарячих точок України. Мене підтримала в цьому подружка, яка має свій бренд спортивного та повсякденного одягу. Ми посортували все за розмірами і відправили тим, хто дійсно цього потребує.

Сьогодні я розумію, що не зможу цим не займатися після перемоги. Війна закінчиться, і я продовжу. Може, навіть фонд якийсь свій створю. Тому що коли ти одного разу почав, ти більше не можеш не допомагати».


Реклама

Популярные материалы

Портрет нації: прикраси, які носили українки


Як Друга світова війна змінила beauty-індустрію


Благодійні ініціативи для допомоги українцям


Читайте також
Популярні матеріали