Українська нація має молоде обличчя і героїчне минуле за плечима. Сильні, незламні, вмотивовані, безстрашні та талановиті українці змінюють історію сучасної України. У нашій рубриці «Сучасний портрет нації» ми розповідаємо про тих молодих людей, які покращують життя країни сьогодні та вказують правильний напрям руху до майбутнього.
Українська легкоатлетка Юлія Левченко брала участь в Олімпійських іграх у Токіо, здобувала «срібло» на чемпіонаті світу та двічі перемагала на чемпіонаті Європи серед молоді. Та рішення, що стрибки у висоту — це не просто хобі, а справа всього життя, дівчина вважає своїм найбільшим досягненням у спорті.
«Медалі й результати були, їх хочеться здобувати ще. Проте рішення стати професійною спортсменкою — це моя велика перемога», — ділиться Юлія Левченко.
Про тенденції в спорті, реакцію вболівальників на війну та те, якими підростають сучасні українці, Юлія розповіла в інтерв’ю.
Про спорт та війну
Нещодавно ви пройшли у фінал чемпіонату Європи. Як налаштовуватися на важливі змагання, коли у твоїй країні війна?
Я бачу, як наші спортсмени справляються із цим тягарем, проте мені важко не пропускати через себе всі події в Україні. Я вчуся жити в новій реальності, але не ігнорую інформаційний потік навколо — подумки завжди в новинах. І оскільки я ще й дуже емоційна, то просто стараюся балансувати між підготовкою до змагань та війною.
На початку повномасштабного вторгнення у вас були думки, що спорту в житті більше не буде. Чому?
24 лютого я ніяк не могла повірити, що почалася повномасштабна війна. О 5-й ранку складно зберігати спокій — тоді тільки з’явилося розуміння, що потрібно рятувати своє життя. Було якось не до спорту і думок про кар’єру. Я вважала, що матиму зовсім інше життя, проте, на щастя, повернулася до тренувань. Досі не вірю, що можу повноцінно змагатися.
Коли ви вирішили, що потрібно продовжувати працювати?
У середині березня я з мамою і сестрою виїхала з Києва за кордон — і хоч на якийсь час відчула себе у безпеці. Не чула сирен і нарешті могла міцно заснути — здавалося б, що ще потрібно? Та пізніше я зрозуміла, що не маю чіткого плану, як усе буде далі та коли поїду назад додому. Тоді й вирішила повністю повернутися до спорту. Це дає сенс жити, а не просто сидіти й чекати змін.
Усі українці наполегливо працюють для спільної перемоги над ворогом. Яким є саме спортивний фронт?
Спорт — це завжди про боротьбу, і ми стараємося показувати хороші результати. Проте спортсмени стали й інформаційними воїнами, адже можуть ділитися зі своєю аудиторією тим, що відбувається в Україні. Це важливо — показувати людям, що війна досі триває. У кожній країні новини різні, і якщо ми стабільно дивимося чи перевіряємо щось про Україну, то люди за кордоном так не роблять. Мені й моїм колегам уболівальники неодноразово казали, що завдяки нам вони дізнавалися про перебіг війни.
І скажімо так: коли ти на змаганнях одягаєш форму з українською символікою, це вже гарантує, що увага буде прикута до тебе. Зараз до наших спортсменів підходять і питають, як справи, або просто підтримують. Також ми завжди розповідаємо про Україну журналістам. Нещодавно проходив чемпіонат світу в Юджині, і для українських спортсменів була влаштована спеціальна пресконференція. На ній усі питали, що відбувається в Україні, як це — коли війна у твоєму рідному домі.
Який ваш ідеальний стрибок у висоту?
Стрибок у висоту — це про свободу. Свободу рухів, тіла і відчуття польоту. Це дуже швидкоплинні відчуття, які минають за секунду. Найчастіше ти не встигаєш їх повністю осягнути, тому потрібно стрибати знову.
Яку найціннішу пораду ви отримували від тренерки?
Тренерка радить мені не розслаблятися. Останнім часом це дуже потрібні слова. Адже щоразу в спорті є дуже багато таких перепон, коли саме від навколишнього середовища залежить мій настрій. Свою тренерку Ірину Пустовойт я називаю другою мамою. Так говорять й інші спортсмени, адже вона вже справді є частиною сім’ї. Рідні мами змирилися із цим — хоча вони трохи й ревнують, але розуміють, що тренерка все бачить, чує і відчуває, тому вона найкраще підтримує та налаштовує на хороші результати.
Чи з’явилися якісь нові тенденції у спорті?
Зараз ми виходимо на новий рівень у спорті, адже у всьому світі змінюється ставлення до нього. На першому місці — духовний і ментальний стан людей, тому вони не мають у молодому віці закінчувати кар’єру, а можуть і в 35-40 років здобувати медалі. У спорті зникають ейджизм та гендерна дискримінація. Якщо ми говоримо про жінок, то вони можуть бути одночасно і мамами, і дружинами, і спортсменками. Також наша сфера стала відкритішою завдяки соцмережам — раніше спортсменів бачили хіба що на аренах і про них ніхто нічого й не знав. Та попри такі прогресивні тенденції, мене дуже засмучує, що в нашій країні війна. Не віриться, що десь світ може прогресувати, а десь, через злочинні дії російських окупантів, — так регресувати.
Яке своє спортивне досягнення ви вважаєте найбільш значним?
Це, напевно, не про медалі. Моє найбільше досягнення — це обрати саме спортивну кар’єру. Я дуже добре пам’ятаю той момент, коли спорт перестав бути просто хобі, а став моєю професією. Медалі й результати були, їх хочеться здобувати ще. Проте рішення стати професійною спортсменкою — це моя велика перемога.
Про Україну
Який ваш найяскравіший спогад з дитинства?
Це літо, яке я проводила в бабусі. У мене навіть пора року асоціюється з безтурботністю і природою — сонцем, зеленню й річкою. Хотіла б повернутися в такий момент дитинства на короткий час — це було б найкращим перезавантаженням.
Українців називають нацією сміливих. Чи вважаєте ви себе сміливою?
Кожен з нас є сміливим, перебуває на своєму місці та робить усе можливе для перемоги України. Проте я не можу порівнювати свою сміливість із відвагою військових, які зараз захищають Україну на передовій. І про таких героїв ми не повинні забувати — навпаки, потрібно їх усіляко підтримувати.
Хто з відомих українців вас надихає?
Сьогодні, наприклад, мене надихає Олександр Усик, бо він виграв у бою-реванші з Ентоні Джошуа. А ще я в такій гарній команді з легкої атлетики, що її результати дарують мені купу мотивації.
Як змінилися ваші пріоритети та бажання після повномасштабного вторгнення РФ?
Зрозуміла, що потрібно цінувати своє життя. Адже ми можемо планувати що завгодно, а потім усе раптово зміниться. І ще важливо мати плани на майбутнє, проте більше радіти сьогоденню.
Як ви підбадьорюєте себе у складні моменти?
Думаю, мене підбадьорюють люди, які завжди поряд. Розмови з ними часто лікують, головне — уміти чути й говорити правильні речі. Це дає багато сил.
Що для вас означає Україна та бути українкою?
Україна — це мій дім. Це місце, де я народилася, живу та хочу жити. А бути українцем чи українкою — це любити свою країну, триматися разом і навіть у найскрутніші моменти знаходити привід, щоб усміхатися. Знаходити щось позитивне — це наша риса, яка допомагає боротися з усіма складнощами.
Якими ви бачите сучасних українців?
Нове покоління більш прогресивне — воно рішуче та вільне у своїх поглядах. Я навіть можу це бачити на прикладі молодших брата і сестри. Вони дивляться на життя по-іншому, мають свою думку і знають, що, наприклад, через ті ж соцмережі можна вирішити багато питань та досягти справедливості. Думаю, що молоде покоління саме таке.
Якби ви могли приймати закони, який закон ви б ухвалили чи скасували в Україні?
Я б хотіла, щоб більше людей долучалося до спорту. Щоб батьки приводили своїх дітей до спортивних секцій і не мали для цього жодних перепон. Це в будь-якому разі розвиток, та, можливо, на таких заняттях і знайдеться майбутній чемпіон. Саме вчителька фізкультури відвела мене до спортивної секції. Тоді все й почалося.
Як плануєте відзначити День Незалежності?
Я в День Незалежності завжди любила приходити на Хрещатик. Зараз не впевнена, що встигну повернутися до Києва. Проте сподіваюся, що це буде дуже особливий день. Це як день народження для кожного українця.
