Вони прийшли у військо з різним досвідом і професіями, але сьогодні кожна з них має свою відповідальну роль у захисті нашого майбутнього. У межах спільного проєкту ELLE Україна та української defense-tech компанії «Генерал Черешня» ми розповідаємо історії чотирьох захисниць, які боронять країну.
.jpg)
Одна з героїнь осіннього номера ELLE — 31-річна Аліна, молодша лейтенантка, начальниця відділення комунікацій 429-ї бригади «Ахіллес». Війна змінила її професію, але не головне бажання — жити вільно, любити, створити сім’ю.
ELLE: Яким був ваш перехід від цивільного життя до служби під час війни?
Аліна: Це сталося дуже органічно. У мене не було жодних сумнівів, що у кризовий момент я буду поруч зі своєю країною. Від 24 лютого я почала волонтерити, хоча ніколи цим не займалася. Обдзвонювала десятки незнайомих людей, ми діставали броню та медикаменти з-за кордону. Згодом почала передавати дрони — з цього почалася і моя співпраця тоді ще зі стрілецькою ротою «Ахіллес». Загалом за роки волонтерської діяльності ми передали майна на понад п’ятнадцять мільйонів гривень.
Командир Юрій Федоренко ділився результатами, яких вдавалося досягти завдяки неймовірній команді та БпЛА. Я дивувалася, чому в момент, коли більшість підрозділів збирають величезні кошти на забезпечення, підрозділ «Ахіллес» здебільшого мовчав. Тоді комбрига доводилося переконувати: навіщо ця комунікація та інтерв’ю — ми тут війну воюємо. Ще у 2022 році я почала працювати з підрозділом як комунікаційниця.
Я не імітую бойових заслуг. Так, я була на бойових позиціях, але робота моя тилова. Разом із тим я ніколи не виправдовуюся за це. Якщо хтось вважає мою роботу легкою прогулянкою, я не тримаюся за посаду — будь ласка, прийдіть, замініть чи підсильте.
Я чітко усвідомлюю свою сферу відповідальності та скільки часу, здоров’я і власних мрій віддала війні. Це час, коли я мала б створювати сім’ю і народжувати дітей, збирати родину за святковим столом, подорожувати, отримувати новий фах і розвиватися у ньому. Я служу, бо це мій обов’язок як громадянки, і тому, що маю в серці дуже багато любові — до свого партнера, батьків, друзів, побратимів і посестер, до тих, хто вже віддав своє життя, щоб ми могли продовжити боротьбу.
ELLE: У військовій комунікації одна хибна деталь може мати наслідки для людей на передовій. Як формується відчуття цієї межі, що має залишитися за кадром?
Аліна: У питаннях безпеки я орієнтуюся не на особисті відчуття, а на стандарти OpSec, PerSec та норми міжнародного гуманітарного права.
Будь-які географічні координати, до яких можна прив’язатися, щоб розсекретити бойові й тилові локації, технічні характеристики дронів та іншого обладнання, плани операцій, карти — усе це під суворою забороною.
У частині особистої безпеки складніше, і це залежить насамперед від позиції конкретного військовослужбовця. Якщо він чи вона не бажають розкривати свою особистість, ми поважаємо це право. Якщо ж є бажання публічно висвітлювати свою службу — для мене це радість, бо таким чином ми отримуємо чесні відгуки про підрозділ і його здобутки не від пресслужби, а вустами військовослужбовців.
У цілому комунікацію військових підрозділів під час війни я б воліла бачити іншою — більш закритою та стриманою, адже кожна деталь може вплинути і на хід бойових дій, і на особисту безпеку людей.
Сьогодні військові частини вже заходять у сектори, що історично були винятково цивільними: кіно і телебачення, музика, гастрокультура, інфлюенс- та guerrilla marketing, навіть беруть участь у конкурсах реклами. Те, як сьогодні комунікують військові підрозділи в Україні — радше вимушений захід, до якого призвів дефіцит людей і фінансування. У 2022 році всі швидко зрозуміли: допомагають тим, про кого знають. Тому підрозділи почали прокачувати свою медійність.
ELLE: Ви щодня працюєте з великою кількістю людських історій. Що вам допомагає тримати внутрішній баланс, спокій?
Аліна: Кажуть, що любов — це дієслово, а я думаю, що і громадянин — теж дієслово. У моєму фейсбук-акаунті вже понад десять років висить цитата Кеннеді: «Не питай, що держава зробила для тебе, — спитай, що ти зробив для держави».
Найтяжче, звісно, коли переживаєш втрати. У нашій бригаді, на щастя, їх небагато, але коли вони трапляються, за відчуттями ми наче втрачаємо цілий світ. За стільки років я не навчилася з холодним розумом ставитися до цього.
Упродовж майже п’яти років роботи з військом я вже зазнала важкої депресії та панічних атак. Я не соромлюся говорити про те, що звертаюся по професійну допомогу. Через архаїчне ставлення до ментального здоров’я величезна кількість людей роками страждає. Я багато працювала з психотерапевтом і сама зараз отримую психологічну освіту, тому опанувала методи емоційної саморегуляції, когнітивної реструктуризації. Я розумію, що процес не рухатиметься без ресурсних активностей, які через «не можу» і «нема часу» треба планувати та втілювати.
Звісно, в ідеальному світі мій внутрішній баланс складається зі спокою та передбачуваності в особистому житті, здоров’я близьких людей, вчасного виконання планових задач та безпечної логістики наших бойових екіпажів і днів без втрат. Проте я живу неідеальне, а справжнє життя, де єдиний мій якір та опора — близькі люди. Якщо з ними все гаразд, я розгребу решту проблем.
ELLE: Які особисті правила життя сформувалися за роки війни у вас?
Аліна: На випадки деморалізації я в нотатках написала десять заповідей, які нагадують, чому я тут і чому це найкращий варіант для життя зараз особисто для мене:
1. Я проживаю унікальний досвід, що не кожному дано у житті.
2. Мене оточують найкращі люди країни, яких за інших обставин я би не зустріла.
3. Я отримую експертизу у сфері, куди за інших обставин я б не пішла.
4. Складні виклики змушують бути багатозадачною, швидко здобувати нові навички й досвід.
5. Натхнення та мотивація поступилися дисципліні — and sometimes good enough is better than perfect.
6. Відповідальність за своїх людей (у широкому сенсі), яких іноді навіть не знаєш, виховує шалену працездатність. Де за нормальних обставин мали б працювати пʼятеро, витягує один.
7. Щоденні загрози змушують відчувати такий рівень любові, як ніколи раніше. Особисте поступається спільному, бо тільки успіх спільного гарантує особисте щастя.
8. Більше немає нічого неможливого — лише варіанти, як зробити це можливим.
9. Нічого масштабнішого за цей досвід у житті більше не станеться.
10. Якщо ми це проживемо та переживемо, усі подальші проблеми й перешкоди будуть дрібʼязком.
ELLE: Одного дня війна закінчиться. Якою ви хочете бачити себе та Україну?
Аліна: Я би хотіла бачити Україну такою, де її громадяни навчилися чуйності один до одного, вміють аналізувати причинно-наслідкові зв’язки, спроможні брати на себе відповідальність, пам’ятають свою історію та плекають власну культуру.
Найбільше я хочу звичайного рутинного життя, що не цінувала раніше. Не «шикарного інстаграму», а звичайних речей, які в умовах війни стали розкішшю. Сім’ю — чоловіка, дітей, собаку з притулку, тихий будинок серед дерев, вечері в колі родини та друзів, розмови, які не перериваються, ночі, які завершуються спокійними світанками.
Рік тому я вступила на другу вищу освіту з психології. Після демобілізації планую завершити навчання та консультувати. Комунікація з військовими та їхніми сім’ями, проживання у військовому середовищі розширюють діапазон розуміння проблем, переживань і обмежень, які накладає служба.
Фото: Сашко Явір
Стиль: Ольга Дмитренко
Асистент стиліста: Михайло Пелепейко
Б`юті (зачіски та мейкап): Анна Буленок та Валентина Галай
