Як ще 100 років тому українки диктували моду по обидва боки Атлантики

Fashion-журналіст Роман Тимофєєв — про трьох жінок з України, чиї імена знали в паризьких салонах, за лаштунками Бродвею й на голлівудських кіностудіях

Руслан Багінський оформлює вітрини паризького Galeries Lafayette, Бейонсе виходить на сцену в сукні Frolov, Кайлі Дженнер сервірує стіл посудом Gunia Project, а Світлану Бевзу запрошують на Met Gala — за останні кілька років українські дизайнери завоювали повагу світової fashion-індустрії. А чи знали ви, що ще 100 років тому дизайнерки та художниці з України вже проходили цей шлях і диктували моду по обидва боки Атлантики?

У листопаді 2026 року у віденському палаці Гофбурґ відбулася шоста White Wedding Platform — міжнародна подія весільної індустрії, що об’єднала понад тисячу гостей із різних країн світу навколо професійної виставки, модних показів та лекцій, присвячених весільним традиціям, сучасному мистецтву та українській моді.

У межах культурно-освітньої програми журналіст Роман Тимофєєв розповів кілька історій про українок, що відігравали важливу роль в світовій fashion-індустрії. Ексклюзивно на ELLE.UA ділимось конспектом його лекції. 

Соня Делоне

Соня Штерн народилася 14 листопада 1885 року в Одесі. У 1907 році заможний дядько відправив улюблену племінницю до Парижа навчатися живопису. У 1910 році Соня вийшла заміж за французького художника Робера Делоне — саме під його прізвищем одеситка прославиться на весь світ.

Подружжя експериментувало з формами та кольорами, розвиваючи симультанізм — мистецький принцип, заснований на взаємодії яскравих кольорів. У 1912 році поет Гійом Аполлінер назвав їхній живопис «орфізмом» (на честь міфічного музиканта Орфея), порівнявши гармонію кольорів із музичною композицією.

У 1913 році для балу Бюльє на Монпарнасі Соня пошила свою першу «симультанну сукню». Вбрання з різнокольорових клаптиків шовку та оксамиту в техніці печворку вразило паризьку публіку — так почався її шлях у світ моди.

З початком Першої світової війни подружжя залишило Францію, а згодом оселилося в нейтральній Іспанії. Після приходу до влади більшовиків у 1917 році Соня втратила фінансову підтримку родичів із колишньої Російської імперії. Із життям заможної спадкоємиці та богемної художниці довелося попрощатися.

Щоб забезпечити родину, у 1918 році вона відкрила в Мадриді магазин домашнього текстилю та декору Casa Sonia. Свої експерименти з кольором художниця перенесла з полотен на пледи, подушки та кераміку.

Бутик швидко здобув популярність серед заможної публіки, а його філії з`явилися в Більбао, Барселоні та Сан-Себастьяні. Згодом Делоне почала перетворювати на артоб`єкти й інші повсякденні речі — взуття, парасольки, сумочки, купальники та одяг для відпочинку.

У 1921 році подружжя повернулося до Парижа. Серед клієнток Соні з`явилися голлівудська кінодіва Глорія Свенсон та британська письменниця Ненсі Кунард. Яскраві сукні-картини Делоне разюче контрастували зі стриманими образами Коко Шанель, яка в ті самі роки розбудовувала свою модну імперію.

У січні 1925 року британський Vogue помістив на обкладинку «оптичну» сукню Делоне, доповнивши образ водійськими перчатками та окулярами.

Сюжет перегукується зі знаменитим автопортретом польської художниці Тамари Лемпицької «За кермом зеленого Bugatti», створеним кількома роками пізніше. Жінка за кермом авто — квінтесенція моди 1920-х та епохи ар-деко, символ незалежності, швидкості й нового стилю життя.

На ілюстрації Жана Лепапа для Vogue героїня стоїть біля автомобіля, кузов якого прикрашений геометричними візерунками. Це не художня вигадка — у той період Соня справді експериментувала з оформленням автомобілів Citroën. Один із ранніх прикладів співпраці між світом моди та автопромом.

Делоне також створювала принти для текстильних фабрик Ліона. А з 1925 року сукні за її ескізами продавалися в одному з найстаріших універмагів Амстердама — Metz & Co. Їхня співпраця тривала до 1960-х років.

Не оминула творчість художниці й кінематограф. У 1926 році актор Жак Катлен знявся у фільмі «Запаморочення» в халаті із симультанним малюнком, а танцівниця Лізіка Кодреано з`явилася в серіалі Рене Ле Сомптьє «Маленький парижанин» у створеному Делоне костюмі П`єро.

Словом, у 1920-х кольорові принти Делоне були скрізь: на обкладинках глянцю, у галереях, бутиках, кіно, на кераміці та автомобілях. Важливо, що сама Соня пов`язувала захоплення кольором з Україною. «Яскраві фарби я люблю. Це фарби мого дитинства, фарби України. Пам’ятаю селянські весілля моєї країни, де червоні та зелені сукні, прикрашені численними стрічками, літали у танці...» — писала Делоне у книзі спогадів «Ми йдемо до сонця».

У 2025 році в паризькому Музеї декоративного мистецтва відбулася виставка до 100-річчя ар-деко. Експозицію відкривала «симультанна сукня» одеситки Соні Делоне, яку в супровідному тексті представили як українсько-французьку художницю та дизайнерку.

Через століття після модного тріумфу Соня знову опинилася в центрі уваги Парижа — цього разу з нагадуванням про своє українське походження.

Варвара Каринська

Варвара Каринська (у дівоцтві — Жмудська) народилася 3 жовтня 1886 року в заможній харківській родині. Дівчина здобула класичну домашню освіту: іноземні мови, живопис, музика. Та найбільше їй подобалося вишивати.

Жовтневий переворот 1917 року поклав край звичному життю родини Жмудських, яка в один момент втратила свої статки. Кілька років Каринська з дітьми залишалася в країні рад, але зрештою їм вдалося виїхати за кордон під приводом проведення виставки комуністичної вишивки.

Опинившись у Європі, Варвара оселилася в Парижі, де відкрила ательє з пошиття театральних костюмів. Одним із перших великих замовників стала трупа Ballet Russe de Monte Carlo. Так сформувалося зіркове творче тріо: хореограф Джордж Баланчин ставив балети, художник Крістіан Берар створював декорації та ескізи костюмів, а Каринська втілювала його акварелі в життя.

Українка співпрацювала й з іншими театрами: оформлювала постановки Жана Кокто та Луї Жуве, працювала за ескізами Анрі Матісса, Андре Дерена, Жуана Міро та Марка Шагала. Їй допомагали діти — Володимир та Ірина. У 1936 році Варвара із сином переїхали до Лондона, а Ірина залишилася в Парижі. Через багато років Ів Сен-Лоран та Крістіан Лакруа замовлятимуть вишивки для своїх кутюрних колекцій саме в її ательє.

У Лондоні Каринська продовжила створювати театральні костюми. Цей період відзначився співпрацею з відомим fashion-фотографом, художником і дизайнером Сесілом Бітоном.

У 1939 році Варвара емігрувала до США, де знову зустрілася з давнім другом — балетмейстером Джорджем Баланчином. Він запросив її створювати костюми для своїх постановок. Їхня співпраця тривала понад 30 років: Каринська «одягнула» близько 75 балетів Баланчина.

Нью-йоркська публіка була зачарована її фантазійними костюмами, а критики The New York Times називали їх «візуальною музикою». Сам Баланчин казав: «У літературі є Шекспір, а в костюмах — Каринська».

Працюючи над балетом «Симфонія до мажор» на музику Жоржа Бізе, Каринська здійснила справжню революцію — створила нову модель балетної пачки.

Вона відмовилася від жорсткого каркаса, який сковував рухи танцівниць, і надала спідниці об`єму за допомогою кількох шарів фатину різної довжини.

Легка тканина тріпотіла від кожного руху, а балерини отримали більше свободи.

Ця конструкція увійшла в історію балету як пачка Каринської. В ній же ми бачимо Керрі Бредшоу на початку «Секс і місто».

Окрім балетних труп, Варвара працювала над костюмами для бродвейських шоу та голлівудських фільмів.

У її вбраннях з`являлися на екрані Марлен Дітріх, Джуді Гарланд, Елізабет Тейлор, Вів`єн Лі та Гері Купер. Зірки її обожнювали й погоджувалися на ролі у фільмах, якщо знали, що над їхніми образами працюватиме Барбара (так на американський манір стали називати Варвару).

У 1948 році Американська кіноакадемія вперше вручила «Оскар» за найкращий дизайн костюмів. І першою лауреаткою в цій номінації стала харків`янка Барбара Каринська — за наряди до історичної драми Віктора Флемінга «Жанна д`Арк» з Інгрід Бергман у головній ролі.


Так дівчина з Харкова здійснила революцію в балетній моді й стала однією з найвпливовіших художниць із костюмів XX століття.

Валентина Саніна-Шлее

«У шубі з норки можна хіба що піти на футбольний матч. Для всього іншого потрібен соболь», — казала одна з найвпливовіших американських дизайнерок першої половини XX століття Валентина Саніна-Шлее.

Зірка світського Нью-Йорка, яку фотографували Горст П. Горст, Сесіл Бітон та Ірвінг Пенн, модна диктаторка, що одягала Грету Гарбо, Кетрін Хепберн і Глорію Свенсон, засновниця дому моди VALENTINA народилася в Києві в 1899 році.

Про перші роки життя Валентини відомо небагато: у вирі революцій та світових воєн архіви загубилися, родинні зв`язки обірвалися, а після еміграції дизайнерка й сама неодноразово «редагувала» свою біографію.

Наприкінці 1923 року Валентина з чоловіком Георгієм Шлее опинилася в Нью-Йорку — з обмеженим бюджетом, великими амбіціями та валізою суконь, які вона придумала й пошила власноруч. Її вбрання не було схоже ані на паризькі новинки, ані на американську моду «епохи джазу». Поки жінки-флаперки, оспівані Фіцджеральдом, носили короткі стрижки та вільні сукні із заниженою талією, Валентина з`являлася у світському товаристві з короною золотих кіс і в довгих закритих сукнях, що підкреслювали фігуру.

Силуети, напрочуд схожі на останні колекції Пітера Мюльє для Alaïa.

Модні журнали почали запрошувати українку як модель. Вона позувала у вбранні власного дизайну для Сесіла Бітона та Ірвінга Пенна.

Завдяки цим зйомкам Валентина увійшла до кола найвпливовіших людей американської моди, зокрема познайомилася з Елеонорою Ламберт — майбутньою засновницею Ради американських дизайнерів CFDA та ініціаторкою Met Gala. Тож цілком можливо, що Саніна-Шлее була першою українкою, яка відвідала Met Gala, хоча тоді це була камерна вечеря для нью-йоркського модного товариства.

Валентину нерідко зупиняли на вулиці, запитуючи, де вона придбала сукню. Дізнавшись, що перед ними дизайнерка, просили пошити таку саму. Щоправда, результат не завжди відповідав побажанням замовниць. «Мій дім моди — це клініка, де я лікую людей від поганого смаку», — казала Саніна. Вона була переконана: якщо клієнтка довірила їй створення сукні, то саме дизайнерці краще знати, що їй пасуватиме.

Охочих одягатися у Валентини ставало дедалі більше, і в 1925 році вона відкрила власне ательє, яке згодом перетворилося на дім моди VALENTINA.

Прихильниця розкішної простоти, дизайнерка пропонувала вільні блузки, спідниці та накидки з дорогих тканин стриманих кольорів. Особливо вона любила чорний, створюючи образи на всі випадки життя.

Та справжньою візитівкою VALENTINA стали вечірні сукні — вишукані, спокусливі, часто натхненні історичним костюмом. Японські пояси обі, приталені «китайські» жакети, спідниці-брюки, сукні з капюшонами, іспанські мантильї, тюрбани та крислаті «сільські» капелюхи — усе це було водночас зручним і ефектним. Сучасники згадували, що Валентина багато читала, захоплювалася середньовічним живописом та мистецтвом Відродження — звідси й історичні алюзії в її колекціях.

У 1930-х у Валентини вже одягалися головні голлівудські зірки: Кетрін Хепберн, Пола Негрі, Марлен Дітріх, Клодетт Кольбер, Гертруда Лоуренс, Глорія Свенсон і Грета Гарбо.

«Щоб зробити вбрання досконалим, я використовую якомога менше швів. Завжди щось прибираю, а не додаю. Мені не потрібні голка й нитки. Дайте мені три шпильки — і я зроблю вам вечірню сукню», — говорила дизайнерка.

Невдовзі Саніну запросили створювати костюми для Бродвею, а згодом і Голлівуду. Американський театральний критик Брукс Аткінсон писав: «Костюми Валентини розкривають героїв ще до того, як ті вимовлять першу репліку».

Однією з найвідоміших її робіт стали костюми для фільму «Філадельфійська історія» з Кері Грантом і Кетрін Хепберн. Білі сукні з драпіруванням у грецькому стилі, відкриті плечі та підкреслена талія — образи «як у Хепберн» ще кілька років залишалися бестселерами VALENTINA.

Поступово киянка стала однією з найвідоміших і найдорожчих дизайнерок Америки. На думку fashion-критиків, у ті роки лише два американські бренди — VALENTINA та Mainbocher — створювали справжній haute couture. Сама ж Саніна казала, що «не вірить у моду, лише в індивідуально одягнених жінок».

У 2009 році Музей міста Нью-Йорка присвятив дизайнерці велику виставку «Valentina: American Couture and the Cult of Celebrity», а видавництво Rizzoli випустило її біографію з фотографіями Горста П. Горста, Сесіла Бітона та Ірвінга Пенна.

У 2022 році, під час Met Gala, відомий fashion-журналіст Геміш Боулз нагадав про українське походження Валентини та її внесок в американську моду: «Сьогодні, коли в Україні вирує війна, що змушує мільйони людей залишати свої домівки, ми згадуємо внесок іммігрантів в історію та розвиток американської культури й моди. У 1917 році дизайнерка Валентина, яка народилася в Україні, втекла від більшовицької революції й приїхала до Нью-Йорка, де зарекомендувала себе як одна з провідних кутюр`є свого часу, одягаючи наймодніших і найвідоміших світських левиць та акторок XX століття».

Того року одна із суконь Валентини була представлена на виставці Інституту костюма в Метрополітен-музеї — майже через століття після того, як молода емігрантка з Києва приїхала підкорювати Нью-Йорк із валізою власноруч пошитих суконь.


Реклама

Популярні матеріали

«Голодні ігри» повертаються: що варто знати про фільм «Світанок...


Краса волосся починається зі шкіри голови: нова...


Найбажаніші шуби зі штучного хутра сезону осінь-зима 2026/27...


Читайте також
Популярні матеріали