Наше інтерв’ю з фронтменом гурту «Океан Ельзи» могло бути присвяченим виходу нового альбому, концерту на НСК «Олімпійський» та початку світового туру. Проте вже місяць Святослав Вакарчук перебуває у воєнному відрядженні Україною, під час якого проводить зустрічі підтримки й виконує певні завдання. А ще, звісно, співає: «Червону руту» в харківському метро, «Не твоя війна» на Львівському залізничному вокзалі, «Човен» на Потьомкінських сходах Одеси. У короткій зум-бесіді, на яку музикант погодився під час переїзду до іншого міста, він розповів ELLE про бойовий дух українців, про те, чому припинив звертатися до звичайних росіян, та до яких сценаріїв нам слід готуватися найближчими тижнями.
Про готовність до російського вторгнення
Безумовно, ніхто не міг сказати стовідсотково, що такий злочин, як вторгнення до України, все-таки буде Путіним реалізовано. Але якщо говорити про глобальне бачення, то я ще після нападу Росії на Грузію 2008 року припускав, що наступними можемо бути ми. Жодних ілюзій про миролюбність РФ у мене не було ніколи. Та коли США почали вивозити з Києва своїх дипломатів, я зрозумів, що все дуже серйозно. Тож морально був готовий, шоком для мене це точно не стало.
Про перші думки та дії 24 лютого
Мені чомусь не спалося тієї ночі, я прокинувся о третій годині від якоїсь тривоги. Увімкнув Раду безпеки ООН, яку невдовзі перервало екстрене звернення Путіна. І вже буквально за п’ять хвилин після завершення цієї так званої промови праворуч від мого будинку пролунав потужний вибух (я живу поблизу аеродрому Василькова, де розірвалися перші ракети). Стало очевидно, що відбувається. Перші два дні війни я займався тим, що вивозив близьких, знайомих і навіть незнайомих людей по кілька ходок на захід України. А потім відразу ж почав їздити по регіонах.
Про вступ до ЗСУ
Це сталося не першого дня, тому що просто не встигав прибути до призовної ділянки у Львові, де я прописаний. Враховуючи те, що я офіцер запасу військової кафедри, то записався до розпорядження Збройних Сил України. Тепер я лейтенант ЗСУ. З огляду на те, як і де я можу бути більш ефективним під час війни, мені дали відрядження, згідно з яким я їжджу по всій Україні. У деяких містах, зокрема Запоріжжі чи Харкові, вже був кілька разів. Сьогодні повернувся з Миколаївського госпіталю, до якого потрапили люди після ракетного обстрілу. Ми провідали поранених, їх немало, на жаль.
Про бойовий дух українців у різних містах
Українці налаштовані максимально рішуче та позитивно. Навіть жінки й діти, які втікають від руйнувань і війни, також націлені на перемогу. Учора зранку я зустрів біля заправки людей, які ледь вирвалися з Маріуполя. Одна з жінок мені сказала: «Ми хвилюємося не тільки за себе, а й за хлопців із батальйону «Азов», які нас хоробро захищали. Ми ними так пишаємося, їх обов’язково треба визволити». Як і вся Україна, ці люди хочуть, щоб війна закінчилася на наших умовах. Ніхто не хоче, щоб прийшла Росія. Я помітив — що ближче до лінії фронту, то більше бойового духу. Коли ви стали свідком, як пів вашого міста розбомбили, то у вас буде здорова злість і здорова ненависть, які потрібні у боротьбі проти ворога в часи війни. Можливо, у Львові дихання війни зараз не так відчувається, як у Маріуполі чи Чернігові. Але я переконаний, що не треба мірятися, кому зараз тяжче. У тому ж Львові понад двісті тисяч вимушених переселенців, тобто кількість населення зросла на двадцять відсотків. В області ще двісті тисяч. Плюс постійні переселенці, які прямують через польський кордон до Європи. Це складний удар, який регіон приймає з честю.
Перемога чи мир будь-якою ціною?
Філософське питання: чи потрібна нам перемога будь-якою ціною? У жодного українця не виникає сумніву: до припинення війни ціною поразки ми не готові. Але нам треба вирішити: що має статися з країною, на що вона готова піти, аби стояти на своєму? Уже та кількість жертв і руйнувань, що є зараз, змусила українців перейти певний рубікон. Більшість із нас не хочуть змарнувати все та отримати примарний мир, який зробив би нас приниженими й змусив відступити. Армія налаштована рішуче, вона зупинила загарбника, подекуди йде в контратаку, витискає окупанта. Є місця, де ворог обкопується, і звідти його тяжче буде вибити. У певний момент ми перетворимося на тих, хто нападає, а вони — на тих, хто захищається в цих місцях. Але до цього треба ще дійти. Нині наша задача — повністю зупинити їх і відтіснити з таких стратегічних міст, як Київ і Харків, прорвати блокаду Маріуполя.
Чи потрібна нам перемога будь-якою ціною — питання філософське. Проте до припинення війни ціною поразки ми не готові.
Про перспективи
У найближчі тижні нам потрібно готуватися до позиційної боротьби. Думаю, є два сценарії. Перший — Путін і його генерали остаточно збожеволіють (хоча куди вже далі!) і почнуть масовано знищувати українські міста бомбами та ракетами, як це вже відбувається в Маріуполі та Волновасі. У такому разі без якісної системи ППО та без літаків нам буде дуже складно. Другий сценарій — коли стане очевидним, що РФ не має сил отримати бажане швидко, процес буде затягуватися: ворог обкопуватиметься та захищатиме окуповані території. Але ми маємо готуватися до того, що доки останній російський солдат не покине українську землю, ми будемо боротися. Це може тривати місяці, а може закінчитися достатньо швидко. Це залежить від багатьох супутніх факторів: від успіхів Української армії, роботи дипломатів, санкцій проти РФ, позиції Китаю, Туреччини та інших країн. Тобто це задача з багатьма невідомими, яка не прораховується. Але нам слід набратися терпіння.
Про заклики до звичайних росіян
Я припинив до них звертатися, бо зрозумів, що це беззмістовно. Їхні репортажі з концерту в «Лужниках» у Москві, присвяченого річниці загарбання Криму, дуже нагадали мені фільм «Тріумф волі» Лені Ріфеншталь. Це так схоже на ті темні часи, коли у 1930–1940-х роках минулого століття німецький народ, засліплений пропагандою, підтримував свого лідера-диктатора боячись висловлюватись.
Якщо б на росіян діяла мораль, то вони б уже вийшли на вулиці та вже щось робили б зі своєю владою. Думаю, на цьому етапі на них може діяти тільки страх. Страх втратити свій рівень життя, страх не отримати нормальної кількості їжі, страх за майбутнє своїх дітей. Якщо в них немає совісті, то шлунок у них точно є. Вони можуть ненавидіти нас і далі, але в певний момент, коли вони усвідомлять, що їхнє життя стає все гіршим, що в них ніхто нічого не забирав, а це вони самі прийшли в чужу країну, і все, що їм потрібно зробити — зупинити свою владу, тільки тоді в них може з’явитися інша точка зору. Якщо ж цей варіант не спрацює, спрацює військовий.
Звернення до українців
Дорогі українці, я пишаюся всіма нами: усе, що є найкращим всередині кожного з нас, сьогодні вийшло назовні та допомагає долати ворога. Українці готуються, українці борються, українці створюють безпрецедентні подвиги й стають прикладом. Українці зараз — найхоробріша нація у світі, якою захоплюються всі. І цей факт дає нам мотивацію й силу боротися далі. А боротьба буде довгою. Навіть якщо зараз ми зупинимо вогонь, ми не зупинимо агресора, тому що наш сусід не сприймає саму ідею існування незалежної держави України. Вихід тільки один: ставати сильними, добре та якісно працювати, вчитися, виховувати в собі чесноти, відкидати слабкості, допомагати один одному, раз і назавжди забути слово «корупція». Зберігаючи гаряче серце і любов, нам слід стоїчно сприймати неприємні речі, поразки та втрати. Ми не маємо права опустити руки, розклеїтися, лягти на диван і плакати. Ми мусимо гордо йти вперед. Ніхто, крім нас, нашу долю не вирішить, не виховає наших дітей, не збереже їм життя. Ми на своїй землі, Бог і правда з нами. Тому ми переможемо!
Ніхто, крім нас, нашу долю не вирішить, не виховає наших дітей, не збереже їм життя. Ми на своїй землі. Бог і правда з нами.
Звернення до світу
Якщо ви думаєте, що триває війна РФ проти України, то ви помиляєтеся. Це війна Росії проти всього сучасного демократичного світу. Вона обрала Україну як першу жертву, але якщо раптом їй вдасться отримати задумане, вона піде далі. Саме тому, дорогі наші друзі, не час стояти осторонь і споглядати, чи впорається Україна. Україна впорається! Але допоможіть нам не тільки словом, а й конкретними справами: ППО, літаками, потужними економічними санкціями, які не дадуть Росії витрачати кошти на вбивчу зброю; суспільним осудом тих великих західних компаній, які не йдуть із країни-агресора, мотивуючи це турботою про своїх працівників чи акціонерів. При всій повазі до корпоративної етики: зараз не час думати про бізнес, тому що ваші мільярди, якими ви наповнюєте російський бюджет, сплачують застосування танків, ракет, гармат і вбивають наших дітей. Якщо ви не хочете спонсорувати це, будь ласка, припиніть працювати у РФ. Разом з тим ми дуже цінуємо ту безпрецедентну підтримку України та об’єднання світу проти російської агресії. Повірте, ми дуже вдячні. Це надихає нас кожного дня.
