До програми цьогорічного Каннського кінофестивалю увійшов дебютний фільм режисера Максима Наконечного «Бачення метелика». В основі сюжету — події російсько-української війни. Режисер у сюрреалістичній історії розповів про аеророзвідницю Лілю, яка не хотіла бути жертвою. Після звільнення з ворожого полону вона намагалася повернутися до мирного життя в Україні.
Ексклюзивно для ELLE учасники знімального процесу розповіли детальніше про своє бачення картини та поділилася, як змінилося їхнє життя після повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Зокрема співсценаристка кінострічки Ірина Цілик згадала, як у Максима Наконечного з’явилася ідея щодо створення «Бачення метелика».
«…я була однією з режисерок документального проєкту про українських жінок на війні "Невидимий батальйон", і одна з моїх героїнь сказала фразу, яка зачепила нас усіх. Вона розповіла про те, що просила побратимів застрелити її, якщо виникне ситуація, при якій її можуть взяти в полон. Наконечного, який брав участь у монтажі нашого проєкту, ця фраза так вразила, що він почав думати: а що було б, якби побратими не змогли в цій ситуації її застрелити? Що відбувається з жінкою-військовою в полоні і як вона живе потім?» — прокоментувала Ірина Цілик.
Також акторка Рита Бурковська розповіла, наскільки важливо показати європейській аудиторії своє кіно, її колега Любомир Валівоць з теплотою згадав про репетиції, режисер Максим Наконечний поділився, що наразі знімає багато документального матеріалу, продюсерки Дар’я Бассель та Ліза Сміт зазначили про потребу розповідати світові про Україну, тренерка з акторської майстерності Іра Нірша зазначила про створення власної кіномови в процесі підготовки фільму.
Про все це — далі в інтерв`ю.
Ірина Цілик, співсценаристка
Як твоє життя та професійна роль змінилися після початку повномасштабної війни Росії проти України?
Для мене російсько-українська війна почалася у 2014 році, і відтоді мене як магнітом тягнуло на Донбас, я намагалася бути постійно залученою до подій війни, брати участь у літературних читаннях у прифронтовій зоні та майстер-класах для місцевих дітей, знімати документальні фільми — робити хоч щось, що я вмію і чим можу бути корисною.
Якою була твоя реакція на новину, що фільм «Бачення метелика» відібрали на Каннський фестиваль?
Новина про прем’єру фільму на Каннському кінофестивалі нас усіх одночасно дуже потішила і трохи збентежила. Цього року не всі рішення заходу прийнятні для українців. Російські фільми беруть участь у конкурсі, відкриває захід стрічка під назвою «Z» (так, останню вдалося змінити)... Усі українські кінематографісти наразі перебувають перед непростим вибором — як діяти в тих ситуаціях, коли європейські колеги не лише ставлять нас під час війни плечем до плеча з росіянами, а ще й прагнуть «примирення братніх народів»… Ми мусимо говорити про себе самі і представляти наш внутрішній погляд на українські реалії. Інакше за нас це робитимуть інші.
Що ти назавжди зміниш у своєму житті після війни?
Я більше не зазираю в майбутнє, не будую планів, я живу сьогоденням. Цього мене навчила війна. Усе це жорстока лотерея, ніхто з нас не знає, який шлях нам судилося пройти, і чи не зупинить його зненацька російська ракета. Це, з одного боку, страшно, а з іншого — таке ставлення до життя вчить нас більшої відповідальності.
Максим Наконечний, режисер фільму
Який момент зі знімань фільму запам’ятався тобі найбільше?
Мені дуже подобались мої «камео» в кадрі. Це здебільшого сцени, де мені як режисеру доречно бути для Рити, виконавиці головної ролі, партнером. Ми ніби розділяли відповідальність і водночас важкість матеріалу, скріплювали взаємну довіру.
Як твоє життя та професійна роль змінилися після початку повномасштабної війни Росії проти України?
Зараз я знімаю набагато більше документального матеріалу, ніж я міг собі уявити до війни. Також змінилося те, що я застосовую свої продюсерські навички адміністрування, логістики, комунікації в зовсім неочікуваних питаннях організації гуманітарної допомоги, обладнання, амуніції для військових, евакуації людей, репрезентації тих чи інших питань та позицій у медіа.
Якою була твоя реакція на новину, що фільм «Бачення метелика» відібрали на Каннський фестиваль?
Я насправді не відчував радості, бо для неї не було місця. Натомість водночас відчував розпач і рішучість… Постало дуже велике питання, як наш наратив, наша оптика будуть сприйняті й чи правильно вони будуть сприйняті з достатнім розумінням та серйозністю. Це водночас додало рішучості бути помітними, присутніми, чесними й точними, попри всю незручність, болючість та важкість.
Як і героїня нашого фільму, котра відстоює своє бачення життя й свою відповідальність за нього, ми маємо транслювати й доносити нашу власну, персоналізовану перспективу на наші реалії.
Іра Нірша, тренерка з акторської майстерності стрічки
Який момент зі знімань фільму тобі найбільше запам’ятався?
Я пишаюся Ритою, виконавицею головної ролі, вона була по-справжньому сміливою: скидала-набирала вагу, обрізала волосся, тренувалася для ролі військової, була в постійному пошуку та досліджувала прототипи. Українська школа гри акторів кіно поки не має системи, методу. Через те, що нас постійно обмежували, не давали розвиватися, нав’язували російські, радянські системи праці над роллю.
Ось це, мабуть, і було те, що я робила вперше: спробувала віднайти таку кіномову й грати так, як нам видається правильним, довіритись нашому відчуттю у великій формі. Наприклад, у нас є моменти у фільмі, де актори довго мовчать. Для мене це і є кіно — стан, атмосфера, невловимі речі, які знаходяться між рядків сценарію.
Найбільш пам’ятною є для мене перша знімальна зміна. Тоді ми приїхали, розгорнулися та почали знімати сцени перебування головної героїні у ворожому полоні. Це був холодний підвал, де текли труби, Рита була підвішена у повітрі, вся в крові, спецгримі, одягнена у військову форму. На екрані я помітила, що між дублями в неї дуже незручно звисає голова, а вона вся зв’язана. Тоді я прийшла до неї на майданчик, накрила ковдрою та тримала її голову, поки ми не зняли сцену. В цей момент я відчула сильний зв’язок із героїнею.
Як твоє життя та професійна роль змінилися після початку повномасштабної війни Росії проти України?
Після Революції Гідності я все більше стала вивчати історію нашої країни. Те, що геноцид українців завжди був частиною політики Росії, і те, що це не було очевидним для великої кількості українців, було дивним для мене. Багато моїх знайомих толерували російську культуру, мову, вважали мою позицію доволі радикальною. Але зараз багато людей переходять у спілкуванні на українську, спостерігаємо патріотичне піднесення, ми прокидаємось як нація, яка спала вісім років.
Для багатьох війна на Сході була якимось відлунням, а не реальністю. Для багатьох, тільки не для військових.
Так вийшло, що мені запропонували приєднатися до військової частини ЗСУ, яка боронила місто. Це допомогло мені впоратися зі страхом та прийти в норму — встаєш рано, а за день втомлюєшся так, що єдине чого хочеться, це лягти спати, не маєш часу та сил дивитись новини.
Зараз на питання, що я робитиму після перемоги, відповідаю: «Готуватись до нової війни». Ми повинні завжди бути готові. Така наша реальність. Потрібно знати, як бути ефективним.
Рита Бурковська, виконавиця головної жіночої ролі
Що тобі найбільше запам’яталося під час знімань?
Напевно, це люди, з якими я зустрічалась під час підготовки. Коли слухала їхні історіі… Якось після зйомок ми вирішили пообідати в якомусь ресторані. Там були дівчата в сукнях, а на столі — квіти, бо наступного дня — 8 Березня. Мене дуже вразила ця різка зміна. Десь щодня люди гинуть, а зовсім поруч — ресторан, сукні, квіти, красиві дівчата. І таких моментів купа.
Як твоє життя та професійна роль змінилися після початку повномасштабної війни Росії проти України?
Я розуміла, що найгірша позиція на війні — у цивільних без зброї. Я дуже не хотіла опинитись у такій ситуації, ходила на курси парамедицини, думала, де я можу бути корисною. Я зараз живу у подруги-журналістки. Хочеться бути ближче до людей. Ще в перші дні війни після другого повномасштабного наступу займалась волонтерством…Але тепер вбачаю сенс допомагати журналістам висвітлювати події, працювати над темами військових злочинів.
Якою була твоя реакція на новину, що фільм «Бачення метелика» відібрали на Каннський фестиваль?
Я була дуже щаслива. Наче ми підкорили вершину…Однозначно варто показати, що ми пам’ятаємо і знаємо, що відбувається в нашій країні, що ми можемо відкрито донести свою позицію. Показати своє кіно. Подискутувати й дати своє бачення російської культури, Росії та злочинів окупантів. Про людей, які воюють і допомагають. І ще важливо будувати культурні зв’язки. Залучати людей до нас.
Любомир Валівоць, який зіграв головну чоловічу роль
Який у тебе пам’ятний момент зі знімань фільму?
Напевно, це наші репетиції. Ми дуже багато працювали, і більша частина роботи залишилася поза кадром. Я познайомився з великою кількістю сильних, незламних людей. Дуже запам’яталося спілкування з нашими захисниками, бійцями, добровольцями, які допомагали готуватись до знімань і безпосередньо брали участь у них.
Яка була твоя реакція на новину, що фільм «Бачення метелика» відібрали на Каннський фестиваль?
Гордість за всю команду, за те, що в час війни нас будуть бачити й чути. Російська культура не існує окремо від російської політики, а, значить, причетна до злочинів. Тому нашою місією під час фестивалю є заклик до ізоляції російської культури та привернення уваги кіноспільноти до військових злочинів Росії в Україні.
Дар’я Бассель, продюсерка
Якою була твоя реакція на новину, що фільм «Бачення метелика» відібрали на Каннський фестиваль?
У той момент, коли я дізналась, я не відчула нічого. Я розуміла, що це суперновина і вихід на інший рівень у професії, але до дня офіційного анонсу я не відчувала нічого. Паралельно відбувались події в Бучі, тому Канни з червоною доріжкою здавались повним оксюмороном. Наша місія на фестивалі буде такою — говорити про Україну, про російську війну в Україні, про деколонізацію російської культури та про відповідальність російської культурної спільноти за те, що відбувається зараз.
Що ти назавжди зміниш у своєму житті після війни?
Після перемоги мені б хотілось не змінювати щось у своєму житті, а навпаки — зберегти. Зберегти пам’ять про людську любов до ближніх, яку я відчула стосовно себе в перші дні війни від зовсім незнайомих людей. Зберегти гостре відчуття любові до цієї землі, країни, людей (не втрачаючи критичного погляду на реальність).
Ліза Сміт, продюсерка
Якою була твоя реакція на новину, що фільм «Бачення метелика» відібрали на Каннський фестиваль?
Розуміння, що саме такий фільм мають побачити на найважливішій європейській кіноподії, адже ця кінострічка — про наслідки війни, про право вибору та про рішення боротися за себе, своє життя.
Що ти назавжди зміниш у своєму житті після війни?
Тепер я знаю, що таке ненавидіти, але поки не знаю, як із цією ненавистю жити. На сьогодні рецепт у мене такий: перенаправити цю руйнівну енергію, зробити все, що від мене залежить, аби наблизити перемогу України.
