Андрій Лузан про гумор під час війни, важливість українського контенту та волонтерство

Українська нація має молоде обличчя та героїчне минуле за плечима. Сильні, незламні, вмотивовані, безстрашні та талановиті молоді українці змінюють історію сучасної України. У нашій рубриці ELLE «Сучасний портрет нації» ми розповідаємо про тих молодих людей, які покращують життя країни сьогодні та вказують правильний напрям руху до майбутнього.

Герой сьогоднішнього інтерв’ю Андрій Лузан — продюсер, комік, шоуранер, один із засновників гумористичного YouTube-каналу «Леви на джипі» та благодійного фонду LNJ. З початку повномасштабного вторгнення Андрій разом з колегами активно допомагають армії, створюють україномовний контент та нові проєкти, аби зробити свій внесок у культуру України.

Андрій Лузан вірить у краще майбутнє України та робить усе можливе для того, щоб воно настало якнайшвидше.

Lifestyle-редакторка Іванна Петрович поговорила з Андрієм та дізналася про те, яку роль відіграє гумор у часи війни, як Андрій допомагає армії та кого вважає сміливими людьми.

Про допомогу

Ви з командою «Леви на джипі» активно допомагаєте українським військовим. Розкажіть про ваші результати. Чи стало складніше збирати гроші від початку повномасштабного вторгнення?

Фонд працює вже пів року. За цей час у нас виріс штат. Зараз ми все систематизували, перейшли на електронну систему фіксації запитів, створили сайт, знайшли інвестиції інших фондів у вигляді амуніції, автомобілів, швидких та інших потреб військових. Окрім цього, ми оптимізували систему обробки вхідної інформації.

Загалом ми постійно намагаємося вдосконалити фонд та зробити його більш цифровим, аби цю систему поширити й на інші організації. Один з наших майбутніх проєктів — це розробка системи, яку можна розшерити на інші фонди, щоб ми могли об’єднати бази даних і бачити загалом попит на різні позиції для військових. Упевнений, що це допоможе наблизити перемогу.

Ми диференціювали варіанти зборів. Раніше ми залежали від зборів під час трансляцій і прямих ефірів, але їх стало менше. Зараз у нас є донати в «Монобанку», які списуються з витрат наших підписників. Нам допомагають своїми коштами різні приватні компанії. Також ми робимо збори грошей у наших турах і плануємо організувати декілька таких турів.

Ситуація з донатами на сьогодні набагато краща, ніж на початку вторгнення, тому що ми задіяли різні шляхи поповнення і скоріше збираємо на конкретний проєкт чи потребу армії. Плануємо відкрити ще один проєкт зі збору донатів на весь світ, над яким ми працюємо разом з Мінцифри, Міноборони України та banda agency. Зараз він на фінальному етапі розробки.

Які плани у вас щодо волонтерства? Наскільки багато часу ви цьому приділяєте та чого найбільше зараз потребують військові?

Ми плануємо працювати до перемоги. А після перемоги виникне ще більше нових проблем та викликів, які доведеться вирішувати. Нам необхідно буде витрачати ресурси фонду на допомогу військовим та постраждалим від війни.

Зараз 50% від нашого робочого дня ми приділяємо волонтерству та вирішенню питань з фондом. Стало набагато простіше, коли в нас з’явилася команда, яка працює окремо над фондом. Вона розширюється, за рахунок чого питання вирішуються простіше та швидше, а робота стає ефективнішою.

Залежно від ситуації на фронті у військових з’являються різні потреби. Якщо говорити про минулі три місяці, то найбільше ресурсів витрачалося на закупівлю спецобладнання — це дрони, тепловізори, рації, автівки, прилади нічного бачення, Starlink, сонячні батареї й акумулятори. Зараз зросла потреба у технічному обслуговуванні авто та ремонті обладнання. Я впевнений, що інфраструктурне обслуговування буде із часом забирати все більше ресурсів у волонтерських фондів. Тому ми б хотіли розробити декілька станцій технічного обслуговування для військових на базі їхніх пунктів постійної дислокації, щоб вони могли самостійно ремонтувати авто і не витрачати час на транспортування їх у спеціальне місце.

Також ми розробляємо проєкт освітнього напрямку. Ми хочемо вкладати гроші в навчання військових. Це стосується пілотування дронів, організації комунікації у взводах піхоти. Чому це важливо? Тому що навчання допомагає скоротити витрати на ті ж дрони. Чим більше обізнаний військовий, тим менше втрат в обладнанні, зброї та живій силі. Наразі кваліфікація військових — це величезна проблема для нашої армії. Багато нових військових не пройшли повний курс навчання.

Про мову

Як ви ставитеся до мовного питання в Україні та тези про те, що «мова не важлива»?

До вторгнення я ставився до мовного питання зовсім по-іншому. Зараз моя думка змінилася. Я вважаю, що мовне питання дуже важливе, і коли, як не під час війни, ним займатися. До вторгнення багато хто нехтував цією темою, не переходячи на українську повною мірою. Зокрема, через те, що хотіли зберегти російськомовну аудиторію та перегляди, якщо ми говоримо про створення контенту.

Після того як ми перейшли на українську мову, ми думали, що у нас зменшиться кількість переглядів, аудиторії. Однак це було свідоме рішення, і ми морально не могли собі дозволити розмовляти російською. Це для нас стало болючим питанням, коли ми бачили кадри, як за мову чи національні символи вбивали наших громадян.

Я навіть зробив татуювання з гербом України.

Також це питання може бути проблемним, бо дехто відмовляється переходити на українську через незручність та нерозуміння. Але я вважаю це визнанням зашореності. Ну як так, коли ти вивчаєш англійську, то ти це робиш із гордістю і радістю, а коли виникають проблеми з українською мовою, то це складно і незручно.

Однак непотрібно змушувати переходити на українську мову. Це має бути свідоме бажання, але для того, щоб воно виникало, лідери думок, контент-мейкери мають створювати гідний контент українською мовою, який буде мотивувати переходити на державну. До речі, багато хто визнав, що перейшов на українську завдяки нам.

Я хочу, щоб українці говорили українською, англійською і назавжди забули російську, через яку до нас приходять росіяни і починають нас «рятувати». Я хочу, щоб цей аргумент вони взагалі не могли використовувати.

Чи згодні ви з тим, що контент — це зброя? Як, на вашу думку, варто комунікувати з аудиторією, аби розвивати національну свідомість українців?

Частково згоден, частково — ні. Контент може бути неусвідомленою зброєю, якщо ми кажемо про російськомовний контент. Його було дуже багато в трендах українського YouTube до вторгнення. Після 24 лютого його кількість зменшилася, але він усе ж досі присутній. Українці продовжують дивитися російський контент, і частково це може бути зброєю та ще одним кроком до того, щоб змінити ставлення до росіян. Під час війни найвигідніша стратегія у боротьбі з ворогом — це сприймати все, що він виробляє, або як зброю, котру не можна приймати, або як дещо, що можна використати проти нього.  

Ми своєю чергою намагаємося закривати потреби україномовної аудиторії на основному каналі й розробляємо соціально важливі проєкти на майбутнє. У розробці є проєкти, які спрямовані на привернення уваги до українського підприємництва, контент-мейкінгу. Я впевнений, що через деякий час ринок українського контенту буде дуже розвинутий.

Зараз і бренди, і аудиторія набагато краще сприймають україномовний контент. Бренди хочуть іти до тих контент-мейкерів, які висловили свою громадянську позицію. Вони не йдуть просто за охопленнями. Є меншість, яка ще цього не усвідомила і не робить кроків для створення українського контенту. Добре, що це меншість, хоча і нею не можна нехтувати.

Хто, що та як зараз формує сучасну молодь, і ваше оточення у тому числі?

Я бачу, що людям набридли старі зірки. Зараз відбувається зміна поколінь. Набридли зірки, які поїхали за кордон ще до вторгнення, знаючи, що воно буде. І попри те що вони дають благодійні концерти, все ж роблять недостатньо. Мені тепло на душі, коли я бачу, як молодь тягнеться до тих лідерів думок, які не побоялися залишитися в Україні, висловити свою думку чітко, перейти на українську мову та зробити більше, ніж від них очікували.

Чудовий приклад — музичний рейтинг Apple Music. До війни у рейтингу пісень, які слухали українці, було всього 2-3 українських треки, зараз же ситуація кардинально змінилася.

У мене також плейліст поповнився українськими треками. Круто, що в мене немає іншого контенту, окрім україномовного. Не буду казати, що російськомовний контент узагалі зник з мого життя, але його стало дуже мало.

Серед багатьох можу виділити jockii druce, KOLA, Kalush, Jerry Heil. Мені подобається, що у своїй творчості вони переосмислюють національний культурний код і роблять це сучасно.

Про гумор під час війни

Гумор та війна. Де межа у жартах про війну та чи є вона? Як зберегти цей баланс?

Якщо твій жарт не веселить, а змушує плакати — це поганий жарт. Свідомий комік ніколи не пожартує на якусь тему так, щоб це було образливо. Але гумор має бути, і він у великій кількості виникає якраз у критичних ситуаціях.

Військові нам говорили, що у них у взводі завжди є людина, яка знімає напруження, тому що один вдалий жарт може мотивувати, розслабити і дати змогу легше себе почувати в складній ситуації. 

Ми ніколи не жартуємо про смерть військових, людей, які постраждали від війни. Про це не можна жартувати, бо для когось це може бути занадто травматично. Є теми, які непотрібно чіпати, бо це болюча рана. Я не кажу про обмеження свободи слова, але слід з розумінням та повагою ставитися до болю інших.

З початку повномасштабного вторгнення стрімко зросла популярність стендапу. Як ви вважаєте чому? Як гумор допомагає у складні часи?

За допомогою гумору ми відволікаємося від негативних думок, розслабляємося, допомагаємо собі психологічно.

Важливо розвивати такий контент, тому що потреба у ньому збільшується. Нам багато хто пише, що наш контент їх підтримував у складні часи, деяких врятував від суїциду. Адже ми навіть не усвідомлювали, наскільки наш гумор є важливим, як він підтримує людей. Навіть коли нам було важко жартувати, ми продовжували це робити.

Я вважаю, що стендап став популярним, тому що він торкається тем, актуальних для людей. Такі виступи завжди набирали багато переглядів, і ця тенденція зберігається.

Роль гумору загалом у тому, щоб сприймати будь-яку інформацію легше. Гумор поєднує людей, адже, сміючись над чимось одним, ми стаємо ближче один одному. Також гумор зміцнює нашу позицію. Висміюючи противника, ми можемо деморалізувати його. Постійно жартуючи про «русню», ми показали, що ми в цьому найкращі. За ними немає правди, а коли її немає, жартувати набагато складніше, адже ти маєш бути впевненим у своїй правоті. У Росії перестали видавати розважальний контент. Вони зараз перебувають у ситуації, коли аудиторія його не сприймає.

Про Україну

Які якості ви у собі відкрили після вторгнення?

Я став дуже спокійною людиною. Мене складно вибити з колії. Звісно, були нервові моменти, але в цілому я зрозумів, що всі проблеми, окрім війни, — це дрібниці. Я впевнився, що в критичних ситуаціях правильно поводився. Я попіклувався про близьких, друзів, допоміг тим, кому зміг. Мене трохи зігріває думка, що я більше хвилювався за інших, ніж за себе. І сподіваюся, ця риса збережеться в мені й надалі. Ще в юності, коли я вступив до медичної академії, я зрозумів, що у критичних ситуаціях я стаю надзвичайно спокійним. Навіть звук вибухів мене заспокоює.  

Українців називають нацією сміливих. Ви вважаєте себе сміливою людиною? 

До вторгнення я себе вважав не настільки сміливим. Та й зараз я не думаю, що сміливіший за тих людей, які пішли воювати. У мене є певний страх через те, що бути військовим — це дуже складна робота. Я не впевнений, що зміг би витримати такі навантаження — і морально, і фізично. Я дивуюся, наскільки багато сили волі у військових. Зустрічаючись із ними, я бачу, як вони стають впевненішими в собі, міцнішими духом. І я цим захоплююся. У такому розрізі я не можу назвати себе до кінця сміливим.

Себе я вважаю сміливим лише тому, що можу взяти на себе певну відповідальність. Я цього не боюся і, якщо пообіцяв, виконую. Я маю довести будь-яку роботу чи проєкт до кінця.

Хто з відомих українців вас надихає? Чому?

У мене своєрідний список людей, які мене надихають. У першу чергу мене надихає не людина, а продукт, який вона робить. Я захоплююся нашим міністром цифрової трансформації Михайлом Федоровим. Спостерігаючи за тим, що він та його команда створюють, я із захопленням дивуюся. Ще більше дивуюся і вражаюся, розуміючи, що він молодший за мене. Чудово, що саме така молода людина займається речами, які я вважаю дуже важливими.

Ще мене надихає своєю роботою Олександр Роднянський. Він не змінив мову спілкування, але мені подобаються кінопродукти, котрі він створює як продюсер. Я насолоджуюся тим, що робить alyona alyona. Її музика звучить як продукт, який можна продавати за межами України і на який буде попит. До цього списку також можна додати співзасновника мобільного інтернет-банкінгу Monobank Дмитра Дубілета.

Як змінилися ваші пріоритети та бажання після повномасштабного вторгнення РФ?

На початку найважливішим бажанням було вижити та аби ніхто з близьких не постраждав. Зараз, коли минуло пів року від повномасштабного вторгнення, з’явилося бажання зробити все для того, щоб Україна перемогла. Я розумію, що це складний і довгий шлях, який має супроводжуватися постійною мотивацією, але це можливо. Нині ми намагаємося робити все потроху, щоб у будь-якій кризовій ситуації не лише вижити, а й зберегти бізнес, наш канал, контент, колектив. Якщо ми можемо існувати та працювати під час війни, то після неї це буде набагато легше. Ми вже пережили пандемію, переживемо і війну, а вже фінансова криза нам не така страшна. З усім можна розібратися.

Хочеться насолоджуватися життям. Я почав більше звертати увагу на те, що мене оточує, кайфувати від звичайних речей і при цьому докладати максимум зусиль для нашої перемоги. Я намагаюся зберегти цей баланс.

Які у вас мрії та плани?

У мене багато планів, і всі вони реалізуються із часом. Зараз моя найбільша мрія — це перемога, а наступна — платформа для українських контент-мейкерів та медіаресурсів і продакшну, яка допомагатиме створювати якісний, цікавий контент.

Окрім цього, я бажаю зробити культурний внесок у розвиток України, якщо ми говоримо про довгострокову перспективу. Я хочу, щоб із часом ми могли сказати, що доклали зусиль до укріплення українського контенту на довгі роки. Також я зрозумів, що найбільша цінність — у людях, які тебе оточують. Для мене важливо, що співробітники завжди можуть зі мною поспілкуватися, знайти спільну мову. У нас немає застарілої ієрархії, де всі бояться свого керівника. Хочеться, щоб колектив та компанія розвивалися саме на таких принципах. 

Розкажіть про найяскравіший спогад з дитинства в Україні?

Я дуже не любив їздити до бабусі в село. Батьки відправляли мене туди на місяць, і мені це жах як не подобалося. А ось коли я вже у свідомому віці приїхав туди, мене заполонили спогади з дитинства. Неймовірний ландшафт Черкаської області, озера, тварини, з якими я проводив дуже багато часу... Тоді мені це здавалося каторгою, а зараз викликає лише позитивні емоції. Коли я кажу про культурний код українців, я згадую дитинство в селі у бабусі — особливо ту природу і культурні особливості, яких я не бачив у місті. Я ріс під впливом двох культур — корейської та української. Я бачив різницю між ними та способи їхнього вираження, ціную і ту й іншу. Зараз я намагаюся ретранслювати свої спогади та відбитки української культури у творчість.

Я досі пам’ятаю, як у бабусі дивився програми на телеканалах «УТ-1» та «Магнолія-ТВ». Мене завжди веселила дикторська манера розповідати про Україну зі смішними епітетами. І зараз, коли ми робимо контент, я інколи надихаюся та інтерпретую деякі епізоди та стилістику з українського телебачення.

Що для вас означає Україна та бути українцем?

Я завжди був трохи націоналістом. Ще до вторгнення, навіть у дитинстві, я мав революційні настрої. Разом з батьками ми ходили на Майдан під час Помаранчевої революції у 2004 році та у 2014 році під час Революції Гідності. Анексія Криму, захоплення Донецька та Луганська, попри те що я розмовляв російською, пробуджували в мені агресивні націоналістичні ідеї. Зараз вони розвинулися ще сильніше. Це, певно, в мене через батька. Він спілкується українською і має патріотичні погляди. Для мене бути українцем — це цінувати своє. Мене завжди дратувало, коли казали, що «Україна — це окраїна».

Я багато де бував у світі, однак зрозумів, що в жодній іншій країні ти не будеш себе почувати так, як у себе вдома, в Україні. Люди, які десятиліттями живуть в інших країнах, принаймні ті, з якими я спілкувався, говорили, що ніколи до кінця не відчували себе частиною тих країн. Тому що в них не було там друзів дитинства, місць ностальгії, куди вони можуть повернутися. Це все невід’ємна частина нас, і без цього ми наче неповноцінні.

Я хочу, щоб Україна залишалася в межах кордонів, які я пам’ятаю з дитинства. Я не хочу бути біженцем в іншій країні, якого трохи жаліють. Я хочу бути представником сильної держави, щоб до мене ставилися з повагою. І для цього потрібно докласти чимало зусиль, однак це можливо, якщо всі українці будуть об’єднані.

Як ви плануєте відсвяткувати День Незалежності цього року?

У нас були плани щодо концертів, стримів, запуску проєктів, але цього року так багато уваги до цього свята, що нам складно було щось організувати. Усі зірки задіяні, а концерти влаштовувати небезпечно. Тому вирішили відзначити вихідним днем. І цього року особливо хочеться підійти до Дня Незалежності свідомо. За цю незалежність зараз платимо велику ціну і будемо платити. Цінність цього та інших державних свят збільшилася. Ти починаєш по-іншому сприймати національні символи і розумієш, що за ними стоїть велич.

Хочеться відсвяткувати у колі рідних і нагадати собі, за що я люблю цю країну.

Що б ви хотіли побажати Україні та українцям у цей день?

Перш за все хотілося б побажати спокою. Побажати сил, тому що вони зараз особливо потрібні всім. Ми перебуваємо на тому етапі, коли війна стала звичкою, і хочеться, аби в нас залишалися сили на те, щоб боротися. Хочеться побажати всім свідомості та відчуття своєї значущості у цій війні. Лише разом ми зможемо перемогти! Чим більше людей включені в цю боротьбу, тим більше шансів побороти ворога.

---