Цього дня 117 років тому народилася українська поетеса, публіцистка, літературна критикиня, діячка ОУН Олена Теліга, яка не встигла так багато сказати і зробити, адже її життя обірвалося у лютому 1942 року. Народжена у родині справжніх борців за Україну — батько Іван Шовгенів був міністром уряду Української Народної Республіки, а брат військових у лавах армії УНР — поетеса пронесла любов до рідної землі крізь роки еміграції та повернулася в окупований нацистами Київ у 1941 році разом з першими похідними групами ОУН. Уже за рік вона була заарештована та разом із чоловіком Михайлом Телігою розстріляна у Бабиному Яру.
Сьогодні з нагоди річниці від дня народження Олени Теліги ми пропонуємо вам звернутися до її творчої спадщини та прочитати декілька поезій.
Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом…
Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.
Не студить вітер уст — зігрівся коло них.
І радісно моїм тонким, рухливим пальцям
Торкатись інших рук і квітів весняних,
Любов — лише тобі. А це її уламки,
Це через край вино! В повітря квіт дерев!
Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки
Закритої душі і рамку цю дере!
Щоб зайвину свою розсипати перлисто:
Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.
Ось так приходить мент, коли тяжке намисто
Перлинами летить до випадкових ніг.
1933 — 1939
«Наближається спогадів повінь…»
В. Сосюра
Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну віру,
Коли жаття сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.
На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалібний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум’яний ранок.
Залізну силу, що не має меж,
Дихання Боже в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
Так кроки — нами зв’язані навік
У Божих меж — назавжди розминулись.
Без теплих слів, без дрогнення повік
Ми попрощались десь на розі вулиць.
Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Це світлий дар приймаючи від Бога.
Усе — лише не це!
Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.
Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!
Не бійся днів, заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице — добром і злом!
Хай палять серце — найдрібнійші ранки!
Ти в тінь не йди. Тривай в пекучий грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
Із хмар сковзне — багнетом — блискавиця.
Безсмертне
Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі — дивним сміхом.
І, мабуть, кожний з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.
І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць,
І очі, зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись.
Та я минала всі вогні,
Як світло не своєї брами,
Бо чула: жданий довгі дні —
Вже йде з безсмертними дарами.
Засудженим
Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.
А тепер в кожній серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І, мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.
Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.
Танґо
І знов з’єднались в одну оману, —
О дивне танго, — і сум, і пристрасть;
Пливу на хвилях твого туману,
Згубила керму, спалила пристань.
І б’ється серце, і гнеться тіло
В твоїм повільнім і п’янім вирі;
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може й сіре!
Чекає прірва на кожнім схилі,
Та сум і пристрасть манять, мов п’яну,
Пливти все далі, віддавшись хвилі, —
Зрадливе танґо, — твого туману.
Та потім вранці, під перший промінь,
Мені не пристрасть туманна сниться —
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О світла ніжність, твоя криниця.
Пломінний день
День прозорий мерехтить, мов пломінь,
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору чи летіть в безодню.
Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп Н
айгостріше слово — Україна.
І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня
Неможливо в дійсність перелляти
На землі байдужо-непривітній.
Хочу крикнуть в далечінь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає
І тікає на шляхи великі.
Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!
Все чекаю на гарячий подих, —
Геній людський чи лише випадок —
Щоб застиглі і покірні води
Забурлили водоспадом.
І коли закрутить непогода
І мене підхопить, мов піщину,
Хай несуть мене бурхливі води
Від пориву до самого чину!
Не треба слів
«Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби — спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив».
Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
