Багато-багато років тому я слухала лекцію одного досвідченого йогіна, який розповідав, що особисто знав людей, які могли матеріалізувати предмети у своєму просторі, керувати серцевим ритмом і бачити більше, ніж інші люди. Я переглянула відео і подумала: «Якщо такі люди існують — де вони? Чому ми нічого про них не чуємо і не знаємо»? Відповідь я дуже хотіла отримати, але на той момент була переконана, що це просто думки вголос.
Тоді я й уявити собі не могла, що через багато років отримаю відповідь на це запитання.
У день, коли почалася велика війна, мій духовний шлях знайшов не просто задоволення і радість від результатів, а й особливий сенс. Я відчувала, що взаємодія зі своїм духом дозволяє мені переживати досвід війни без внутрішніх зламів. Ментальні практики разом з ашвагандою вранці та магнієм увечері давали стійкість і баланс, про який усі говорять, але мало хто може вловити.
І все одно — навіть після проходження родової розстановки, курсів із перепрограмування нейронних зв’язків, медитацій, стояння на цвяхах, практикування всіляких аскез — я часом поверталася думками до того йогіна та його розповіді: «Невже він говорив правду?» Розум сміявся з цієї надії, але серце впевнено підказувало істину.
А потім мене запросили на допрем`єрний показ фільму «Дюна», важливе місце в якому було відведено загадковому ордену — жіночому клану Бене Гессеріт. Його представниці володіли абсолютним контролем над тілом, могли нав’язувати свою волю людям за допомогою сили голосу, здатністю зчитувати щирість і брехню, а також бачити справжні наміри людей.
Попри те що вони не були головними героїнями історії, я дивилася тільки на них і бачила тільки їх. Думки про надлюдські здібності людей повернулися з новою силою. Але розмови із самою собою на тему «Це красива фантазія чи сюжет, натхнений зразком?» залишалися без відповіді. Поки я не зустріла психологиню, сексологиню, тілесно орієнтовану терапевтку з 18-річним безперервним практичним досвідом, авторку унікальних освітніх вищих жіночих курсів, засновницю Школи досконалості науки любові й маму трьох дітей Світлану Пашкевич.
Тепер я знаю: фраза про те, що майстер приходить лише тоді, коли учень готовий, означає набагато більше, ніж ми звикли думати. Вона не тільки про те, що важливо підготувати себе до бажаного, але й про те, що, коли є чесна і напрацьована готовність, не потрібно займатися пошуками. Майстер з`явиться ніби з нізвідки й ніби сам по собі. І все, що потрібно зробити, — погодитися прийняти нові знання. Прийняти й побачити всі свої страхи, всю болючу правду — для того щоб згодом усвідомити власну могутність.
Так сталося і зі мною: мені «видали» Світлану через пораду коханої подруги та трихологиню мого серця Юлії Седлецької, якою я захоплююся як жінкою — власне, тому вперше в житті довірилась майстру по рекомендації.
Це сталося в момент мого найглибшого відчаю, коли після чергового невдалого ЕКЗ лікарі сказали, що я не можу стати мамою і єдиний варіант для нашої родини — це сурогатне материнство. Я вперше ділюся цією історією публічно. Тому що протягом довгих місяців ця історія володіла мною і моїм станом. Однак тепер я — володарка цієї історії, тож можу вибирати — і свої відчуття від того, що тисячі людей прочитають її, і фінал цієї історії.
Світлана любить повторювати, що йти до результату по-жіночому — це насолоджуватися самим шляхом і всіма його гранями без жадання результату. В такому випадку радість забезпечена щодня, а результат виникає як природний процес — без надриву, без відчуття виснаження, як після багатокілометрового марафону. І тільки в такому випадку можливе досягнення бажаного результату — адже якщо я щаслива «тут і зараз», хіба я можу прийти до іншого відчуття в майбутньому? І навпаки — якщо я не щаслива «тут і зараз», а лише очікую на результат, хіба я можу прийти до іншого відчуття в майбутньому?
Тепер я це знаю. А також знаю, що матеріалізація предметів — це далеко не межа людських можливостей. Так кумедно: коли я, за порадою близької подруги, зателефонувала до школи «Досконалість науки любові», щоб дізнатися, чим же займаються учениці Світлани Пашкевич, мені відповіли щось зовсім невизначене. Тепер я знаю: майстри, які вміють речі, непідвладні для нашого впертого, зачерствілого розуму, зазвичай небагатослівні й вже точно не кричать про свої здібності голосно.
І ключ до цих чудес — не магія, а наше тіло і внутрішній стан. З одного боку — це доступні кожному знання, для яких потрібні лише готовність і волевиявлення про те, що «я хочу змінювати свою реальність». З іншого — потрібно мати велику сміливість піти й узяти ці знання. Бо той, хто до них доторкнеться, більше ніколи не буде колишнім. Це означає, що потрібно попрощатися зі старою собою, своїми багаторічними переконаннями та установками, своїми принципами, продиктованими категоричним розумом, а також своїм почуттям власної важливості, яке підживлює всі образи, бажання помсти та відчайдушно намагається навіяти спроби контролювати чужу думку про вас.
Це означає, що вам потрібно зруйнувати власне уявлення про себе і готуватися до мільйона відкриттів — про те, хто ви насправді. Ці відкриття не завжди будуть приємними, але абсолютно точно — дивовижними. Як каже Світлана, нашому інтелекту вкрай складно визнати інтелектуальність тіла. Але коли знайомишся з давніми тілесними практиками, тіло починає згадувати — і про свою силу, і про свою велич, і про справжню жіночність, яку не потрібно шукати чи «прокачувати». Вона вже є в нас самих. Варто лише наважитися побачити.
Що б ви не обрали — а більшість все-таки обирає відмову від наближення до своєї могутності, — я бажаю вам найцікавішого шляху. Можливо, ми зустрінемося на ньому в школі Світлани Пашкевич. Щиро вам цього бажаю.
