Телеведуча Опра Вінфрі згадує, що в дитинстві її часто лупцювали з найменших приводів — розлита вода, розбита склянка, невміння закрити рота чи сидіти спокійно. Це вплинуло на те, як вона поводилася, коли подорослішала.
Instagram: @oprah
«Наступні сорок років ця прищеплена й натренована поступливість — плід травми, що так глибоко вкоренилася, — визначала всі стосунки, взаємодії та рішення в моєму житті. Віддалені наслідки того шмагання — і необхідності швидко замовкнути й навіть всміхнутися — перетворили мене на майстра світового рівня з догоджання. Якби мене виховували по-іншому, мені б не довелося половину свого свідомого життя вчитися встановлювати межі й твердо казати "ні"».
Вона визнає, що дитячі побиття та емоційні рани допомогли їй стати самостійнішою і незалежнішою. Однак переважно люди, з якими таке стається в дитинстві, ростуть з думкою, що їхнє життя не має жодної цінності і це впливає на їх ставлення до себе і до світу.
Наприклад, деякі діти можуть почути від втомленої чи засмученої мами: «Краще б я тебе не народжувала». Мама говорить це не тому, що дійсно шкодує — це її невміння усвідомити і висловити власний гнів, втому, розчарування, власний біль від того, що нею нехтують або що вона не отримує допомоги, якої так потребує. Дитина просто потрапляє під «гарячу руку», але від того не легше.
Instagram: @oprah
Болючі слова чи дії близьких накладають на дітей не лише емоційний відбиток, але і запускають певні біологічні реакції — мозок вчиться пристосовуватися до страшних реалій і травм. Людина вважає себе «тягарем», їй важко будувати здорові стосунки з іншими людьми, вона сприймає світ як щось небезпечне.
Разом з психологом Брюсом Перрі Опра Вінфрі написала книгу «Що з тобою сталося? Про травму, психологічну стійкість і зцілення», в якій розповідає, як ми реагували на стрес та біль, коли були маленькі, як ми далі несемо це протягом свого життя і як це можна змінити.
«Завжди можна переписати свій сценарій, що б із вами не сталося в минулому», — вважає телеведуча.
Зараз ми перебуваємо у постійному стресі, переживаємо травмуючі події — тож маємо не просто зрозуміти, що з нами відбувається, але напрацювати механізми та звички, які допоможуть нам жити далі.
Сьогодні ми зібрали для вас поради від Опри та Брюса, які допоможуть пережити травматичні події і змінити життя на краще.
Усвідомити, що з вами сталося
Пластичність мозку, який вміє пристосовуватися, рятує. Якщо зрозуміти, що з людиною сталося в дитинстві, як вона реагувала на стрес і які захисні механізми виробила, можна побудувати нову реальність, усвідомлення власної цінності і переналаштувати свої реакції на різні обставини, ситуації та взаємодії з людьми. Опра переконана, що саме ці знання і є ключем для того, щоби змінити життя.
«Це усвідомлення того, що ось такі мої почуття спричинені тим, що я пережила. І я не одна така. І це все можна пояснити».
Прийняти травму, як досвід
«Я б не стала тією людиною, якою я є зараз і буду в майбутньому, якби в мене це все було або якби все, чого мені бажалося, мені одразу хтось приносив», — розповідає Опра.
Автори книги переконані: переживши травматичний досвід людина може озирнутися на нього і зробити певні висновки, стати мудрішою. Складно зрозуміти інших людей, не зазнавши жодного негативного досвіду, лише так ми вчимося співчувати іншим. І лише від людини залежить те, що вона робитиме з цим даром.
Не робити вигляд, що нічого не відбулося
Після травми дуже непросто зрозуміти і прийняти те, що ніхто і ніщо не зможе позбавити людину страждань чи повністю забрати її біль. Нам простіше робити вигляд, що нічого не відбувається, бо коли комусь боляче — нам боляче теж. І ми намагаємося витіснити ці почуття та говоримо про «психологічну стійкість».
«Ми відвертаємо очі від трагедії, зосереджуємося на чомусь іншому, живемо далі й повторюємо собі, що з ними все буде гаразд. Але наслідки травми не можуть просто зникнути з часом. Ми здатні допомагати одне одному одужати», — вважає Брюс Перрі.
Працювати з фахівцями, перебувати у середовищі, що надає підтримку
«Зцілення відбувається там, де людина щодня має невеличкі терапевтичні моменти, які дають їй змогу повертатися до травматичного досвіду, опрацьовувати його й контролювати», — переконаний доктор Перрі.
А Опра Вінфрі додає: «Всі ми потребуємо людей, які б послухали, побули поруч і подарували нам відчуття того, що нас чують і помічають».
Не ставити на собі хрест
На жаль, багато людей відчувають провину, виділяючи час на себе: піклування про себе здається їм чимось егоїстичним. Але це не егоїстично — це необхідно. Дозвольте собі бути собою, прислухатися до своїх потреб, живіть у своєму ритмі.
