Ця історія починається з розкладу на центральному залізничному вокзалі столиці, де на електронному табло світяться жовтим назви міст, до яких поки що не їдуть поїзди: Керч, Мелітополь, Донецьк, Маріуполь, Луганськ, Севастополь, Євпаторія. Але про них памʼятають, їх відвойовують. Залізниця першою після армії заходить на деокуповані території, на ходу ремонтуючи колії, відповідає за безпеку перевезення перших осіб країн-партнерів і світових зірок до столиці, а також рятує, дає прихисток, забезпечує армію й оборонну промисловість. Вона дарує надію та єднає.
Українська журналістка Марічка Паплаускайте проїхала понад 8000 кілометрів і провела 40 інтерв’ю, щоб зрозуміти, як залізниці вдалося стати символом спротиву. Чому навіть у розпал повномасштабної війни сполученням Київ — Варшава курсує лише один потяг? Як залізниця стала головним інструментом волонтерського руху та як на ходу спорудила перші у світі медичні поїзди-реанімації для евакуації поранених? Хто організував приїзд до Києва Джо Байдена? І чи правда, що українська залізниця досі має зв`язки з Росією?
«Потяг прибуває за розкладом», що вийде друком у видавництві «Лабораторія», — це реальні історії людей, які щодня роблять надможливе заради того, щоб головна артерія країни невпинно працювала.
Ми публікуємо уривок з книжки.
У купе сьомого вагона поїзда № 081/082, що роками слідував маршрутом Київ — Ужгород — Київ, провідниця сиділа на перевернутому мийному відрі та напружено думала. «Господи, — казала про себе. — Нехай мала оклигає».
Це четвертий поспіль рейс, відколи 25 лютого 50-річна Ірина Юрченко вийшла на роботу. Через обстріли їхній потяг, як і решта, не встигав за розкладом, тож вони вирушали назад до Києва, щойно висаджували пасажирів в Ужгороді. У мирний час її бригада день відпочивала чи гуляла містом, перш ніж їхала у зворотний рейс, але тепер цього часу немає. Навіть вперше поїла Ірина на третю добу, коли згадала, що таки мусить їсти.
Instagram: @libkos
Спальний вагон підвищеного комфорту, де зазвичай подорожує всього 18 пасажирів — по двоє в кожному купе, тепер мусив уміщати півтори сотні людей. Вони тіснилися в купе по десятеро, сиділи на підлозі, на валізах у коридорах, стояли в тамбурах і навіть у туалетах. Коли Ірина зачиняла двері вагона на станції Київ, її тіло притискало до шибки, вона заледве пробивалася вагоном.
У своє купе вона саджала найменших пасажирів. І тепер на полиці, де зазвичай відпочивала Ірина, лежала дворічна дівчинка, а поряд сиділа її налякана 23-річна мама. Ще годину тому там були й інші діти, але їх пересадили далі по вагону, щойно зрозуміли, що в малої гарячка.
Температуру намагалися збити сиропом з ібупрофеном, який у матері був із собою, але він не допомагав. Дитину вже кілька разів знудило, вона слабла на очах — уже не мала сил вередувати й ледь чутно дихала, заплющивши очі. Дівчинка відмовлялася від води, її мама плакала, а Іра думала. До наступної станції, куди можна викликати швидку, кілька годин дороги. «Боженько, — говорила про себе, — не доведи, щоб у моєму вагоні сталася біда. Я тебе прошу, нехай із дитинкою все буде гаразд. Не допусти найгіршого».
Instagram: @libkos
* * *
— Галю! — щойно телефон зловив мережу, набрала подругу, провідницю сусіднього вагона. — Ти казала, що встигла купити ліки про всяк випадок. У мене саме такий. Виручай!
У Галі справді були медикаменти — у перший день війни жінка залишила в аптеці сьому частину зарплати, натомість вийшла з пакетом, повним таблеток на різні випадки життя. Була в тому пакеті й ампула анальгіну — препарату проти болю і гарячки. Він заборонений у кількох десятках країн світу, але в Україні його все ще використовують — зазвичай вводять в організм внутрішньом’язово чи внутрішньовенно.
У критичній ситуації, знала Галя, розчин можна й просто випити. Але доза в ампулі розрахована на дорослого.
— Дасте їй половину, — така інструкція від колеги.
Але як передати ампулу, коли навіть у проході між вагонами їдуть люди й там не пройти? Пасажири передавали скляну ампулу з рук у руки через увесь вагон обережно, аби не розбити, аж доки та не опинилася в Ірини. Спитавши дозволу матері, провідниця сама влила кілька краплин у привідкритий рот дитини. Далі лишалося чекати.
Минуло хвилин двадцять, перш ніж вони почули слабкий голос малої:
— Мам, — сказала та, — хочу пити.
Instagram: @libkos
Ірина хотіла заплакати. Але плаче й так пів вагона, а вона тут за головну. Тому вона проштовхалася до туалету, а там заплакала. Дякувала богу і раділа, що чужій дитині стало ліпше. Вона сподівалася, що її сина теж хтось вбереже.
На війні її син Дмитро провів вісім років зі своїх двадцяти п’яти. У 2014-му він кинув навчання у Вищій школі інформаційних технологій у Польщі, приїхав в Україну й пішов на Майдан. Коли навесні того самого року росіяни окупували Крим, хлопець вступив до Національної гвардії України, а згодом перейшов до добровольчого полку «Азов».
***
Ірина на залізниці 31 рік. Влітку 1991-го, перед розвалом Союзу, її першим рейсом став поїзд № 01/02 «Київ — Москва», так званий депутатський. Тоді більшість потягів ще радянського спадку були зеленого кольору, а цей одним із перших пофарбували в синій. На вагонах писали жовтим «Україна».
Поїзд вирушав із Києва ввечері, а ранком наступного дня прибував до Москви. Ним часто їздили політики та новоспечені бізнесмени.
Instagram: @libkos
Поки вони вирішували справи, Ірина прибирала у вагоні, а тоді мала цілий день на прогулянки Москвою. Молоду дівчину з невеликого Малина вражав широкий Кутузовський проспект та Арбат. Вона насолоджувалася кожним кроком.
Але їй не сподобалися пересічні росіяни. «Апять еті хахли, — кинула їй якось продавчиня в продовольчому магазині, почувши українську вимову. — Сколько єщо будєтє нас об’єдать?»
Але ж Ірина на власні очі бачила сотні українців, які везли поїздом до Москви продукти з власних господарств: молоко, сир, м’ясо, овочі й фрукти, зелень. Москвичі вишиковувалися в черги за домашніми продуктами з українського потяга, а українці везли назад хоч якісь гроші — у дев’яностих у більшості республік колишнього Союзу зарплат не виплачували місяцями.
Так, вона часто бачила море, нові місця, нових людей, але рідко бачила дітей. Стандартна зміна триває чотири доби через чотири або шість через шість.
***
На станції у Хмельницькому Ірині довелося знову пропихатися крізь людей до тамбура, щоб відчинити двері й випустити тих, хто хотів вийти. Люди не виходили — випадали.
На їхні «місця» заходили нові. Вона вже збиралася зачинити двері, коли її хтось гукнув і всунув у руки пакет: «Роздайте кому треба».
У пакеті виявилася їжа: дві банки з домашньою консервацією — солянка з грибами й салат, три яблука, трохи цукерок і бутерброди з маслом. Хтось зібрав цей пайок із того, що мав удома. Відтоді й надалі незнайомці на станціях передавали Ірині воду і лоточки з домашніми варениками, канапками й іншими харчами, які вона роздавала пасажирам.
Коли ті нарешті виходили у Львові чи на кінцевій станції в Ужгороді, багато хто обіймав Ірину і дякував, а дехто навіть намагався дати їй гроші. Від грошей Ірина відмовлялася, але просила людей перераховувати їх на військо. Жоден пасажир не знав, що її син усе рідше відправляє їй плюсики з Азовсталі.
Ірині й колегам пощастило — перші вихідні вони отримали на одинадцяту добу. Жінка схудла на вісім кілограмів, а на обличчі з’явився висип від стресу.
Сто кілометрів із Києва до Малина водій буса, який віз провідницю додому, їхав понад дев’ять годин. Вони виїжджали в поля, шукаючи шляхи в об’їзд доріг, бо на дорогах стріляли, і виглядали прапори на блокпостах — чи все ще українські. З вікна Ірина бачила спалені автівки, кров і все ще не усвідомлювала, що це не фільм жахів, а реальність.
Instagram: @libkos
***
Одного дня він зателефонував їй і попросив надіслати номер її банківської картки. «Мам, я хочу перерахувати тобі свою зарплату», — почула Ірина, і її спиною пішли сироти — він прощається.
Майже два місяці її Дмитро разом з іншими військовими тримав облогу. Росіяни вже перетворили завод на понівечений залізний кістяк. У підвалах лишалося кілька тисяч українських військових. У багатьох поранення, у декого — важкі. Маріуполь росіяни вже захопили і на карті бойових дій тільки площа заводу лишалася за українськими військами.
Жодних коридорів для безпечного виводу людей не зосталося. Дружини й матері їздили в Туреччину до Ердогана — просити про кораблі. Інші до Папи — просити католицького намісника Бога на землі врятувати їхніх рідних.
«Ні, — заперечила Ірина. — Ні, ні, ні! Ти повернешся і сам усе витратиш. Ти повернешся, я знаю». Вона навіть не змогла завершити розмову: кинула слухавку й розридалася.
На ранок після безсонної ночі жінка змусила себе вмитися і навіть нафарбувати очі. У робочому купе вона записала для сина відеоповідомлення. Казала, що вихід обов’язково знайдеться. Казала, що Бог не залишить його і побратимів напризволяще. Нагадувала те, чого вчила з дитинства, — з будь-якої безвихідної ситуації обов’язково знайдеться щонайменше кілька шляхів. Сподівалася, що цей маленький кружечок у месенджері з її поглядом, голосом і словами додасть синові віри.
Тим часом Дмитро виклав у мережу фотографії, які зробив на Азовсталі: «Ну от і все. Дякую за прихисток, Азовсталь — місце моєї смерті і мого життя».
Знімки розлетілися першими шпальтами світових медіа. Автопортрет, на якому він стоїть, розкинувши руки, посеред знищеного заводу і промінь світла спадає йому на плечі, зробив сина Ірини — Дмитра Козацького з позивним Орест — відомим на весь світ.
.jpg)
Instagram: @kztsky
20 травня, після трьох місяців оборони Маріуполя, військові, що залишалися на території Азовсталі (а це не лише «Азов», а й особовий склад кількох інших підрозділів), виконали наказ вищого військового командування і здалися в полон.
Щойно поїзд рушив, вона зайшла до купе, традиційно запропонувала гостям чаю і раптом упізнала одну з пасажирок. То була комісарка Ради Європи з прав людини — Ірина бачила її в новинах не раз. «Боже, Іро, ти маєш щось сказати, — подумала про себе. — Ти маєш щось зробити».
Це трапилося навесні, коли її перевели на новий маршрут із Києва до Хелму. Його залізниця пустила, бо попит на потяги до Польщі зріс. На ранок вирішила написати листа. Сіла писати, але ж англійської не знає. Перекладе, подумала.
Писала: «Я мама Козацького Дмитра, воїна полку “Азов”, який з перших днів став на захист своєї сім’ї та своєї країни. Він такий самий, як тисячі хлопців і дівчат, — писала далі. — Вони не терористи, вони не вбивці, вони захищають свою землю і своїх рідних».
.jpg)
Instagram: @kztsky
Тоді побігла до подруги Галі в сусідній вагон і з нею через перекладач складала слова незнайомої мови докупи. Часу лишалося все менше — поїзд скоро прибував на станцію. Нервувалася, помилялася, перекреслювала. І тоді понесла в купе ранкову каву і разом зі склянками у підсклянниках мовчки поклала на стіл листочки. Їй хотілося кричати про свою біду, але вона трималася гідно — знала, що істерика, крик і плач ще нікому не давали результатів. Вона давно навчилася кричати мовчки.
Хвилин за п’ять комісарка постукала в її купе. Обняла міцно й тихо промовила: «Я вас розумію. У нас теж була війна у Боснії, я це все пережила».
***
Потяга на посадку ще не подали. Пасажири ще не юрмилися і нічого від неї не хотіли. У її вагоні — ні звуку. І в цій відсутності всього Ірина змушувала себе дихати й стискала кулаки так сильно, що кісточки біліли.
Вона думала про сина, який три місяці в полоні. І тепер вона вже нічого не знає: де він є і чи він ще живий? Знала лише, що якийсь час його тримали у донецькому СІЗО й з військовополоненого зробили «затриманим», ніби злочинця. Все це не залишало надії на обмін.
За пів години мусила заспокоїтися — починалася посадка пасажирів. У метушні вона навіть не одразу помітила виклик від невідомого номера.
«Мам, це я», — почула.
«Діма, це ти?» — не могла повірити. А тоді давай без упину говорити: «Синку, будь ласка, не хвилюйся, ми за вас боремось. Ти тільки тримайся!»
«Мене обміняли, мам, — сказав уже втретє. — Я в Україні, мам».
А вона не чула. Просто не могла усвідомити.
«Мене обміняли», — повторив він іще раз, і вона нарешті збагнула.
«Боже, синочку…» — Сльози котилися обличчям.
Зателефонувала дочці. Побігла до начальника потяга.
«Звільнили!» — каже йому.
«Кого? Тебе з роботи звільнили? Чого?»
«Ні! Діму мого звільнили!»
Того дня її обіймали й плакали разом із нею чи не всі пасажири. Вона з гордістю показувала їм фотографію сина — усміхнений портрет молодого військового на тлі розквітлої вишні. Він зробив цей знімок ще на Азовсталі: і мама раділа, що син вміє побачити красиве навіть за найпотворніших обставин. На зворотному боці цієї фотокартки, надрукованої на великому аркуші, її почерком був виписаний текст молитви, прочитаний у ці місяці незліченну кількість разів. Вона його вимолила.
Instagram: @kztsky
Він дістався дому у вересні. Дмитра Козацького звільнили з полону разом із двома сотнями інших українських військових. У кишені привіз із собою серветку з крихтами хліба, які беріг як скарб. Схуд до кісток і частково втратив волосся.
Але він вцілів.
* * *
Ірина не ділилася з пасажирами горем. Її робота — щодня перевозити з одного кутка країни в інший тисячі людей та їхніх історій. Кожному не поясниш. Натомість вона поділилася з ними радістю. І вона в ту мить, мабуть, була не супровідницею на шляху подорожніх. Вона була мамою. Мамою Дмитра.
