Витоки українського документального кіно
Історія українського документального кіно — це історія поступового пробудження, вимушеного мовчання, радянської цензури та, зрештою, творчої свободи. Вона відображає не лише перетворення мистецтва, але й трансформацію суспільства, ідентичності, самоусвідомлення народу.
Українське документальне кіно бере початок ще в першій чверті XX століття, у час, коли саме формувалися основи кінематографії як мистецтва й технології — і коли його хвиля авангарду поєднувалася з великими суспільними та політичними трансформаціями. Ще до появи культових стрічок в Україні існували спроби кінематографічного фіксування важливих подій — хроніка, репортаж, зйомки поточних новин. Знання про ці ранні документальні кадри сьогодні доповнює проєкт «Архів українського німого кіно», який збирає кінохроніку періоду 1917–1921 років: події Української революції, Директорії та Центральної Ради. Це важливий ресурс, що показує, як ще в часи УНР і Радянських трансформацій кінематограф був засобом фіксації політичних криз, національних прагнень.
У 1920-х роках була заснована ключова інституція — Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) (1922 р.), яка стала опорою для розвитку кіно в УРСР: виробництва, прокату, навчання, цензури. ВУФКУ створила умови, за яких українське кіно — і в художніх, і в документальних формах — могло ставати місцем інновацій. У цей період з’являються фільми, які й досі вважають революційними за формою: «Людина з кіноапаратом» з її експериментами зі монтажем і ритмом, «Ентузіазм: Симфонія Донбасу» як звукова документальна поема, інші стрічки ВУФКУ і митців, що працювали на перетині документалістики й авангарду.
Кадр із фільму Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом»
Потім — два десятиліття суворого контролю, коли жанр документального кіно стає під інструментарій радянської ідеології: хроніка, пропаганда, панегірики державі.
У 1960-80-ті, особливо в межах науково-популярного кіно, документалістика отримує нове дихання. Одне з ключових явищ — це роботи Фелікса Соболєва, який перетворив жанр науково-популярного фільму на щось більше, ніж просто інформативна стрічка: експерименти, психологія, людська свідомість. Наприклад, стрічка «Сім кроків за обрій» (1968) — одна з перших спроб підійти до документального кіно як до мистецтва: показати межі людського сприйняття, пов’язати образ, суспільний експеримент й природу. Сам Соболєв працював у царині, де науково-популярне і документальне тісно перепліталися, і успішно виходив за рамки суто навчальної функції: його роботи отримували визнання не лише серед глядачів, зацікавлених у науці чи освіті, але й серед ширшої публіки, часто завдяки інноваційним підходам, естетиці, способу розповіді.
Кадр із фільму Фелікса Соболєва «Сім кроків за обрій»
Пробудження після здобуття незалежності
Розпад Радянського Союзу не просто дав Україні політичну незалежність — він водночас кинув величезний виклик: як відбудувати кіноіндустрію, яка десятиліттями функціонувала як частина централізованої системи. Фінансування, студії, техніка, інститути — все це опинилося або без чіткої підтримки, або в стадії занепаду. Проте з початку 2000-х документальна хвиля почала поволі відроджуватися.
Телевізійні цикли, короткометражні проєкти, незалежні студії — усе це з’являється як відповідь на потребу документувати реальне життя, але ще до 2014 року більшість фільмів була орієнтована на локального глядача, на внутрішнє вжиття, часто з обмеженими бюджетами й невеликою дистрибуцією за межі України.
Поворотним моментом стала Революція Гідності: з’явилися миттєво зняті репортажні матеріали, хроніки протестів, свідчення насильства. Завдяки цьому відбувся якісний стрибок: документалісти — як в Україні, так і за її межами — звернули увагу на українські події, бо вони мали драматизм, силу, історичне значення.
Після 2014 року тематика значно розширилась: війна на Сході, анексія Криму, гуманітарні кризи, життя цивільного населення в зонах бойових дій. Стрічки вже не просто фіксують події — вони формують наративи, працюють з архівами, з особистими історіями, з травмами поколінь.
Один із прикладів — «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова. Це фільм, знятий в облозі міста, який отримав «Оскар» за найкращий документальний фільм у 2024 році. Стрічка не лише показала світові жорстокість війни, але й стала символом того, що українське документальне кіно може досягати найвищих міжнародних стандартів і резонансу.
Команда фільму «20 днів у Маріуполі» на сцені кінопремії «Оскар»
Популярність жанру зростає. Документальні стрічки стають важливими не тільки як мистецтво, але як спосіб зберегти пам’ять, донести правду, змінити міжнародне сприйняття України, бути голосом свідчення.
Незважаючи на труднощі — фінансування, безпека зйомок, логістика, — українське документальне кіно останніх років показало, що володіє силою: отримує престижні нагороди, потрапляє на найвідоміші фестивалі, привертає увагу міжнародної критики й авдиторії.
Читайте також: 5 українських документальних стрічок, що зачепили світ
Перспективи українського документального кіно — масштабні. Воно вже стало інструментом культурної дипломатії, формує позитивний імідж країни, привертає увагу світу до війни та до українського мистецтва. Але головне — воно стає внутрішнім дзеркалом, у якому українці бачать себе і власну трансформацію. Документальні фільми не дають готових відповідей. Вони ставлять питання, іноді болісні, іноді складні. І саме в цьому — їхня сила. Бо культура, яка не боїться правди, завжди має майбутнє.
Текст: Катерина Лакозюк
