Як Брітні Спірс розпочала музичну кар’єру: уривок із мемуарів виконавиці

Брітні Спірс — володарка «Ґреммі» та одна з найуспішніших виконавиць в історії музики. У 2021 році журнал TIME вніс співачку до списку 100 найвпливовіших людей світу. 

Утім, жовта преса ніколи не жаліла Брітні й називала її бунтаркою, скандальною попдівою, матір’ю-невдахою, наркозалежною чи донькою, яка повстала проти власного батька. 

Та якою виконавиця була насправді? У мемуарах «Жінка в мені», які українською мовою переклало видавництво «Наш формат», Брітні Спірс відверто поділилася власною історією від раннього дитинства до сьогодні. Торкнулася навіть найтемніших сторінок своєї історії — зокрема, 13 років життя під опікою батька. Книжка виконавиці не тільки про внутрішню темряву — вона й про любов до музики, вдячність фанатам та сили долати всі перешкоди. 

Тож із чого розпочалася кар’єра Брітні Спірс? Ми ділимося уривком з мемуарів виконавиці.

Уривок із книжки Брітні Спірс «Жінка в мені»

Розділ 5

Я була крихітною і тихою дитиною, але коли починала співати, то ніби оживала. До того ж уже досить довго займалася гімнастикою, тож уміла гарно рухатись. У п’ять років я взяла участь у танцювальному конкурсі. У мене був номер з палицею і в капелюсі. Я перемогла. І тоді мама почала тягати мене по всіх можливих регіональних конкурсах. На старих фото й відео я вічно одягнена в якісь дурнуваті костюми. На одному знімку з третього класу я стою в костюмі для мюзиклу: на мені велика фіолетова футболка й гігантський фіолетовий бант на голові — я схожа на різдвяний подарунок. Який жах.

Перемігши в Батон-Руж, я дійшла до вершини регіональних конкурсів. І дуже скоро батьки націлилися на більше, ніж призи у місцевих школах. Вони побачили в газеті оголошення про набір дітей у The All New Mickey Mouse Club і запропонували спробувати. Ми вісім годин їхали до Атланти. Там було понад дві тисячі дітей. Мені треба було якось виділитись, особливо після того, як по приїзді ми дізнались, що беруть тільки дітей від десяти років.

Коли кастинг-директор Метт Каселла запитав, скільки мені, я вже було відкрила рота, щоб сказати «вісім», а потім згадала про вікове обмеження й мовила «дев’ять!». Він недовірливо поглянув на мене.

На прослуховуванні я співала Sweet Georgia Brown, паралельно підтанцьовуючи й показуючи акробатичні трюки.

З тисяч дітей з усієї країни вони відібрали групку, в якій була й гарненька дівчинка з Каліфорнії, на кілька років старша від мене. Її звали Кері Рассел.

Одній дівчинці з Пенсильванії — її звали Крістіна Аґілера — і мені сказали, що ми не пройшли, але в нас очевидний талант. Метт запевнив, що в нас є всі шанси потрапити в шоу, але треба трішки підрости й набратися досвіду. Мамі він сказав, що нам варто пошукати роботу в Нью-Йорку, і порадив знайти одну його знайому агентку, яка допомагала молодим виконавцям розпочати кар’єру в театрі.

Ми не відразу поїхали туди. Я ще десь пів року залишалась у Луїзіані та, щоб допомогти родині, працювала офіціанткою в ресторані морепродуктів Granny’s Seafood and Deli.

У ресторані нестерпно смерділо рибою. Але їжа була неймовірно смачна. Він став новим місцем зустрічей місцевих підлітків. У старших класах брат із друзями напивались у підсобці, а в залі дев’ятирічна я чистила креветки й розносила тарілки зі стравами, манірно проходячи між столами у своєму милому вбранні.

Мама вислала записи з моїми виступами Ненсі Карсон — агентці, яку порекомендував Метт. На тому відео я співала Shine On, Harvest Moon. Це спрацювало: Ненсі запросила нас у Нью-Йорк побачитися особисто.

Ми зустрілися в її кабінеті на двадцятому поверсі офісної будівлі в центрі Мангеттену, я заспівала для неї, а потім ми сіли на поїзд додому. Ми офіційно підписали контракт з агентством з пошуку талантів.

Незабаром після повернення в Луїзіану народилася моя сестра Джеймі Лінн. Ми з Лорою Лінн годинами гралися з нею в нашому ляльковому будиночку, наче вона була лялькою.

Минуло кілька днів після повернення мами з пологового будинку, я готувалася до танцювального конкурсу, аж раптом мама почала якось дивно поводитись. Вона зашивала дірку в моєму костюмі та, намагаючись просунути нитку в голку, раптом встала й жбурнула одяг. Складалося враження, наче вона не усвідомлює, що робить. Так, чесно кажучи, костюм був потворний, але мені він був потрібен для конкурсу.

— Мам, навіщо ти викинула костюм?

І раптом у неї пішла кров. Вона була скрізь.

Після народження дитини їй щось не зашили як належить, і тепер мама стікала кров’ю. Я почала несамовито кричати та кликати батька: «Тату, що з нею? Що з нею?»

Він бігом повіз маму в лікарню. Всю дорогу я не могла заспокоїтись і кричала: «Не можна, щоб щось сталося з моєю мамою!»

Мені було дев’ять років. Бачити, як з твоєї матері течуть ріки крові, для будь-кого було б шоком, а дитину в такому віці це до смерті нажахало. Я ще ніколи не бачила стільки крові.

Ми приїхали до лікаря, і він впорався, як мені здалося, усього за дві секунди. Ніхто навіть особливо не переймався. Виявляється, післяпологові кровотечі — звичне явище. Але в мою пам’ять цей випадок врізався назавжди.

На заняттях з гімнастики я завжди підходила до вікна, щоб переконатись, що мама стоїть там і чекає на мене. Це вже був рефлекс, так я почувалась у безпеці. Але якось я підійшла, як зазвичай, до вікна, а її там не було. Мене охопила паніка: її немає! Вона пішла, може, навіки! Я заплакала, впала на коліна. Якби хтось мене тоді побачив, то подумав би, що в мене хтось помер.

Підбігла вчителька й почала мене заспокоювати: «Сонечко, мама зараз повернеться! Усе буде добре! Вона, мабуть, просто зайшла в магазин!»

Виявилось, що все було саме так, як сказала вчителька: мама пішла в магазин. Але не все було добре — без неї я впадала в паніку. Повернувшись, мама побачила, у якому я стані, і більше ніколи не відходила від вікна протягом занять. І наступні кілька років вона завжди була поруч.

Я була маленькою дівчинкою з великими мріями. Я хотіла стати зіркою, як Мадонна, Доллі Партон або Вітні Г’юстон. Були в мене і простіші мрії, які, проте, здавалися ще більш нездійсненними й занадто амбітними, щоб навіть промовляти їх: я хочу, щоб тато припинив пити. Щоб мама припинила кричати. Я хочу, щоб усі були щасливі.

У моїй сім’ї будь-що й будь-коли могло піти не так. Я почувалася в ній безсилою. Тільки на сцені я була непереможна. Стоячи в мангеттенському конференц-залі перед жінкою, що могла здійснити мої мрії, я відчувала, що можу контролювати хоча б щось.

Книжка Брітні Спірс «Жінка в мені», перекладена українською, вийде друком у червні 2024 року. Зараз її можна передзамовити на сайті видавництва «Наш Формат».