У постійній рубриці ELLE.UA продовжуємо читати вірші, написані за час повномасштабної війни, та знайомитися з тими, хто їх створює. Новий герой — український прозаїк, поет, журналіст Павло Коробчук.
«Я займаюся творчістю, але вона мною займається ще більше. Вона заносить мене в різні життєві ситуації, вона формує мою поведінку, одяг, методи спілкування з людьми. Вона фіксує всі мої психічні стани, тихенько в куточку їх переосмислює, виточує і потім підсуває мені в неочікуваних ситуаціях.
Буває, сидиш і обідаєш, а перед очима — небо і в ньому дві пташки щебечуть одна до одної, і одна каже — давай, дожени мене, а інша відповідає: глянь, яке у мене яскраве оперення, у твоїй родині такого нема. А перша на це: зате я вмію швидше літати й вчора долетіла аж он до того вершечка гори зі швидкістю, про яку пишуть в підручнику математики шостого класу.
Ось так і виходить: поїв зі швидкістю світла. Ось це і є творчість. Але це неприборкана ситуація вільного польоту думки. А власне опрацьована та оприлюднена творчість — це глибокий шлях праці серед таких уявних і реальних фантазій. Іноді це дуже важкі історії, іноді дуже повітряні. І одна з проблем творчості — вона може перемогти творця.
Тому іноді це і боротьба. А іноді — це в небесах почути та зрозуміти голоси саме цих двох пташок. У безкрайому небі творчості».
***
коли закінчиться війна я буду малювати картини
на обстріляному березі приморського міста
а я буду в поліському лісі збирати малину
обережно, щоб не було розтяжки, розгортатиму листя
я буду виховувати дітей — світлими і цікавими
а я буду відновлювати пошкоджені трамвайні лінії
а я як і раніше буду баристою готуватиму каву
коли поверну автомат і якщо кав`ярня вціліє
а я лишуся у благодійництві а я продовжу в логістиці
а я і далі повертатиму людей у нормальні психічні стан
а я буду молитися в мені молитва за кожного поміститься
всі ми бачимо себе після війни всі ми — одностайні
а я буду дивитися на мою улюблену країну з небес
а я — з глибини століть а я — з зали слухань Божого суду
а я — з купальських багать а я — з прадавніх словес
а я колись народжуся виросту і теж — буду
а я буду повторювати прізвища та імена
дякуючи героям які вижили і які ні
про те що буде коли закінчиться війна
найвідчайдушніше мріється на війні
.jpg)
***
давно не молився перед тим, як лягти спати:
господи, не забери більше жодного українця
господи, дай виграти війну і приз глядацьких симпатій
допоможи назбирати на три есмінця
дай повністю помитися хоча би вологими серветками
зараз це крутіше, ніж залита шампанським ванна
дай розкішно повечеряти, якщо розморозяться креветки
дай інтернет, бо ловить тільки під образом Святого Іоана
хай дівчата заходять на п`ять палочок інтернету до мене на горі
поки його вистачає погратися в восьмибітного динозаврика
а комусь — на новину про те, що його будинок згорів
а комусь на те, щоб загуглити, як дожити до завтра
Господи, дай кожному ворогу зрозуміти його вину
допоможи нам без електрики підмикатися до стійкості
Господи, через блекаут боюся проґавити ядерну війну
якщо не буде води, ми готові набирати її зі Стікса
якщо не буде тепла, воно з`явиться від тертя наших шкір
якщо не буде їжі, все рівно не треба переговорів із сатаною
якщо не буде світла, ми грітимемося об нашу віру
якщо не буде віри, ми поділимося нею з тобою
***
Поетам треба говорити за тих, хто уже не скаже.
Треба писати до тих, кому вже не прийдуть листи.
По білих бинтах водити пальцем у сажі.
Голосити голосом тих, чий голос застиг.
Поетам треба виходити в ніч і записувати контури тіней.
Треба шукати розсипані між осколками й гільзами букви.
Бо говорити про тих, кого уже не зустрінеш,
значить продовжувати з ними бути.
Поетам треба слухати життя по обидві сторони.
За мить після і за мить до розбомбленого бетону.
Чути застряглі між сторінками і стінами стогони,
змішаний із уламками баритон.
Дізнаватися, як звати тих, кого цілу нічку звали.
Спілкуватися з ними перед тим, як їх приведуть до тями.
Розбирати смерть на метафори, розбирати завали.
Розбиратися у калібрах, як у хореях і ямбах.
Дощ на землі розставляє фігури для нової партії.
Вітер хитає крону й від цього іскриться майбутнє.
Місяць чекаєш, що хтось іще сяде за парту.
Місяць стоїш під будівлею, якої уже не існує.
Не можеш піти, бо вростав у цю землю століттями.
Не можеш лишитися, бо не витримує психіка.
Щоб не так сильно мучитись, не так сильно боліти,
Тебе обступили пращури й завили у небо, мов пси.
Стояти тут значить обманювати життя.
Писати вірші значить обманювати смерть.
Звідси комунальники давно прибрали і викинули сміття.
Рятувальники давно залікували долоні, до крові роздерті.
Забути усе — значить обманювати дійсність.
Пам`ятати — значить обманювати свої сподівання.
Спілкуюся з ними, плачу, сміюся, вкопаний на одному місці.
Розказують про свої мрії, описують різні дива.
Поетам треба проговорити недомовлені голоси.
Уявити обличчя і вимовити імена.
Нездійснене майбутнє неймовірної краси
тих, кого більше нема.
.jpg)
***
Якщо ти це читаєш, значить у тебе є світло.
Значить, інтенсивно шукаєш відповіді на найближчий час.
Значить, у тебе було таке саме жахливе літо.
Значить, ти вибрав бути вільним, хоч іноді нещасним.
Якби ти вибрав бути невільним, то не став би щасливим.
Якби ти вибрав ослабнути, було б набагато гірше.
Якби ти жив інше літо, були би ті самі криваві зливи.
Якби не мав світла, то не читав би вірші.
Так сумно у темряві. Ще сумніше при свічці.
Ще сумніше при світлі. Ще сумніше — в залитому сонцем обличчі.
Бо ми бачили, як одиночні постріли перетворювалися на вічні.
Бо ми бачили, як кохана не може докликатися, але кличе.
Бо знаємо, над якими трагедіями височіє радість.
Бо знаємо, як від будинку не лишається й сліду.
Якщо ти це слухаєш, то завантажив файл або ловить радіо.
Якщо ти це лайкаєш, то маєш всі зручності сучасного світу.
В темряві чіткіше видно об`єми нашого повстання.
В темряві виявляється світло багатомільйонної людини.
Виявляється, що емоції помиратимуть останніми.
Виявляється, що поезія стійкіша за будинки.
***
Іванка, 8 років, Маріуполь:
Нас розкопали після того, коли бомба попала в купол.
Нас вивезли сюди, у мами досі болить живіт.
Мама втішає, що мої іграшки лишилися живі.
Світланка, 9 років, Буча:
Моя черепаха виявилася така живуча!
Вилетіла з вікна і приземлилася на пісочок.
Але чи вижили ми з батьками? Не знаю точно.
Андрійко, 10 років, Київ:
Тут я подружився з песиком. Коли чує сирени — виє.
Раніше я їздив з цієї станції, а тепер на ній живу.
Звідси я поїду для того, щоб спалити Москву.
Інна, 5 років, Харків:
Мені страшно, коли бухкає в нашому парку.
Так же не буде завжди, правда?
Хочеться миру і винограду.
