У новій рубриці ELLE.UA продовжуємо читати вірші, написані за час повномасштабної війни, та знайомитися з тими, хто їх створює. Нова героїня — музикознавиця і культурна менеджерка у сфері класичної музики Оля Лозинська.
«Працюю у Львівській опері й створюю багато музичного контенту, маю канал з класикою. Все життя з мистецтвом в різних формах і проявах. Не вважаю себе поеткою, вірші просто приходять, а я їх записую».
«Створюючи вірші, я будую наче дім, безпечне місце для своїх почуттів. Бо усе, що ми відчували чи відчуваємо — важливе. Це прості форми людського болю і радості в простих словесних конструкцій, без рим, без надміру. Це про чесність і про глибоке, яке вилізло назовні, бо не було як їх ховати. Після початку повномасштабного вторгнення, вірші почали приходити ніби самі десь з початку березня. Я не знала як це зупинити, бо мені здавалося це зовсім недоречним. Але публікувала, щоб зафіксувати цей час. А багато людей в моїх віршах знаходили себе і рефлексували про свої історії. Казали, що вони не могли скласти докупи свої емоції, а в моїх віршах прочитали те близьке і недоступне для озвучення, означення, що їх мучило. Мені це цінно».
.jpg)
він казав:
у тебе
немає суперниць.
Як несуча
стіна у
будинку —
ти живеш
в моїй
голові.
він питав:
ти
віриш
у фатум?
— після
невдалих
історій
знов і знову
тягнувся до
дому.
він сміявсь:
колись
я напишу про тебе
про стіни
твої
бастіони.
він тоді
ще не знав.
що єдина
суперниця в мене
—
війна.
.jpg)
Фото: @libkos
ти знаєш
хто я?
я —
Марія Магдалина.
я
веду
тебе
на смерть.
а тоді,
чи знала
Магдалина
і
Марія
в ній
—
що
кроки
пораховані обом?
обом —
навпІл.
злі
і
втомлені
війни боги,
сини Адама,
хто прорік
їм
пил і піт,
росу вогню
ранкову?
і
Марію Магдалину,
з лиця
ту росу, хочеш —
пий.
до сонця краю,
що
сходить
на Донбасі,
і
поки
я
йду тихо
за ним
услід,
то
прОшу:
для нього
ще раз
(ще рАз)
зійди.
Фото: @evgenymaloletka
шрами
я хочу
досліджувати
кожен
твій шрам
губами
напів
дотиком
вкривати
дрібною
парою
подиху
усю
географію
твого тіла
—
мапи
війни.
усі
маршрути
бойові
задачі
ночі
в тилу
порухи
смерті
за крок,
усі шляхи
втрат
чисельних
втрат
і твого
щастя —
дістатись
сюди з
усім
рубцями
війни
на тілі
до моїх
губ.
.jpg)
Фото: @libkos
пекло
він сміється
з мене
каже:
чи
перед сном
ти
оглянула всі шафи,
нікого
там нема?
сміється
з моїх страхів
дитячих,
має право —
його рука
на животі
моєму
стережи сни,
коли я
сплю
ну глянь.
ну глянь
до шафи,
раптом
там щось є,
хтось страшний
лукавий
темний.
про що ти
кажеш,
чоловіче, —
думаю собі,
що там
може бути?
все пекло
тут
все пекло
вилізло
назовні
просочилось
в землю
вогку
глибоку
темну,
ти ж
стережеш
її,
ти ходиш нею
в ті ночі,
як на животі
моєму —
пусто.
Фото: @libkos
оплакую
нашу молодість
ніби трагедію
маленької
невидимої
людини,
а не
цілого
покоління.
де ділись
наші
випускні танці
де мерехтять
вогні
наших ночей?
на війні.
де спонтанні
зустрічі
раптові
побачення
ще раптовіша
ніжність,
узд-знимки
з ледь
помітним
дитям
у лоні?
де наші
становлення
кар’єрні успіхи
мандрівки
степами Таврії
териконами
Донбасу?
о,
зажди.
це ж ти і
бачиш,
не я.
це ти вартуєш
зі зброєю,
відпущеною
бородою
і щоб
заснути
опісля,
слухатимеш
концерти
Шопена.
а я
оплакую
трагедію
цілого покоління
ніби
трагедію
однієї
майже невидимої
людини
з
оптики війни
у центрі
Європи.
це я
оплакую
наші випускні
танці,
побачення
і узд-знимки,
яких ще не існує
оплакую
на похоронах
наших друзів,
оплакую
їх усіх
друзів,
яким ми
більше ніколи
і не надішлемо
ті знимки
і
завдяки яким
ці узд-знимки
з ледь
помітним
дитям
у лоні
моїм
все ще можливі.
Фото героїні: Антон Олійник
