Поки ми чекаємо на фантастичний світ Нарнії очима Ґрети Ґервіґ, варто згадати, як режисерка досліджує складність жіночого досвіду. Її героїні мають виразну суб’єктність, а в самих стрічках майже фізично відчувається жіночий погляд. Ґервіґ цікавлять суперечності дорослішання, стосунків із близькими, пошуку власного голосу та місця у світі, який нерідко пропонує жінкам заздалегідь визначені ролі. Не дивно, що монолог Барбі з однойменного фільму відгукнувся мільйонам глядачок у всьому світі.
Розгляньмо, як режисерка осмислює жіночий досвід, на прикладі трьох її найвідоміших робіт.
«Леді-Птах» (2017)
Сольний режисерський дебют Ґрети Ґервіґ — гірко-солодка історія дорослішання «Леді-Птах». Головна героїня, яку зіграла Сірша Ронан, навчається у випускному класі католицької школи в Сакраменто. Її стосунки з матір’ю стають дедалі складнішими, а тим часом дівчина переживає перші закоханості, випробовує дружбу й намагається знайти своє місце серед однолітків.
Крістіна, яка називає себе Леді-Птах, перебуває в моменті формування власної ідентичності. Її досвід знайомий багатьом молодим жінкам, які на порозі дорослого життя вперше відчувають потребу говорити від власного імені, самостійно ухвалювати рішення й визначати, ким хочуть бути.
Найсильніші емоції у фільмі розкриваються через буденні ситуації. Леді-Птах мріє про Нью-Йорк, що уособлює для неї свободу, нові можливості й самореалізацію. Водночас їй належить навчитися приймати Сакраменто — місто дитинства, з яким пов’язані і болісні, і теплі спогади. Поступово героїня усвідомлює: дорослішання полягає не лише в тому, щоб залишити минуле позаду, а й у тому, щоб переосмислити власні стосунки з ним.
.jpg)
Ґервіґ розповідала, що команда прагнула створити фільм, який сприймався б як спогад, але не перетворювався на сентиментальну історію. У пошуках візуальної мови режисерка й оператор Сем Леві орієнтувалися, зокрема, на стрічку Джона Г’юстона «Товсте місто». Події фільму розгортаються у Стоктоні, неподалік Сакраменто, а його світло, візуальна фактура й кольорова гама стали одним із джерел натхнення. Ще одним орієнтиром був «Амаркорд» Федеріко Фелліні — фільм, глибоко занурений у тему дитинства та пам’яті. Так команда шукала баланс між життєвою достовірністю й образністю, яка перетворює особисті спогади на щось універсальне.
«Маленькі жінки» (2019)
Моє особисте знайомство з творчістю Ґрети Ґервіґ відбулося саме завдяки «Маленьким жінкам». Прочитавши роман Луїзи Мей Олкотт, я почала шукати всі його екранізації. Буду чесною: спочатку мене найбільше зацікавив акторський склад. Та після перегляду увагу привернуло зовсім інше — відчуття, ніби фільм став розмовою між режисеркою та авторкою роману, що вийшов ще у XIX столітті.
Сестри Марч і досі залишаються близькими юним читачкам, які впізнають себе в зрілій Меґ, амбітній і марнославній Емі, сором’язливій та сентиментальній Бет або незалежній, хлопчакуватій Джо. Проте в міру розгортання історії дедалі гострішим стає питання: наскільки долі цих героїнь відповідають прагненням самих дівчат? Наприкінці роману одні сестри виходять заміж, а інша помирає. Чотири талановиті й непересічні дівчини зрештою опиняються в межах традиційних сюжетів свого часу, які визначають для жінок доволі вузьке коло можливостей.
Водночас життя самої Луїзи Мей Олкотт суттєво відрізнялося від долі її літературного двійника. Письменниця ніколи не виходила заміж, а її власні погляди й амбіції не вкладалися в традиційні уявлення про жіночу долю. Ґервіґ зацікавило, чого Олкотт насправді хотіла для Джо і що вклала в роман лише тому, що, можливо, відчувала себе зобов’язаною це зробити.
Тому «Маленькі жінки» Ґервіґ — не просто сучасне прочитання класичного твору, а своєрідне дослідження його прихованих суперечностей. Режисерка ніби повертається до тексту, щоб розібратися в бажаннях героїнь, задумі авторки та обмеженнях, які накладала на них епоха. Так історія чотирьох сестер перетворюється на розмову про те, хто має право визначати жіночі долі — самі жінки чи суспільство, яке розповідає історії про них.
.jpg)
«Барбі» (2023)
Один із найгучніших фільмів 2023 року — сатирична фентезійна комедія про ляльку, яка вирушає на пошуки себе й поступово переосмислює власне існування.
У центрі історії — Стереотипна Барбі у виконанні Марго Роббі. Вона живе в яскравому рожевому Барбіленді, де щодня панує свято, а жінки-Барбі обіймають найвищі керівні посади й реалізуються в найрізноманітніших професіях. Кени ж переважно існують заради уваги Барбі. Та одного дня звичний світ героїні починає руйнуватися: її п’яти стають пласкими, у голову закрадаються думки про смерть, а молоко в пакеті скисає.
Щоб позбутися цих дивних змін, Барбі вирушає у світ людей. У Лос-Анджелесі вона стикається з реальністю, яка разюче відрізняється від її рожевої утопії. Замість матріархату тут панує патріархат, а правила гри визначають зовсім інші уявлення про владу, зовнішність і жіночність. Подорож змушує Барбі поставити під сумнів не лише світ довкола, а й саму себе.
Ґервіґ зізнавалася, що погодитися на цей проєкт було страшно: на відміну від багатьох супергероїв, Барбі не мала готової історії, яку можна було б просто перенести на екран. Перед написанням сценарію режисерка замислилася над тим, чи можна знайти щось справді цікаве в образі, який десятиліттями здавався всім знайомим.
«Це здавалося достатньо складним, заплутаним і дивним, щоб там можна було відкрити щось цікаве», — пояснювала вона.
У багатьох аспектах «Барбі» продовжує теми, які Ґервіґ розробляла в «Леді-Птасі» та «Маленьких жінках»: пошук ідентичності, протистояння суспільним очікуванням і право жінки самій визначати власне майбутнє. Якщо «Леді-Птах» привернула увагу до Ґервіґ як до самобутньої режисерки, а «Маленькі жінки» продемонстрували її здатність переосмислювати класичні історії, то «Барбі» дала змогу перенести ці питання в масштабний попкультурний феномен. За рожевою естетикою та комедійними ситуаціями ховається знайома режисерці тема: що відбувається, коли жінка перестає відповідати очікуванням і починає шукати власні відповіді.
