Український письменник, автор книжки «(Не)помітні» про людей з особливостями, Іван Байдак розмірковує про інклюзивність в Україні після війни в колонці для ELLE.UA.
.jpg)
Фото: @marta_khamar
Коли я вперше приїхав в Америку, мене вразило, що на вулиці я бачив велику кількість людей з інвалідністю, людей з особливостями зовнішності та різними відмінностями. Вони без жодних складнощів займалися своїми справами: ходили за покупками в супермаркет, відпочивали з друзями, навіть грали в настільний теніс. Що важливо — ніхто цьому не дивувався, на них не задивлялися і в жодному випадку не змушували їх почуватися ніяково. Вони не мали жодних обмежень.
В той момент, ще не до кінця розуміючи стан речей, я подумав: «Вау, який цікавий феномен, у нас такого немає, немає стількох людей з інвалідністю, отже, наша нація здоровіша», зробивши помилковий висновок.
А потім я написав книжку «(Не)помітні». Це роман про людей з інклюзією, з особливостями зовнішності. Це художня історія, яка описує реальне життя людей з алопецією, вітиліго, гемангіомою та іншими відмінностями. Серед них — синдром Туретта, і це вже моя особиста історія.
Коли я писав «(Не)помітні», то спілкувався з чималою кількістю людей з інклюзією, вивчав їхні досвіди, робив дослідження та усвідомив таке: в Україні два мільйони (!!!) людей з інвалідністю. Це 5% нашого населення і парадокс (а також трагедія), бо ми не бачимо цих людей на вулиці...
Фото: @miss_insi
Не бачимо не тому, що їх небагато, як мені колись здавалось, а тому, що вони обирають ховатися, обирають залишатися вдома та уникати суспільства. Їм так простіше, безпечніше, вони так звикли. І справа як у нерозвиненій інфраструктурі, так і в соціальному сприйнятті. Бо ми часто не хочемо думати про незручні теми.
Книжка описує чимало ситуацій, де люди з особливостями стикаються з упередженнями, інколи — з відвертими образами.
Наприклад, до однієї з героїнь, яка хворіє на алопецію, на автобусній зупинці підходить випадкова жінка з непроханими порадами, а потім «лякає»: «Ти ніколи не вийдеш заміж».
Дівчину з вітиліго в школі називали монстром. Просто. Заради веселощів. Що поробиш, якщо вона дійсно «монстр».
Мою подругу, в якої помітна гемангіома на обличчі, відмовлялися брати на роботу, бо вона «відлякуватиме клієнтів».
Не складно уявити ці ситуації, правда?
Фото: @miss_insi
От лише коли я презентував книжку в Канаді, люди відмовлялися вірити в ці ситуації та називали мій роман вигадкою або ж science fiction, бо такого не буває.
Війна кидає нашому суспільству новий виклик, бо відсоток людей з особливостями стрімко зростатиме, і це стане нашою реальністю, а обставини, на мою думку, не залишать нам іншої альтернативи, окрім як стати толерантнішим суспільством. Суспільством, яке підтримує свої більш вразливі групи.
Вже зараз на вулицях наших міст чимало чоловіків та жінок із протезами кінцівок, людей на інвалідних візках, травмами обличчя. Це — нова категорія людей у нашому суспільстві. Категорія незахищених, але водночас людей, яким ми найбільше маємо дякувати.
І для мене зараз найстрашніше, що їх попереду чекають розчарування: вони не зможуть звикнути до цивільного життя, наша інфраструктура й далі не буде адаптованою до найменших потреб, як поїхати в супермаркет чи піднятися на ліфті, який працює. Що з часом про їхній подвиг забудуть або просто заплющуватимуть очі, і так званий science fiction відбуватиметься на наших вулицях.
@martasyrko
Завтра в соцмережах я прочитаю, що водій маршрутного таксі вигнав ветерана через те, що той не хотів платити за проїзд, бо має пільгу.
Завтра мій друг, який втратив на війні ногу, жалітиметься, що не може знайти роботи, а його товаришу-ветерану не надали обіцяної допомоги, про яку «забув» місцевий депутат, додавши, що «він його на війну не посилав».
Ці ситуації страшні. На щастя, вони вигадані. І ми не маємо права їх допустити.
Книга «(Не)помітні» — про складні історії, але про великі серця. Про толерантність, прийняття та підтримку. Мій видавець говорить, що вона буде у шкільній програмі, вона має вчити підлітків правильного ставлення до людей з особливостями.
Я часто рефлексую на цю тему останнім часом, і, коли мене запитують на презентаціях, яким я бачу реакцію українського суспільства на нові виклики, я завжди відповідаю (як і стосовно будь-якого іншого запитання): «Я глибоко вірю в українську націю. У нас все буде добре».
