Порубіжжя ХІХ — XX ст. принесло чимало змін у світову філософію, політику, мистецтво. На зміну віталізму прийшов декаданс, замість реалізму постав модерн, закінчився fin de siecle, і почалося відродження. В українській літературі воно стало кривавим і «розстріляним». Та попри це наші митці намагалися не лише крокувати в ногу із закордонними, неколонізованими, колегами, а й дуже часто становили авангард розвитку світових процесів.
Свідченням цього є, зокрема, й твори еротичного змісту, які вийшли з-під пера класиків і світочів української літератури. В. Винниченко, О. Кобилянська, Н. Кобринська, Г. Косинка, М. Коцюбинський, А. Кримський, А. Крушельницький, С. Левинський, А. Любченко, Г. Михайличенко, М. Могилянський, С. Пилипенко, В. Підмогильний, В. Поліщук, К. Поліщук, О. Стороженко, І. Франко, Г. Хоткевич, М. Черемшина, М. Чернявський — як вони кохалися 100 років тому? Точніше, як вони про це писали — попри гніт і поярмлення! Вони творили чуттєву й відверту, почасти інтимну й еротичну прозу. Найрафінованіші твори українських класиків про пристрасть і бажання увійшли до антології «Таємна пригода». Її упорядкував Євген Плясецький, передмову написала Галина Пагутяк, а друком видало Yakaboo Publishing.
Уривок з оповідання Володимира Винниченка «Таємна пригода»
— Ні... Дайте білизну на ліжко... І більше нічого, — коротко сказала женщина й почала роздягатись.
— Слушаю...
Довгаль машинально повісив капелюх на вішалку й стояв посеред хати. Діялося щось не зовсім звичайне, несподіване — але не можна сказати, щоб неприємне.
— Сідайте! — знов чудно про себе посміхнулась женщина, поправляючи зачіску, не дивлячись у дзеркало. І знов озирнула Довгаля, немов при свічці вже хотіла переконатись, чи не помилилась там на улиці. Видно, не помилилась, бо знов посміхнулась і сказала: — Та сідайте, чого ви стоїте... Будем говорить. Тільки я вас попереджаю: можна говорить про що хочете: про політику, філософію, торгівлю, що хочете, — і не можна говорить про те, хто ми, звідки і як. Розумієте?
Довгаль сів і знов щось пробурмотів. Йому не часто траплялись такі оказії; він, по правді сказать, навіть ні одної такої історії не міг би пригадать у своєму життю! З повіями йому доводилось бувати і в «домах», і в отельчиках, але ця женщина зовсім не робила вражіння повії або похотливої істоти. Очевидячки, була людина інтелігентна: політика, філософія й таке інше. Говорила просто, трошки, може, з ніяковостю, але почувалось, що в сьому всьому не бачить нічого поганого. От тільки ця чудна посмішка.
Прийшов номерний, послав постіль і вийшов.
Довгаль скоса поглядав на білу простиню — і в грудях йому ще більше замирало.
Раптом женщина сіла на ліжко й, показавши рукою на місце коло себе, сказала:
— Сідайте тут.
Трошки почервоніла сама і, видно, хвилювалась.
Довгаль нерішуче замнявся, потім незграбно пересів і хотів щось сказать, але зробив тільки горлом, ніби ковтнув щось, і не сказав нічого.
Обом було, очевидячки, дуже ніяково.
— Ви... ви любите осінь? — раптом хрипло сказала вона і прокашлялась.
Довгаль ворухнувся, ліжко задзвеніло пружинами, але він зібрався з силами й промовив:
— Да... Люблю. Осінь... це рай...
І замовк.
Женщина поривчасто встала.
— Фу, які ми!
Потім зразу рішуче повернулась до нього, сіла знов і холодно, навіть з гордою злістю промовила:
— Ви — здоровий?
Довгаль непорозуміло глянув на неї.
Але вона твердо дивилась йому в очі.
— Я вас питаю: ви здоровий? Венеричної хвороби немає у вас?
Довгаль так почервонів, що борода його стала страшенно жовта, а вуха оранжеві.
— Ні... Я — здоровий...
— Я вам вірю. Ви робите вражіння порядної людини. Хочете зо мною... зостатись тут на ніч?
Довгаль рішуче розтерявся.
— Я вас питаю прямо і ясно: хочете чи ні? Ну, говоріть.
Довгаль пробурмотів, що хоче. Він боявся не догодити їй — вона так сердито й грізно дивилась на його.
Після того вона зразу ж загасила свічку й звеліла йому роздягатись.
Довгаль покірно й навіть з невеличким страхом хутко роздягся й ліг — йому разів два промиготіла думка, що вона — божевільна.
Женщина (це почувалось у темноті) роздягалась із тою самою рішучістю і, мабуть, все також посміхалась.
— І, взагалі, ви здоровий цілком? Туберкульозу не маєте? Говоріть правду, — раптом обривисто проговорила близько над ним.
Він заворушився й поспішно сказав:
— Ні... Я той... я зовсім здоровий...
Ставало навіть моторошно. Вона немов наймала його кудись: чи до дітей своїх за репетитора, чи який чорт. Одну хвилину йому захотілось встать, одкинуть к чорту покривало з ніг і сказать — твердо, рішуче й навіть строго сказать їй: «Слухайте! Що це за комедія, нарешті! Я, розумієте, так не можу... Це — єрунда! От що!» Але чомусь не встав і не сказав. А коли вона підняла покривало й лягла коло його, серце йому важко і з холодним замиранням застукало...
***
Темнота надала йому трохи сміливості. Але навіть обійми нічого не пояснили й не вивели його з якогось хвилюючого приголомшення: ця женщина не була навіть жагучою, сладострасною натурою. Вона хутко заснула, чи, може, приставилась, що спить, і Довгаль боявся якось торкнуть її. Притулившись до самої стіни, він майже всю ніч пролежав нерухомо, не сплючи й не виходячи зі свого непорозуміння.
Ранок теж не дав йому нічого нового: вона навіть не дозволила розгледіти себе як слід. Швидко й одвернувшись од його одяглася, наказавши йому не вставати й не дивитися на неї, начепила капелюх і, вже повертаючись виходити, учорашнім одривистим, холодно-недбалим тоном промовила:
— Через два дні хочете прийти сюди?
Довгаль кашлянув, зібрався із силами й, не повертаючись до неї, але ввічливо посміхаючись у стіну, заговорив:
— Я, розуміється, той... Але... бачите, мене трошки, так сказать... це все... дивує… Ви вибачте, але я все-таки хотів би знати... Ви сама розумієте, що...
— Вам нічого знать! — зараз же ще холодніше перебила вона. — Що вам треба знать? Нічого не треба! Я вас питаю: ви хочете прийти в п’ятницю? Хочете — приходьте, не хочете — так і скажіть. Ну?
— Я... Ви дозволите повернутись до вас? Так якось балакать, не знаю...
Вона не зразу одповіла — вагалась чи що.
— Ну, можете повернутись... — нарешті дозволила.
Довгаль соромливо закутався по шию в покривало, повернувся й з несмілою конфузливою цікавістю глянув на неї. Прямо в очі йому твердо, серйозно й з легкою ніби насмішкою дивились великі, сірі, гарні очі. Але губи не посміхались. Лоб високий, упертий. Підборіддя ніжне, з виразом чогось дитячого, теплого. Бліда.
— Ну, роздивились? — нетерпляче, з легким усміхом сказала вона. — Тепер одповідайте: прийдете?
— Прийду. Але я хотів би...
— У дев’ять годин вечора. Прямо сюди йдіть. Візьміть номер і ждіть мене. Коли я прийду раніше, я вас ждатиму. До побачення!
І не глянувши більше на його, не слухаючи його, вийшла з номера.
***
Розуміється, Довгаль був рішуче приголомшений. Головне, що це все вийшло так несподівано; він міг би поводитись далеко солідніше, розумніше, ну хоч би трохи вільніше, якби це все було не так раптово й надзвичайно. Але тут... Ця женщина рішуче не була повією! Вона не була й розпусницею, це — ясно, навіть похотливою не була вона. Щодо грошей... Ну, це просто почувалось, що якби він хоч натякнув їй про це, вона, недовго думаючи, дала б йому по фізіономії. Так уже зо всього почувалось; так що ця думка ні разу й не стала перед ним серйозно.
Що ж за чорт?! Що за людина? Чого їй треба було? Шпик? Але ж вона сама сказала, щоб не розпитуватися ні про що?
Довгаль рішив купить нові штани, постригтись, поголитись і, взагалі, прибратись на п’ятницю. В довгих штанях він завжди почувався якось вільніше, упевненіше, сміліше.
Читалось йому ці дні погано, а гулялось вечорами ще гірше. Скучно було, і вулиці були занадто довгі та шумливі, а саме ходіння по них уявлялось просто безцільним і нудним. Чудної женщини не було ніде.
