«У жінки повинні бути гроші та власна кімната, якщо вона збирається займатися красним письменством»: про фемінізм у літературі

Зародження руху та сучасні приклади

Щоб видавати книги, сестри Бронте підписували себе чоловічими псевдонімами. Згодом їхні романи — «Джейн Ейр», «Буремний перевал» та «Незнайомка з Вілдфел-Холу»  — перетворилися на літературний успіх всієї сім’ї. Твори англійської письменниці Мері Енн Еванс також викликали суспільний інтерес — наприклад, її перший повний роман «Адам Беде» сподобався навіть королеві Вікторії. Однак жінка видавала свої матеріали під псевдонімом Джорджа Еліота, допоки не розсекретила свою справжню особистість через самозванців, які присвоювали собі її ім’я. 

Instagram: @tezza.barton

Протягом багатьох століть жінку не сприймали серйозно: заздалегідь знали її призначення, виділяли конкретні обов’язки, ставили ультиматуми та забороняли робити те, що їй справді подобається. Ми знаємо більше відомих чоловіків у літературі — і це не тому, що жінки не писали чи писали занадто погано, наївно чи просто «не так», як потрібно.  Насправді їх не дозволяли публікувати — натомість пропонували взяти псевдонім. Та й жінки боялися бути опублікованими — через переконання, що це не для них, і через те, як подібну діяльність могло розцінювати суспільство. Мовляв, краще думати, як вдало вийти заміж, а не про якісь романи чи публікації.  Однак винятки серед патріархального ладу таки знайшлися.

Зародження фемінізму в літературі

«Тоді суспільство було досконало функціональною, непохитною, безжальною машиною. Проти його ікл у дівчини не було шансів. Інші її бажання — скажімо, писати чи малювати — не могли сприйняти всерйоз», — писала в розширеному есе «Своя кімната» американська письменниця Вірджинія Вулф.

Вона сприяла зародженню феміністичної літератури в XX столітті — хотіла побороти звичаї вікторіанської епохи та пропонувала створити свій клуб аутсайдерок. За її словами, письменницькій кар’єрі жінок заважали не відсутність таланту чи недостатній інтелект, а інші, цілком очевидні речі: поганий доступ до освіти, стереотипне очікування від суспільства та залежне становище. «У жінки повинні бути гроші та власна кімната, якщо вона збирається займатися красним письменством», — запропонувала формулу Вірджинія Вулф. Її підтримали інші письменниці. 

Instagram: @bluntscissorsbookreviews

Однак Віржинія Вулф — не перша жінка-феміністка в літературі. Загалом виділяють три хвилі розвитку цього руху. Перша хвиля тривала з кінця XIX до середини XX століття — жінки вимагали для себе право голосувати. Друга хвиля — 60-80-ті роки XX століття — претендувала на рівність обох статей. Третій період руху розпочався в 90-тих роках і триває по сьогодні — жінки не тільки вимагають рівності, а й хочуть позбутися гендерних стереотипів. Деякі дослідники та дослідниці пропонують й інші варіанти хронології — мовляв, перша хвиля зародилася ще в XVII столітті, адже деякі письменниці сприяли полеміці щодо ролі жінки в суспільстві. Але перші прояви фемінізму фіксуються і раніше — наприклад, у французькій літературі є твір Христини Пізанської  «Книга про Град Жіночий». У ньому описується утопічне місто, де жінки мають належний захист — така робота кинула виклик принизливим кліше щодо жіноцтва, які широко розповсюджувалися в культурі середньовіччя. 

Instagram: @audreyrivet

Фемінізм в українській літературі

«Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків. Я через літературу дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві — тож хотіла і других повести за собою», — говорила Наталія Кобринська, одна з ініціаторок феміністичного руху в Україні.

Вона розпочала свою діяльність наприкінці XIX століття — заснувала «Товариство руських женщин», видавала перший в Україні жіночий часопис та використовувала прогресивні думки в літературознавстві. Разом з нею працювали Євгенія Ярошинська, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська та інші письменниці.  

Instagram: @audreyrivet

«Тоді юрба переконається, що незамужня жінка — то не предмет насміху й пожалування, лише істота, що розвинулася неподілено. Значить: не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні…» — писала Ольга Кобилянська.

Життєве кредо Ольги Кобилянської — «бути сама собі ціллю». У своїх творах вона занурювалася у жіночу психологію, а її роман «Меланхолійний вальс» критики не могли сприйняти навсправжки — вони вважали, що письменниця переклала твір з німецької мови (з цієї ж культури вона й дізналася про фемінізм), тому що жінки в Україні не можуть мати таких проблем і думок.

Ще й як можуть. 

«Маленькі жінки» як роман про можливість обирати

«Краще бути щасливими старими дівами, ніж нещасними дружинами або нескромними дівчатами, які бігають у пошуках чоловіків», — говорять у романі Луїзи Мей Елкотт «Маленькі жінки». 

Instagram: @foldedpagesdistillery

Авторка розповідає про чотирьох сестер: Мег, Джо, Емі та Бет. Кожна з них має свій талант: акторські здібності, письменницька майстерність, живопис та гра на піаніно. Вони жили в суспільстві, де дівчат вчили бути гарними дружинами та вмілими господинями. Але щастя полягає не в наперед розписаному житті, тому сестри могли ділитися своїми поглядами, проявляти себе та бути різними. Роман вчить, що дівчина має право обирати, якою вона хоче стати — успішною кар’єристкою, люблячою дружиною, світською леді чи будь-ким іншим. «Не закривайся в коробці з-під капелюхів лише через те, що ти жінка, постарайся зрозуміти, що відбувається у світі, і розвивайся...», — пояснювала мама одній із своїх доньок. Бо в цьому і полягає щастя — не ставити себе в рамки, не підкорятися стереотипам, не виголошувати вирок на все життя. 

Instagram: @littlewomenmovie

«Польові дослідження з українського сексу» як міркування про жіночу ідентичність

«Тiльки жалiти себе не смiй, нiщо-бо не ослаблює так, як жалiсть до себе», — пише Оксана Забужко в романі «Польові дослідження з українського сексу».

Instagram: @lozynska_

Твір письменниці вважають першим феміністичним романом в сучасній українській літературі. У ньому вона зображує становище жінки в постколоніальному суспільстві, яке живе застарілими переконаннями. Авторка згадує:  «Ні, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на світ жінкою (та ще й в Україні!) – із цією...залежністю, закладеною в тіло, як бомба сповільненої дії...». Головна героїня Оксани Забужко відчуває, що її не розуміють, що її обмежують «жіночістю». Ніби є тільки два взаємопов’язані варіанти: знайти чоловіка-героя і народити від нього героя-сина. Вона зустрічається із художником, однак відразу розуміє — він не принесе їй щастя, а завдасть тільки болю. Героїня говорить, що чоловік бажає тільки тіло, але ніколи не читає її поезію — водночас творчість для неї є засобом самоствердження. Це все вона також проєктує на розуміння української ідентичності. 

Instagram: @irislovesunicorns

Явище фемінізму — це не раптова забаганка жінок. Протягом століть вони боролися за свої права, висловлювали думку та  хотіли бути щасливими — не такими щасливими, як вимагало від них суспільство.  Література допомогла розпочати дискусію, порушила важливі проблеми жінок, змусила думати про те, що відбувається навколо. Зараз література показує, якою може бути жінка. Різною. Особливою. Рівною з чоловіками. 

Такою, якою хоче бути саме вона.


Реклама

Популярные материалы

Как не заболеть в холода: 3 лайфхака


10 причин, почему стоит быть осторожными с противозачаточными...


Как похудеть раз и навсегда: 7 правил от австрийского врача...


Читайте также
Стиль жизни / Блог стиль жизни

Модный гид по подаркам на Новый год 2022

Популярные материалы