Надто романтична чи народжена бунтувати: якою є жінка в українській літературі

За «Повістю минулих літ», княгиня Ольга спалила столицю деревлян — помстилася за вбивство чоловіка Ігоря. Її рішення вплинуло не тільки на місто та його мешканців у X столітті, а й частково — на образ жінки в українській літературі. 

Ексцентрична і здатна чинити спротив складним обставинам княгиня Ольга справді поставила високі вимоги для героїнь майбутніх творів. І хоч жінки в українській літературі не спалювали міста (проте мости за собою — цілком), автори гармонійно поєднали в них різні риси.

Героїні змінювалися, відповідали запитам епох, проте впродовж століть мали дещо спільне в образах. Не страждання чи надмірну романтичність — як це часом стереотипно вважають, згадуючи шкільну програму.  Тоді що? Про жіночі образи в українській літературі ми розпитали в літературознавиці Олени Романенко.

Жіночий образ у різні епохи 

Історія української літератури охоплює багато епох — у кожній жінка постає різною і має набір рис, на яких наголошують автори. Наприклад, у романтизмі письменники акцентують на чуттєвості та суперечливому характері героїні. З одного боку, жінці притаманна певна «цнотливість», а з іншого — екзальтованість, каже літературознавиця Олена Романенко. 

«Подруги». Микола Пимоненко

У період модернізму автори наголошують на інакшості та роздвоєності характеру героїнь. Зокрема, жінки у творах Лесі Українки чи Ольги Кобилянської — Міріам в «Одержимій» чи Софія в «Меланхолійному вальсі» — схильні до внутрішнього драматизму. Вони поєднують чутливість з чуттєвістю, проте також постають сильними. Жінки хочуть бути інакшими — не такими, як про них говорять у суспільстві. 

У час радянської окупації героїням властивий більш маскулінний образ — проте водночас наскрізь позитивний, позбавлений навіть найменших проявів феміністичного протесту чи сексуальності.

«Автопортрет». Тетяна Яблонська

У 1990-х роках Оксана Забужко презентує зовсім інший голос у літературі. Він не виникає випадково — тоді про жінок говорять літературознавиці Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Віра Агеєва та Софія Філоненко. Проте героїня Оксани Забужко в романі «Польові дослідження з українського сексу» започатковує новий етап для жіночих образів. 

Що стається з літературними героїнями під час модернізму

Упродовж останніх 100 років в образі української жінки простежуються два основні злами. Поки героїні Панаса Мирного або Івана Нечуя-Левицького мали певний набір рис, бо такими їх зробили обставини, персонажки модернізму відповіли на запит бути інакшими. Автори показали жінок як сильних особистостей, які вивищуються над натовпом та часом поводяться імпульсивно. Окрім обставин навколо, героїнями також керує щось підсвідоме. 

Без назви. Микола Пимоненко

Леся Українка написала поему «Одержима» за одну ніч. Тоді вона перебувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського. У центрі драми письменниця зобразила Міріам — одержиму духом жінку, яка принесла Месії свою любов і відданість. Леся Українка наділила головну героїню внутрішньою силою — готовністю протистояти натовпу. Міріам з погляду письменниці — жінка, яка вірить у Месію, співчуває йому, проте й здатна протестувати його покірливості. 

«В моїх очах я чую зброї полиск,
В моїх речах я чую зброї брязкіт, 
Так я озброєна в свою ненависть, 
Як вартовий коло царської брами, 
Що радий вихопить на кожного свій меч, 
Хто тільки зле замислить на владаря», — каже Міріам в «Одержимій».

Водночас Ольга Кобилянська в новелі «Меланхолійний вальс» змальовує образи трьох інтелектуалок: піаністки Софії, яка живе заради музики, художниці Ганнусі, сповненої цілеспрямованості та пристрасті, а також Марти, яка втілювала любов і вирішила бути насамперед дружиною. «Заглушити в собі той світ, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо…» — говорить Ганна. А Софія наголошує на своїй відданості творчості. «Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, — додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, — бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому!» — зазначає героїня. Жінки в новелі Ольги Кобилянської мають різні характери, проте їх об’єднує любов до краси, прагнення до гармонії та досконалості. Головні героїні шукають щастя насамперед у собі. 

Другий злам жіночого образу стається в 1990-х роках разом з «Польовими дослідженнями» Оксани Забужко. Головна героїня письменниці розповідає про стосунки з художником Миколою, робить відступи до нової української історії, ідентичності та травми колоніального співжиття в імперії. «У тексті Оксани Забужко жінка постає екзальтованою, вона кричить про свій біль, своє життя, кохання, про українську культуру, й цей крик переданий усіма можливими варіаціями: від нецензурної лексики — до поетичних рядків, від сленгу — до глибоких філософських роздумів», — розповідає Олена Романенко.. Головна героїня також може довіряти тільки собі — їй нема на що спертися в чоловікові, про якого вона розповідає. 

«Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археолог­ине ти горопашна, — тільки жаліти себе не смій, ніщо-бо не ослаблює так, як жалість до себе», — каже головна героїня Оксани Забужко.

З 1990-х років до сучасності образ жінки стає вільнішим та пропонує більше варіантів, ніж раніше. Це підсилюється появою візуального образу — зокрема, з поширенням глянцевих журналів, серіалів та модних показів в Україні.

Жінки в сучасності

Українська сучасна література пропонує читачам галерею жіночих образів. Героїням притаманна цілісність та сила, а також — вміння бути лідерками та робити спонтанні жести, ділиться літературознавиця. 

Ще з часів княгині Ольги жінки здатні до ексцентричних вчинків. У них також простежується іронічність та веселість — зокрема, в Наталки Полтавки з однойменної п’єси Івана Котляревського чи Б’янки з повісті Миколи Хвильового «Сентиментальна історія». 

«Портрет Галини Голубовської». Олекса Новаківський

Водночас жінки можуть проявляти силу в стресових ситуаціях та залишатися стійкими перед загрозою або ворогом. Наприклад, героїні Лесі Українки здатні мобілізуватися та чинити опір. У сучасності це трансформується до войовничої жіночності — як-от у романі Тамари Горіха Зерня «Доця» чи в поезії Катерини Калитко. 

Персонажки також перебувають на одному рівні з чоловіками — можуть іти з ними в одному напрямку та навіть вести за собою. Проте їм також властива м’якість у коханні та ставленні до родини. Тож і на тлі світової літератури українських жінок вирізняє поєднання сили й чутливості з чуттєвістю.