Синопсис нової стрічки культового американського режисера може бути як дуже коротким, так і дуже довгим — залежно від обраної оптики першого наближення до подій. Короткий включатиме найглобальніші колізії: Земля незворотно змінює вісь обертання через екологічну катастрофу, через що дні і ночі змінюють тривалість, зникають тварини, а мертві, як обіцяно в назві, постають з могил. До портрету апокаліпсису можна додати кілька цікавих деталей, які поглиблять похмурий контекст картини. Наприклад, у фільмі звучить припущення, що катастрофа сталася через фрекінг, метод видобування нафти та газу за допомогою гідравлічного розриву пластів, проти якого борються екологи всього світу, а в Америці обізнаність у проблемі пересічними громадянами сягнула рівня пародій у популярних шоу. Або ж коментарі влади, які чуємо з радіоприймачів: виявляється, екологічна катастрофа — це добре, бо вона… створює нові робочі місця.
Словом, меседж зрозумілий: цинічна й нерозсудлива світова спільнота заслужила на ті лиха, що трапляться з нею протягом стрічки.
Значно подовшити синописис може акцент на персонажах, яких тут сила-силенна. Концентрація зірок тут перевищує всі притомні межі: в акторському складі «Мертві не вмирають» зустрілися Білл Мюррей, Адам Драйвер, Хлоя Севіньї, Стів Бушемі, незрівнянна Тільда Свінтон, а також Іггі Поп, Том Вейтс та Селена Гомес — і навіть цей перелік можна доповнювати. Разом вони складають розлогу добірку архетипів (і кліше) маленьких американських містечок: тут не надто спритні меланхолійні копи і реднеки, відлюдьки і нерди, дивакуваті діти і не менш дивакуваті дорослі, а також гості з великого міста, чий погляд на місцевих тільки поглиблює ексцентрику. Часом здається, що Джармуша надихав не тільки Джордж Ромеро, якого режисер часто згадує в інтерв’ю, але й колективний образ Твін Піксу, маленького містечка, що живе власним таємним життям, яке неминуче становитиме загрозу його мешканцям і зрештою понівечить показну ідилію — хто дивився третій сезон легендарного серіалу, точно зрозуміє, про що йдеться.
Але на побіжну схожість припадає стільки розбіжностей, що ця асоціація не має шансів на вкорінення. «Мертві не вмирають» розпадаються на еклектичні замальовки швидше і безнадійніше за будь-який серіал — а уважні глядачі знайдуть схожість не тільки з «Твін Піксом», але й з «Фарго», ще однією саркастичною одою малим містечкам. До того ж, з невідомих причин Джармуш, той самий, що подарував нам лабіринт інтелектуальних ігор у «Межах контролю» та створив містичний світ «Мерця» вільним від екранних тлумачень, зробив нову стрічку нестерпно прямолінійною, наприкінці вклавши простенькі похмурі висновки у закадрові вуста героя Тома Вейтса. Якщо режисер хотів поспілкуватися з аудиторією, що вважала його роботи заскладними, йому, вочевидь, це вдалося, але нам від того втіхи мало, еге ж?
Образ зомбі — не новий для доробку Джармуша. У містичній драмі «Виживуть тільки коханці», одній з найкращих робіт режисера, головними героями були вампіри, втілені Тільдою Свінтон і Томом Гіддлстоном, витончені прадавні створіння, закохані в естетику, культуру та мистецтво. Їм були протиставлені так звані зомбі, але не живі мерці в дусі Джорджа Ромеро, а звичайнісінькі люди, характерні бездуховним неусвідомленим існуванням, сповненим жадоби і руйнації. Загалом, приблизно той самий невтішнний діагноз Джармуш ставить і героям «Мертві не вмирають», окрім недбалого ставлення до екології та фрекінгу, посилаючись безпосередньо до доби Трампа — один з персонажів носить кепку з гаслом «Keep America white again». Здавалося б, вдала впізнавана сатира — от тільки в інтерв‘ю Джармуш каже, що на Трампа йому начхати.
Значно більше режисера турбують глобальні речі, на кшталт того, що «прекрасна планета, на якій ми живемо, може зникнути будь-якої миті», і така розмита проблематика, помножена на виразні локальні прикмети американської глибинки, аж ніяк не йде фільмові на користь.
.png)
Джармуш лишає місце надії, але надто абстрактній. Фрази «Світ досконалий. Цінуйте деталі» та переліку вцілілих замало, до того ж, компанія тих, хто не був з‘їдений мерцями, видається вельми довільною — не принижувати ж режисера припущенням, що його формула спасіння полягає у простій ідеї якнайменшого залучення до соціуму?
З інтерв‘ю дізнаємось, що Джармуш не отримав повного фінансування на фільм, мав проблеми зі щільними знімальними графіками залучених акторів та поспішав із монтажем, аби встигнути до Каннського фестивалю, який «Мертві не вмирають» відкривали.
Тобто працював в умовах і ритмі, що загалом характерні для сучасного кіновиробництва — і вони, судячи з ядуче-похмурої тональності інтерв‘ю, справили вельми пригнічливе враження.. В розмові з російським кінокритиком Антоном Доліним, автором монографії про творчість Джармуша, режисер нарікає, що, мовляв, нема чого й говорити про нього, якщо фінансування і гідних умов для втілення проектів не можуть знайти Террі Гілліам і вже згаданий Лінч. Що ж, це результат функціонування своєрідної екосистеми кінематографу, до якої так чи інакше долучений кожен з нас — принаймні вибором, яку стрічку підтримати грошима у прокаті. Якщо у нинішній ситуації лишається все менше місця для тих, хто десятки років збагачував кіномистецтво — можливо, ми й справді заслуговуємо на зомбі-апокаліпсис.
