.png)
Днями дочитала перший прозовий роман української письменниці Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Розумію, чому роман практично одразу ж став українським бестселером. Та скажу чесно — він мені дався нелегко. Не жалкую, що прийшла до нього тільки зараз, оскільки все описане Ліною Костенко дуже своєчасне і демонструє причини та наслідки того, що відбувається сьогодні, а саме — війна в Україні, яку розв’язала Росія, щоб задовольнити свої імперські амбіції, геноциду українського народу та тероризму з боку РФ.
«А ви думали, що Україна так просто? Україна — це супер! Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни».
Роман сміливо можна назвати книжкою-подією, оскільки головний герой — 35-річний програміст — веде так звані «записки», занотовуючи всі катастрофи, вибори, курйози, замахи, вбивства у період президентства Леоніда Кучми та Помаранчевої революції. Поетеса писала свої «записки» майже 10 років. Головний герой намагається дати вихід своїм емоціям у корумпованій атмосфері режиму Кучми і не скотитися до повного цинізму (читаючи роман, разом з героєм намагаєшся не скотитися в емоційну яму, депресію та повне розчарування у світі), розповідаючи іронічно та трагічно водночас: «2000-й ми зустріли пристойно. Один сусід стрибнув з восьмого поверху. Одна знайома втонула у ванні. В Росії прийшов новий президент і почав нову чеченську війну».
Цікава також і назва роману, яка з першого погляду відсилає вас до повісті Гоголя, але, якщо придивитися уважніше, не так усе просто. «…У Ліни Костенко герой не божевільний. Він просто — "сАмашедший". Не "с ума сшедший", а той, що сам собі йде. Такий собі грайливо-іронічний афронт щодо тотальної суржикізації. Бо писати "божевільний" — прямо перекидати містки до Гоголя. Тим більше що витоки слова "самашедший" варто шукати не в суржику, а в народній стихії, бо слово це вживалося ще на початку ХХ століття…» — пояснює критик, літературознавець, перекладач та письменник Дмитро Дроздовський.
Варто зауважити, що головний герой роману постає жертвою інформаційного простору — і тут впізнаєте себе? Його болісно цікавить усе, що відбувається на планеті кожного дня, він збирає факти і події в Інтернеті, в газетах, на телебаченні та занотовує їх: «Це як поганий наркотик, інформаційна ширка, настрій не піднімається, а голова болить». «Схоже, що трагедії стають буднями людства» — сьогодні це будні кожного українця.
416 сторінок роману, на кожній з яких я виділяла олівцем по одній-дві-три цитати. Це видання дійсно говорить. Говорить про біль та ненависть до проросійської продажної влади в нашій країні на початку ХХI століття: «Сокири не треба, коли такі люди при владі, вони вже давно збили Україну з курсу». Про байдужість народу тоді (а це початок нульових) до того, що взагалі коїлося в країні: «Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі. Почуваю себе засмиканим з усіх боків».
«У нас навіть Незалежність украли. Ми думали, що вона є, а її вже не було», — кричить крізь біль у романі Ліна Костенко.
Смуток, розчарування, безвихідь, пошуки сенсів.
Про цю книгу хочеться сказати дуже багато, але залишу цитати, які скажуть більше за мене.
«Людям не те що позакладало вуха — людям позакладало душі».
«Манія величі — це хвороба. Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша».
«Україна — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови».
«Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, а надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема».
«Коли починається смерть культури, настає культура смерті».
«Фронт національної гідності теж тримають мертві. Коли вже його триматимуть живі?»
«У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна».
«І не давайте мені знеболюючого. Я повинен нарешті відчути правду».
«Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде, і моє місце серед цих людей».
«Коли держава говорить кийками, сперечатися з нею важко».
«Те, що діється тепер у світі, — це кошмар, що приснився людству. Потім його назовуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів».
.jpg)
«…стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленґом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму...»
«Свобода справді є. Пиши що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити».
«Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати».
«У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються».
