Цьогоріч на Книжковому Арсеналі письменниця Таня Стус презентувала жіночий роман «Проростання», що тільки-но вийшов з друку у видавництві Yakaboo Publishing.
Це часом насмішкувата, часом чуттєва історія про дорослішання, яка починається з шістдесятників та триває до сьогодні. Авторка мандрує в міжчасів’ї спостережень, здогадів і спогадів — прислухається до себе тоді, потім і тепер.
Чому варто прочитати роман? Ми ділимося коментарем авторки та уривком з книжки.
.jpg)
Таня Стус про «Проростання»
Цей роман, хоч він і короткий, — про кілька поколінь жінок. Три є в тексті буквально, починаючи з народжених у роки попередньої великої війни.
За межами історії — ще одне покоління: однолітки моїх доньок. Ті, хто прочитає книжку через власну оптику (шкода, ми її мало собі уявляємо) і зіставить зі своїм досвідом. Хай там що з визначенням «цільової авдиторії», а саме вони, наймолодші зі згаданих, зараз дуже потребують відчути, з яких спадків виростали їхні соціальні та гендерні свободи, сексуальність, «сімейні традиції» врешті-решт.
Здається, зараз дуже назріло «передавання» такого досвіду. Історії прапращурів із класики, яка розповідає, як жили наші предки козаки-кріпаки-селяни-міщуки, вже закріпилися. А ближчої особистої «історичної перспективи» в літературі обмаль.
Моя мама, я це ще з дитинства пам’ятаю, постійно говорила, що діти завжди кращі за батьків, маючи на увазі поступ поколінь в емоційному, інтелектуальному розвитку, в усвідомленості. Бачу це так само й засвідчую не лише як мама й бабуся, а і як людина з освіти. Захоплююся тими, хто вже через кілька років дедалі більш рішуче й упевнено мінятиме цей світ, цю країну. Водночас я хочу показати їм наш шлях — той, яким ми йшли до власних взаємодій зі світом. Показати на звичайних — приватних і не дуже — життєписах, на художніх узагальненнях, звісно, адже це не мемуари, не дисертація. Це… жіночий роман. Про і для жінок, якими ми є — з оцим міжжанровим переплетінням освіченості, іронії, любовних епізодів, спостереження за собою та чоловіками, складання з цього пазлів, потім руйнування пазлів і нові картинки… З чуттєвістю, яка, вибрунькуючись, лякає, потім ти її приймаєш, а потім вона врешті-решт має зробити тебе вільною. Про роки безпорадної духовності й наче безпричинного патріотизму, який змушує ще глибше шукати сенс життя, але дані для пошуку й узагальнень надто суперечливі…
Цей текст складно назвати автобіографічним, хоча стверджувати, що мене там немає, безглуздо. Взагалі, якщо використати якісь яскраві події з мого власного життя в книжці, то я б на місці критиків трохи б іронізувала з того, яке все надумане. (А я колись сама була тією критикинею й літературознавицею, яка б могла це ословити, і іноді мені це прикро згадувати, відверто кажучи.)
Утім, читаючи історії про «сучасників», із вгадуваними локаціями, подіями й образами, хай і типізованими, закономірно розмірковувати, де тут автобіографічне, де вигадки, де перебільшення, де художня інтерпретація. Я й сама переймаюся цим запитанням.
Тут точно «автобіографічна» моя Луганщина і #КиївДляТані. Я наголошую саме на «моя». Бо в дорогих моєму серцю земляків — Жадана, Світличного, Люби Якимчук, Миколи Байдюка, Олекси Півня — теж свої Луганщини.
Маленька дівчинка з баяном у руках у проймі дверцят горища — я. Дитина, яка виконує домашку в зарослих травою окопах на луках і боїться там залишитися самою, коли впаде ядерна бомба, — я.
Студентка української філології в голодні 90-ті, штатна співробітниця в націоналістичній організації, дівчина з подругами в «Останній Барикаді», яким приносять пляшку шампанського від Ігоря Римарука, — це теж автобіографічне. Молода жінка в старій шляхетній квартирі удови — я. Мої друзі — це мої друзі, зі зміненими іменами й художніми атрибутами, звісно ж. Я віддала їм данину шани й любові. Лише вони самі зможуть в якихось деталях себе впізнати.
Імовірно (я звикла до цього й відразу пояснюю), декого зацікавить моє прізвище. Чи ми якось пов’язані з Василем Стусом? Так. Я мама його онучок. Чи міг він бути прототипом тому «шістдесятнику», яким починається й закінчується роман? Безумовно, ця постать мала величезний вплив на мене та мою творчість. Він є у двох моїх дитячих книжках, він просочується в моїх давніх поетичних текстах. Я одна з небагатьох у цьому світі, хто дуже-дуже багато читав його текстів і його життя. Мені складно й відповідально було взяти його прізвище. Але я наважилася. І його не може не бути в моєму житті, як і в житті українців.
Чи є межа між «приватною», «дріб`язковою», «обивательською» історією та Історією з великої літери? Цей роман спонукає до пошуку відповіді. Я її не даю, як мені здається. Тут навмисне багато іронії, щоб збити пафос теми. Та свою приватну відповідь я маю, бо так склалося життя, що я надто близько торкаюся життям із людьми, які «творили історію», які самі є Історією.
Уривок з роману «Проростання»
Я — доросла, тверезо мисляча істота. Умію добре готувати, гаптувати, прибирати, прасувати. До міри розумна, начитана, хай і не надто вродлива. Колись знайдеться той, хто не гнатиметься за красою, а обов’язково поцінує мої духовні якості й усяке таке інше, тим паче, що до них приєднані мої сталі патріархальні вподобання.
У моїй кімнаті крім книжок із психології лежать стовпики жіночих журналів, у яких можна знайти всі можливі поради для щасливого сімейного життя: від того, як вішати випрану білизну, до того, що робити з чоловіком у ліжку, якщо він почав ходити до іншої.
Ці журнали сумлінно приносить сусідка. Щоправда, їй вони не допомогли, бо її чоловік постійно десь пропадає. І коли сусідка починає скиглити в нас на кухні, вона часто каже: «Таїса Митрівна, как вам харашо, шо ви таки сама». Тоді мама перестає підтримувати розмову з сусідкою, і та швидко йде додому.
Я намагаюся щодня говорити їй, що люблю. Досить рідко, але бува, що ці слова, як то кажуть, розтоплюють її серце і я перестаю почувати себе самотньою. Але це буває дедалі рідше. Таке враження, що вона віддаляється від мене. Відтоді, як померла бабуся, а Болік завела собі старшого хлопця, я переважно зовсім самотня.
Instagram: @tsvenger_kriss
Мама любить копирсатися в садочку й читати книжки. Книжок у нас, мені так здається, небагато. Якщо порівняти з книжковими полицями з серіалу про Шерлока Холмса, то в нас їх просто обмаль. Мама постійно міркує про щось своє, а іноді згадує, що мене треба повиховувати, бо я росту, як бадилля обабіч садка — стрімко й не питаючись. Тоді вона просить мене зробити міцний чай і ми вдвох сідаємо на ґанку біля в’юнків та клематису.
Розповідає вона мені те, що я давно прочитала в книжках на її полиці. Приміром, чому в мене йдуть місячні або що треба віддаватися чоловіку тільки з почуття.
Щоразу мама завершувала рядками зі, здається, Хаяма, що краще не мати нічого, аніж задовольнятися будь-чим. Я певна, що в мене так і буде.
Людство ділиться на дві частини. Для перших існування кохання є незаперечною істиною, яка, втім, до рук не дається, і про неї можна лише поміркувати й помріяти. Друга частина трагедизує та спрощує своє існування й удає, що коханню немає місця в жорстокому й прагматичному світі, де панують лише статеві потяги.
Ти подумаєш, коханий, що я була до нестями романтична й непрактична особа…
Так я міркувала. У житті можна досягти багато чого — було б бажання. А от кохання — воно або є, або його немає. І нічого тут не вдієш. Його неможливо дочекатися, коли чекаєш, його важко утримати, якщо утримуєш, і його неможливо позбутися, як шалено прагнеш цього. Насправді воно приходить до кожного, навіть до наґраніт згрублого чоломозольного представника міністерств та відомств, до безтямного від випитого студента, до засклілої багатодітної домогосподині. Птах цей літає одному йому відомими небесними шляхами. Його крила огортають увесь світ, у якому не може поміститися часом навіть полохливий погляд, а іноді він не знаходить собі місця серед мільярдів піщинок простору. Бо не можна охопити те, назви чому не знайдеш. І шукати не варто. Просто сісти між крил і летіти, не озираючись. Природа людини така, що вона постійно потребує нагадування в тому, що її кохають, що вона комусь потрібна. Від того вона ясніє, і навіть самопожертва в ім’я іншого видається їй річчю цілком буденною. Найбільше це стосується жінок, як істот, більш відвертих у вияві чуттєвого.
Instagram: @tsvenger_kriss
Заради вподобаного чоловіка жінка, якщо вона нарешті переконається в тому, що кохана, перестане або почне писати вірші, фарбувати вуста й кидати зачаєні погляди. Жінка стане плести шалики й смажити картоплю на салі, здійснюючи тим самим ритуал подяки…
Щось подібне я писала у шкільних творах, тільки — про батьківщину. …без верби й калини, як парость виноградної лози плекайте рідну мову, ти моя співуча і прекрасна, моя мова рідна, моя ясна…
Дитячий патріотизм — найщиріший патріотизм у світі. Кіндернаціоналізм фореве.
За вміння формулювати уявлення про вітчизну мене не любили вчителі. Хоча й ставили відмінні оцінки. Вирізнилася хіба історичка, раз вліпила мені двійку, бо я необачно засміялася при слові «Лєнін». Причому я взагалі не знала, що йдеться про святу для неї істоту, бо ми з Боліком у цей час обговорювали її побачення.
Дві теми — кохання й націоналізм — були для мене приводом якнайґрунтовніших розмислів. А втім, якщо про перше я ще могла скласти таке-сяке уявлення, то природи патріотизму, болісного, зараженого вірусом самозахисту, пояснити не могла.
Я говорила російською в крамниці, купуючи хліб, українською — вдома і з Боліком, і з сусідкою. Читаючи книжки, я не могла згадати, якою мовою вони були. Але відповіді, чому мене це не влаштовує, я не знаходила. Таким подвійним життям жили всі навколо, і їх це задовольняло. Мене — ні. Я затялася втекти звідси до власної Атлантиди, туди, де, як я щиро вірила, завжди можна бути собою…
